Миргородска водолікарня та Успенська церква у Лютеньці. Водолікарня в Миргороді: шедевр українського модерну, який розібрали у 1986-муГоловна архітектурна втрата Миргорода — це, безперечно, будівля водолікарні, що колись формувала все містобудівне ядро курортного міста. Її історія почалася з елементарної проблеми: місту бракувало питної води.
За ініціативою лікаря й дійсного статського радника Івана Зубковського в 1912 році міська управа уклала договір із харківською гідротехнічною фірмою на буріння артезіанської свердловини. У 1914-му буріння на глибині 648 метрів завершилося виходом мінеральної води — так фактично і почалася історія миргородського курорту.
Спочатку, у 1918 році, Полтавське губернське земство звело тимчасовий літній барак на 30 стаціонарних пацієнтів і 14 ванн. Але вже за кілька років він переріс у повноцінний архітектурний ансамбль, що об'єднував водолікарню, їдальню-клуб і грязелікарню. У розробці проєкту брали участь лікар-курортолог Чаушенський архітектор Зуєв інженер Єлагін а над художнім вирішенням фасадів працював легендарний Опанас Сластьон — живописець,
етнограф і головний архітектор українського модерну на Полтавщині.
Батько українського архітектурного модерну Опанас СластьонБудівля вражала дерев'яним різьбленням, що імітувало традиційну вишивку, і мала виразний національний характер — саме такий, який на початку ХХ століття намагалися утвердити українські митці на противагу еклектиці й «казенному» стилю імперських курортів. Розробники комплексу планували, що споруда прослужить лише п'ять років. Натомість вона простояла вдесятеро довше.
Водолікарня у Миргороді прослужила більше, ніж планувалася. Джерело фото - інтернет-видання «Миргород»Проблема полягала в іншому: із розбудовою курорту й появою нових масивних корпусів значення старої дерев'яної водолікарні поступово втрачалося. Крім того, вежі та дах комплексу були вкриті керамічною черепицею, замість фальцевого металу й ромбовидного терофазериту, як це було у земських школах.
Вага даху виявилася більшою ніж розраховували, створюючи дерев’яний несучий каркас. Будівля водолікарні почала поступово просідати. Незважаючи на пропозиції архітекторів реставрувати ці споруди,
до середини 1980-х весь ансамбль знесли. У 1986 році споруду остаточно розібрали.
Макет водолікарні у Миргородському краєзнавчому музеї. Дача Олени Пчілки "Зелений Гай" у Гадячі: дім, який знищили більшовикиГадяч — батьківщина Олени Пчілки письменниці, етнографині й матері Лесі Українки. Родина Драгоманових оселилася тут ще у 1830-х роках: батько Пчілки, Петро Драгоманов збудував дім на узгір'ї, яке згодом назвуть Драгоманівською горою. Саме тут пройшло дитинство майбутньої письменниці, просякнуте гадяцьким фольклором, народними піснями та казками.
Але найбільш промовиста архітектурна втрата, пов'язана з іменем Олени Пчілки, — це не сам драгоманівський дім (від нього, до речі, теж "не лишилося й сліду" — місце давно забудоване), а дача у Зеленому Гаю
Будинок Олени Пчілки у Зеленому Гаю. Крайнє вікно праворуч - у кімнаті Лесі Українки. Фото із Фейсбук-сторінки Тамари Скрипки У 1895 році, аби полегшити стан здоров'я доньки Лесі, Олена Пчілка купила урочище Голубівщину на березі Псла — вважалося, що річкова вода тут має цілющі властивості.
Будинок будували переважно волинські майстри,
проте допомагали й місцеві гадяцькі умільці. Будівництво завершилося 1899 року. Урочище Пчілка перейменувала на «Зелений Гай» — за мотивами вірша Леоніда Глібова «Журба».
Дача швидко стала справжньою творчою резиденцією української інтелігенції: тут гостювали Микола Лисенко Ольга Кобилянська Климент Квітка Фотій Красицький а сама Леся Українка приїздила сюди писати. У 1914 році Олена Пчілка навіть видала в Гадячі дитячу збірку «Зелений гай»— першу книжку, надруковану в місті українською мовою.
Доля дачі виявилася трагічною. У 1918 році більшовики забрали землі в Ольги Косач (справжнє ім'я Олени Пчілки), вирубали навколишній ліс і продали будинок на знос.
Донька письменниці, Ізидора Косач-Борисова згодом згадувала: якби радянська влада влаштувала в Зеленому Гаю будинок відпочинку для українських письменників чи дитячий табір замість того, щоб знищити маєток, мати не переживала б цю втрату так важко. Але сталося інакше — і сьогодні на місці колишньої творчої резиденції не залишилося майже нічого, крім старих світлин і спогадів.
