6 листопада в галереї #ARTODESSA Літнього театру Міського саду відкрилася виставка Сергія Папроцького «Дві чверті століть». В основі назви — проста арифметика: остання чверть ХХ і перша чверть ХХІ століття разом становлять п’ятдесят років. Експозиція об’єднала п’ятдесят робіт, кожна з яких представляє окремий рік творчого життя художника.
Сергій Папроцький — одеський живописець і графік, член Національної спілки художників України з 1990 року. Він народився в Одесі 1955 року, а 1974-го закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. Упродовж багатьох років викладав в Одеському художньому училищі імені М. Б. Грекова, де також працював заступником директора.
Його творчий доробок охоплює живопис, графіку, колаж, асамбляж і монументальні роботи. Наприкінці 1990-х він перейшов від умовно-фігуративного живопису до абстракції, але згодом знову звертався до традиційних жанрів — портрета, натюрморту й пейзажу.

Підготовка ретроспективи тривала близько чотирьох місяців. Невеликий простір галереї вплинув на добір робіт: перевагу віддали малим форматам.
Більшість робіт раніше не експонувалися. За словами художника, він хотів показати друзям, глядачам і колишнім учням, як розвивалася його творчість — як змінювалися бачення, художня мова та способи діалогу з публікою.
Серед експонатів є й речі з особливою історією. Одна з них — сімейна реліквія, мушля, яку прадід художника, моряк, привіз з-за кордону 1911 року як подарунок своїй онуці — бабусі Сергія Петровича. А 2026 рік в експозиції представляє скульптура «Квітка воєнного часу», створена з фрагментів снарядів і гільз, які передав митцеві колишній учень, що перебував на фронті. Матеріал війни тут отримав несподіване продовження: став основою художнього образу.

Папроцький свідомо не включив до цієї експозиції твори, присвячені воєнним трагедіям. Цього разу йому хотілося іншого настрою — енергійного, світлого, сповненого творчого руху. Водночас художник не відмовляється від воєнної теми: можливо, згодом вона стане предметом окремого виставкового проєкту.
Одним із найпомітніших інтелектуальних акцентів відкриття стала промова Ольги Тарасенко — докторки мистецтвознавства,
професорки, дослідниці історії та теорії мистецтва, викладачки Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського.
Вона запропонувала звертати увагу в роботах Папроцького не лише на впізнавані образи, а й на ритм, взаємодію площин, композицію, колір та енергію, що виникає між ними.

Говорячи про абстракцію, Тарасенко провела паралель із мистецтвом Середньовіччя. Якщо ренесансна перспектива прагнула відтворити тривимірний простір, то умовність середньовічного мистецтва давала змогу передавати духовний зміст.
Сучасна абстракція, на її думку, також може бути спробою вийти за межі суто чуттєвого сприйняття й набути нової, надчуттєвої якості.
Особливо промовистою була думка про предмет як портал або двері. Упізнавана форма може стати лише початком: через неї глядач переходить на інший рівень сприйняття, де промовляють ритми, колір і вібрації. За такого прочитання мистецтво — вже не просте відтворення реальності, а самостійна енергія.

Про своє бачення творчості Папроцького розповів Володимир Сакалюк — одеський живописець, заслужений художник України,
член Національної спілки художників України. Колега знає митця майже сорок років і звернув увагу на структурність його робіт, взаємодію площин та делікатність раннього живопису.
На його думку, Папроцького неможливо замкнути в межах одного стилю: його творчість різноманітна, а кожен період відкриває нові грані.
Про особливу енергію Папроцького говорив і Ігор Варєшкін — одеський художник, живописець і графік, член Національної спілки художників України. Її, за його словами, можна відчути ще до того, як побачиш самого художника. Сам митець із властивою йому самоіронією також зізнався у творчій невгамовності.

Окремим емоційним моментом стала промова колишньої студентки Папроцького. Вона подякувала йому за те, що він був уважним і чуйним викладачем, із повагою ставився до студентів та їхніх робіт. Ці слова нагадали, що п’ятдесят років творчої діяльності — це не лише історія картин, а й історія людей, на яких вплинув художник.

«Дві чверті століть» — не фінальний звіт і не спроба поставити крапку. Це можливість побачити рух: від фігуративного образу до абстракції, від одного художнього рішення до іншого, від експериментів до нових відкриттів. П’ятдесят років уже позаду, але враження від зустрічі з роботами Папроцького — зовсім не про завершення. Радше про те, що художникові ще є чим здивувати глядача.