«Не можна мовчати!»
У самому серці Кременчука знову зібралися ті, хто не має права і не може мовчати. Акція «Не мовчи, полон вбиває» нагадує всім нам: за холодними стінами ворожого полону залишаються наші Герої. Вони тримали небо над Україною, а тепер їхні родини тримають надію за їхнє повернення.
Організаторами акції стали родини військовополонених. Мета заходу – привернути увагу до трагічної проблеми: сотні українських захисників досі у полоні, а частина з них вважається безвісти зниклими. Серед них є й воїни легендарного полку «Азов».

Попри втому, розпач і байдужість окремих перехожих, матері, дружини, діти та побратими наших полонених героїв знову вийшли на вулиці міста. Їхні вимоги прості й водночас найважливіші – визволити тих, хто боронив країну. Хоч учасників акції підтримують далеко не всі містяни, кожен сигнал автівки, кожен крок небайдужого додає їм сил.
Серед учасниць акції — Маргарита, Інна та Юлія. Це люди, яким не байдуже, хто готовий боротися й нагадувати про полонених, коли інші мовчать.

Інна, яка приїхала на акцію з Градизька, розповіла, що її брат Юра зник безвісти ще дев’ять місяців тому під Богоявленкою на Донеччині.
Його, як і ще близько 400 бійців 137 бригади, досі шукають сестри, матері та дружини. Командування, на жаль, не надає жодної інформації.
«Командування, на жаль, не надає нам інформації. Є сестри, жінки, матері - всі ми їх розшукуємо. Командування з нами не виходить на зв'язок», — каже Інна.

Інша учасниця, Маргарита, син якої вважається загиблим після зникнення в Торецьку, збирає підписи для звернення до міського голови Кременчука Віталія Малецького з проханням встановити у центрі міста банер на честь безвісти зниклих та полонених героїв.

«Я збираю підписи на встановлення банера, щоб пам'ятали безвісти наших зниклих Героїв та полонених, бо мало приділяється уваги до цієї теми...», — зазначає вона.
Сьогодні рівно пів року, як Юлія шукає свого батька, який зник у січні 2025 року неподалік села Нескучне, що у Донецькій області. Для неї ці акції — як подих свіжого повітря, бо тут вона відчуває, що не одна.
Дівчина переконана: її батько живий, просто не має змоги вийти на зв’язок, а вона чекатиме стільки, скільки буде потрібно.

«Пів року це досить такий великий термін і досить такий великий відрізок часу. Ніколи ми раніше так довго не бачились. Знаєте, я говорила з ним в день виходу, він мені обіцяв 5-7 днів, максимум 10. І коли сталося так, що на 10-й день я не почула його голосу, саме з того моменту ми почали боротися, шукати, сподіватися. Жодної думки поганої в нашу голову ніколи не приходило. Ми віримо і чекаємо його. Ми знаємо, що він живий, просто він не має зв'язку. Я вірю в те, що батько живий...», - ділиться Юлія.
Ці історії — лише кілька прикладів із тисяч, що щодня розгортаються в серцях українських родин. Вони свідчать про незламність духу, про те, як мати, сестра, дружина, дитина вірять і не здаються, навіть коли час тягнеться довго і здається, що надії вже не залишилось.
Вибір залишитися у боротьбі за своїх — це не просто акт стійкості, це величезне випробування для кожного з цих людей. Вони знають, що кожен день може стати вирішальним, але також розуміють: якщо вони не будуть говорити, не піднімуть голос, то їхні рідні можуть залишитися забутими. Тому ці акції — це більше, ніж просто вуличні зібрання, це голос, що лунає крізь шори байдужості та апатії. Це нагадування, що вони не забуті, що їх чекають, і що є люди, готові боротися за їхнє повернення, навіть якщо світ інколи мовчить...

Нагадаємо, «Це щастя, яке я давно не відчувала за ці довгі два роки»: про полон, допити, наслідки та реабілітацію сина-строковика Євгена Вороника розповідає його мама
"Третій рік полону" - дружина військового наголошує, що серед обмінених з полону військових з "Азовсталі" останні рази не було "Азовців"
"Понад 700 військових, які перебували у гарнізонах Маріуполя, досі в полоні": у Кременчуці пройшла акція з закликом звільнити полонених ЗСУ
Валерія Макряшина
Відео (буде згодом у цій же новині) Ігоря Борисевича