Але будинок із Зеленого Гаю існує ще й досі.
У 1922 році його придбали брати Андрущенки із Черкащини, сукновали і мельники. На березі Псла вони побували млин, а поряд поставили придбаний будинок. Увійшли жити до нього у 1927 році. Нині млина братів Андрушенків вже немає. Але будинок Олени Пчілки стоїть ще й досі не вулиці Набережна Псла.
Складений по-новому будинок Олени Пчілки. Фото зі сторінки Наталії Галась.У червні 2026 року Гадяч та Львів підписалимеморандум про партнерство у проведенні всеукраїнського архітектурного конкурсу, який має переосмислити та популяризувати історичну спадщину Гадяча — зокрема територію урочища Зелений Гай, пов'язану з іменами Лесі Українки, Олени Пчілки та родини Драгоманових.
А у серпні у Гадячі відбулася резиденція, під час якої її учасники переосмислюваи постать Олени Пчілки у сучасних реаліях міста.
youtube.com/watch?v=h5VaYypISL4&time_continue=7&source_ve_path=NzY3NTg&embeds_referring_euri=https%3A%2F%2Fmyrgorod.rayon.in.ua%2F
Успенська церква в Лютеньці: шедевр козацького бароко, знищений владоюНайдавніша й, мабуть, найтрагічніша архітектурна втрата Миргородського району — це мурована Успенська церква в селі
Лютенька Її збудували ще 1686 року коштом гадяцького полковника Михайла Бороховича як родинну усипальню — сам полковник згодом і був похований у склепі під храмом.
Успенська церква служила усипальнею гадяцького полковника Михайла Бороховча. Дерев'яна церква на місці Успенської існувала до 1687 року, коли вівтарна частина кам'яної церкви була зведена точно навколо попередньої споруди.
Дев'ятидільна, хрещата, п'ятибанна споруда з майже двометровими стінами вважалася одним із найвизначніших зразків архітектури українського Відродження козацької доби, а її різьблений п'ятиярусний бароковий іконостас називали одним із найкращих на всьому Лівобережжі.
Про враження, яке храм справляв на сучасників, свідчить щоденник словацького мандрівника Даніеля Крмана що проходив через Лютеньку разом зі шведським військом 1709 року: він описав« дуже гарний храм божий, збудований з каменю».
Існує думка, що у цій церкві був перепохваний гетьман України Іван Брюховецький.
У 1933 році більшовики закрили церкву, зняли дзвони з дзвіниці, а величну споруду перетворили на пустку. Роком пізніше знищили унікальний бароковий іконостас.
У 1937 році радянська влада мала намір остаточно знести будівлю, і лише протест місцевих селян тоді відтермінував руйнування. Свого удару храму завдала і Друга світова війна — в церкві згоріли всі дахи й бані.
У 1954 році, вже без даху й куполів, споруду взяли під державну охорону як пам'ятку архітектури республіканського значення (охоронний № 588), а 1955-го архітектор П. Захарченко навіть підготував проєкт реставрації з відтворенням первісних форм верхів.
Проте у 1974 році церкву підірвали через нібито руйнування, у 1983 році розбірали дзвіницю, а остаточно церкву підірвали у 1985 році.
У 2008-2010 роках проводилася археологічна експедиція. Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка та Полтавського краєзнавчого музею. На місці церкви археологи знайшли одяг української козацької страшини початку 18століття, поховання дружини полковника, унікальну «портретну» ікону та інші унікальні артефакти.
У 1999 році пам'ятку включили до урядової Програми відтворення видатних об'єктів історії та культури, а на початку 2020-х поруч із руїнами звели новий дерев'яний храм — Церкву Успіння Пресвятої Богородиці в бойківському стилі.
Церквf Успіння Пресвятої Богородиці в бойківському стилі на місці Свято-Успенської церкви Бороховича.Школи Лохвицького земства: ноу-хау Опанаса СластіонаЯкщо водолікарня Миргорода — найвідоміша одинична втрата, то школи Лохвицького земства — це ціла втрачена архітектурна школа. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття Полтавське губернське земство оголосило конкурс на проєкти сільських училищ у «національному стилі». Найактивніше цю ідею підхопило саме Лохвицьке земство, а автором більшості проєктів став Опанас Сластьон.
У 1903 році Сластьон сформулював три ключові чинники, що мають визначати архітектуру, — клімат, ландшафт та етнографію. На основі цієї теорії він розробив унікальний стиль: цегляні школи з баштами-шпилями при вході, з орнаментом на фасадах, викладеним за схемами народної вишивки хрестиком.
Зокрема тими, які зібрала й упорядкувала етнографиня Олена Пчілка в альбомі «Український народний орнамент». Коли поверхню стін білили, цегляні візерунки перетворювалися на справжню полтавську вишивку «білим по білому». Усередині школи мали гнучке планування — простір ділили на функціональні зони розсувними перегородками,
що на той час було справжнім архітектурним ноу-хау.
Проєкт обличкування двокомплектної школи у Лохвицькому земстві. Класний художник Опанас Сластьон, близько 1910 р. Джерело - Локальна історіяЗагалом на території колишнього Лохвицького повіту, який охоплював і частину сучасного Миргородського району, було зведено близько 80 таких шкіл. До нашого часу вціліла 41, з яких лише перші сім у 2018 році отримали офіційний статус пам'яток місцевого значення. Решта — а це десятки унікальних будівель — або вже втрачені, або перебувають у аварійному стані й продовжують руйнуватися, будучи покинутими напризволяще.
Школа у місті Заводському (Брисі), 2016 рік. Фото Євгена Асауленка.Джерело – Локальна історія. За даними дослідницького проєкту «Школи Лохвицького земства"», який очолює Ольга Герасим'юк, лише в одному Лохвицькому районі з-поміж 28 виявлених шкіл три вже повністю не існують, дві перебувають у руїнах, а решта — під постійною загрозою.
Нині 20 шкіл Лохвицького земства плануютьвнести до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Палац Муравйових-Апостолів у Хомутці: садиба,
де готувалося повстання декабристівЗа 14 кілометрів на північ від Миргорода, у селі Хомутець і досі — хоч і в аварійному стані — стоїть один із найцінніших, але водночас найбільш призабутих архітектурних об'єктів району: палац Муравйових-Апостолів. Ця мурована двоповерхова споруда з П-подібним планом, де центральна частина поєднується напівкруглими переходами з бічними флігелями, є пам'яткою національного значення.
У палаці нащадка гетьмана Данила Апостола розміщувався технікум свинарства. Фото - Україна ІнкогнітаНа початку ХІХ століття маєток належав Івану Муравйову-Апостолу — письменнику, історику й дипломату, нащадку гетьмана Данила Апостола по жіночій лінії.
Існує думка, що палац побудував ще сам Данило Апостол а Іван Муравйов-Апостол перебував у стилі класицизму.
Саме тут, у Хомутці, за спогадами істориків, збиралися майбутні декабристи — Павло Пестель Микола Лорер Михайло Лунін приїздили в гості до синів господаря, братів Муравйових-Апостолів – Матвія, Сергія та Іполита Муравйових-Апостолів, які були учасниками Південного товариства декабристів.
За радянських часів палац передали під агропрофшколу,
а згодом — під технікум свинарства (нині Хомутецький фаховий коледж ПДАУ). Коли для потреб навчального закладу збудували нові приміщення, історичну будівлю просто покинули. Сьогодні вона поступово руйнується, а великий парк навколо — пам'ятка садово-паркового мистецтва Полтавської області — заріс і занепадає.
Місцева влада неодноразово заявляла про намір знайти механізми для відновлення палацу, проте станом на сьогодні садиба фактично лишається у занедбаному стані.
Садиба пана Малинки: панський дім, що став сільською школоюМенш відома, але по-своєму символічна історія — садиба поміщика Петра Малинки на хуторі Бодаківці нині село Верхня Будаківка . Його економія на початку ХХ століття мала телефонний зв'язок — одна з перших у повіті, що на той час вважалося справжньою дивовижею.
У 1898 році Малинка збудував будинок із садибою й передав його Миргородському земству для Бодаківського сільського початкового народного училища, узявши на себе його утримання. Школа проіснувала в цьому будинку аж до 1962 року. Опікувався поміщик і сусіднім Остапівським народним училищем,
за власний кошт проклав дорогу-кам'янку до Остапівки.
Будинок мав дванадцять кімнат – вісім на першому поверсі й чотири - на другому. В будинку були парадний, господарчий і чорний входи. У горішніх чотирьох кімнатах розміщалися спальні — господаря, його дружини, дитяча й кімната няньки. Всі інші кімнати — вітальня, дві їдальні, кімнати для гостей, кухні, інші юсподарчі приміщення були на першому поверсі.
Занедбаний будинок пана Малинки у Верхній Будаківці. Фото Богдана Твердоступа. На території садиби здавна був насипаний курган — «могила», як його називали місцеві, — на якому Малинка збудував альтанку й любив пригощати гостей. Маєток у Будаківці любив відвідувати історик Дмитро Яворницький Перебуваючи тут він проводив багато археологічних досліджень: розкопував місцеві кургани, що дозволило йому заробити грошей на видання першого фундаментального двохтомного збірника документів «Источники для истории запорожских козаков».
Після 1917 року, попри свої ліберальні погляди, Петро Малинка потрапив під підозру нової влади — почасти через те, що був братом страченого народника Віктора Малинки.
У вікно його будинку навіть кинули бомбу, хоча ніхто не постраждав.
Подальша доля самого Петра Малинки після революції невідома: за спогадами односельців, він просив ревком залишити йому хоча б частину поля й пару коней, аби продовжувати господарювати нарівні з іншими селянами, проте отримав відмову.
3 1945 по 1962 рік у домі Малинок діяв дитячий будинок, а потім туди перевели школу, яка працювала до 2006 року. У 2008 році її викупила невідлма особа. Нині будинок стоїть пусткою у заросятх та руйнується від часу та байдужості.
Синагога в Гадячі: свідчення багатовікової єврейської історії містаГадяч упродовж понад століття був одним із центрів єврейського життя на Полтавщині, а після поховання тут засновника хасидського руху Хабад, рабі Шнеура Залмана з Ляд (Алтер Ребе місто набуло статусу одного з важливих місць паломництва хасидів у Східній Європі.
Станом на 1859 рік у Гадячі вже працювали дві синагоги, а на початку ХХ століття в Полтавській губернії загалом налічувалося 16 синагог, зокрема й гадяцькі. Проте у 1930-х роках радянська влада послідовно закривала єврейські культові споруди по всій губернії.
Не оминула ця доля й Гадяча. Більшість синагог або знесли, або перебудували під господарські потреби.
У 2012 році біля могили Алтер Ребе відкрили нову синагогу — центральну споруду міжнародного паломницького комплексу «Адмор Азакен», куди щороку приїжджали тисячі хасидів зі США Ізраїлю Великої Британії та інших країн. Тут знаходилися синагога, бібліотека, їдальня, міківа.
Центр хасидизму «Адмор Азкен» у Гадячі. Фото — Україна ІнкогнітаНа жаль, святиня влітку 2026 року зазнала важкого удару: у ніч на 25 липня 2026 року в синагозі сталася масштабна пожежа, під час якої постраждали покрівля та стіни будівлі. Причиною загоряння ймовірно стало коротке замикання.
Це не перше лихо для цього комплексу У 2017 році також сталася пожежа. Тоді згоріли 60 квадратних метри пінопласту. Причиною вогню тоді стали іскри від електросварки.
Представники єврейської громада вже заявили про намір відновити комплекс:
Історія єврейського народу знає чимало важких випробувань. Але ми завжди відновлювали зруйноване і робили це ще краще, ніж було. Я впевнений, що й зараз, з Б-жою допомогою,
ми відновимо все, що було знищено, - зазначив головний рабин України Моше Реувен Асман.
Одна з небагатьох будівель, що фізично пережила ці десятиліття, збереглася до наших днів на теперішній вулиці Гадяцького договору — щоправда, вже без жодних ознак колишнього призначення: сьогодні в цьому приміщенні працює звичайний магазин. Про давню функцію будівлі нагадують хіба її архітектурні форми та перекази місцевих мешканців, які з покоління в покоління передають історію колишнього єврейського кварталу міста.
Магазин «Молоток» у Гадячі, який знаходиться у колишній синагозі. Так вдалося врятувати релігійну споруду. А ось у Лохвиці історична синагога зачинена та перебуває не у найкращому стані. Вікна забиті, а дах потребує реставрації. Але попри занедбаний стан, фасад зберіг багато декоративних елементів.
Закинута синагога у Лохвиці. Фото із сайту andy-travel.com.ua***
Частина цих втрат виглядає невідворотною — будівлі знесли чи розібрали десятиліття тому, і повернути їх можна вже тільки у вигляді реконструкцій, копій чи меморіальних знаків. Але доля інших пам'яток — палацу в Хомутці чи шкіл Лохвицького земства, які ще стоять, хоч і руйнуються, — усе ще залежить від людей: чи знайдеться сьогодні ресурс, увага й політична воля на їхній порятунок, поки вони остаточно не перетворилися на порожнє місце.
Архітектурна спадщина зникає поступово — через роки байдужості, відкладених рішень і «тимчасових» рішень, які так і не стають постійними. І кожна будівля, про яку вдається розповісти сьогодні, — це шанс, що завтра про неї згадають не як про ще одну втрату, а як про пам'ятку, яку вдалося зберегти.
