Початком цієї історії, розказаної Ланою Самохваловою, послужив кричущий випадок у Лохвиці з матір'ю загиблого бійця. Цей випадок підштовхнув суспільство до зборів та рішення про перехід товариства до ПЦУ. Але після цього рішення справа не зрушила. Нове суспільство навіть не зареєстрували.
Укрінформ поїхав до Полтавської області, щоб з'ясувати, чому після гучного приєднання до ПЦУ громади Благовіщенської церкви УПЦ «МП» її два місяці не реєструють.
Трохи про передісторію. Валентина Лисенко – мама загиблого хлопця з Лохвиці Полтавської області, у якої у Благовіщенській церкві УПЦ на кшталт МП відмовилися брати панахиду за загиблого сина, бо він мовляв «братовбивця».
Валентина Лисенка, мама загиблого бійця, у якої у храмі МП відмовилися брати панахиду
- Я прийшла панахиду занести, а вони кажуть, то він же братовбивця...
Я говорю:
- Та він Батьківщину захищав...
- Та ні, він людей убивав...
Мене таксист, коли побачив мій стан, повіз до української церкви Іоанна Хрестителя. Тут мене стали обіймати, притиснули (знов плаче).. Хоча з тієї церкви МП почали говорити,
що я брешу. Бога в серці немає – так дурити. А я сина до кінця захищатиму, доки сили не стане. Він не вбивця, він герой. А після цього у місті почався рух за перехід громади Благовіщенської церкви до нашої Православної Церкви України.
Це діалог матері загиблого Юрія Лисенка, хлопця із містечка Лохвиці на Полтавщині. Славетного містечка, яке має свою автокефальну історію. Тут розпочинав свою діяльність найкращий покійний історик автокефалії Іван Власовський. Тут, заглянувши до місцевого краєзнавчого музею, я побачила унікальні фотографії місцевих храмів 20-30-х років минулого століття. Коли український народ ще не мав своєї держави, але мав автокефальну церкву, і тут теж була автокефальна парафія. А ще побачила фото духовенства після служби, коли сюди за два роки до ув'язнення, репресій та страти приїхав перший (невизнаний) митрополит Липківський (він об'їздив чотириста храмів, щоби привітати людей із духовною незалежністю). Ця не дуже канонічно вивірена, але щемна і трагічна історія української автокефалії, тісно пов'язана з Полтавщиною. Коли 1921 року в Києві було скликано черговий Собор,
де мала проголошуватися автокефалія, туди приїхали понад чотириста депутатів Полтавщини.. Цей край колись дав блискучі імена учасників автокефального руху (та й нарешті невизнаний патріарх Мстислав був родом із Полтави), а сьогодні явно не в лідерах за кількістю переходів. Найгучнішою історією останнім часом стала ситуація у Лохвиці. Кричущий випадок з матір'ю загиблого бійця, як всюди по Україні, спричинив реакцію — збори товариства та рішення про перехід суспільства до ПЦУ.. Але після цього рішення справа не зрушила. Нове суспільство навіть не зареєстрували.
Фото автокефальної парафії Лохвиці з музею
Оскільки Укрінформ системно відслідковує церковну тему, зокрема процес переходів громад до ПЦУ, ми приїхали сюди розібратися, чому так довго не реєструють громаду. Та й взагалі спробувати відповісти на запитання: «Чи на Полтавщині є автокефальні настрої і якщо є, чому там не реєструють громаду». Я приїхала до Лохвиці на вихідні, щоб потрапити на церковні служби, побачити віруючих, бо саме у церкві можна знайти людей, які беруть участь у подіях. Мої перші співрозмовники подружжя –
Єлизавета та Гліб Плескач . Єлизавета — уродженка цього краю, Гліб — фрілансер, у минулому відомий столичний журналіст, який займався кримінальними розслідуваннями та добре досліджував процедури та порядок переходів до ПЦУ. Специфіка його минулого дає йому доступ до різних інсайдів та робить погляд дуже широким.
Гліб та Єлизавета Плескачі, віруючі Православної Церкви України
ЦЕРКВА Начебто НЕ МОСПАТРІАРХАТА, КУДИ ПРИЇЖДАВ КОБЗОН І МОСКОВСЬКІ ГОСТІ.
- На території нашої та ближніх громад Полтавщини понад чотириста газових свердловин.. Тут видобувається 70 відсотків зрідженого газу України, – розповідає Гліб, – прямо чи опосередковано вони належали Новинському та іншим російським власникам.. Прямо чи опосередковано Москва не давала тут розрости чогось українського. Будь-які спроби зареєструвати громаду, отримати землю наштовхувалися на величезний опір. (Укрінформ писав, як громада тоді невизнаної УПЦ КП Лохвиці довго домагалася отримати ділянку на місці храму, збудованого коштом Петра Калнишевського). І Москва мала дуже різні механізми та канали впливу. Проілюструю свої слова.
Гліб Плескач біля хреста, де планує відбудувати церкву "Калнишевського"
Як журналіст, який займався розслідуваннями, зауважив, що тут до Лохвиці приїжджає уродженець містечка, начебто успішний бізнесмен, такий пан Ведмідь і привозить сюди Кобзона, вони обидва стоять у храмі Моспатріархату, дарують там у храм маленький іконостас.. Той начебто бізнесмен каже ще 2013 року, що повертатиметься до Лохвиці з росії, збирає до ресторану своїх однокласників, багатьох із них перед тим власним коштом одягає в костюми.. Я вирішив поцікавитись, що це за бізнесмен, який цілого Кобзона возить на Полтавщину.. А перед Майданом возив місцевих чиновників до Москви. Ну цей пан стійко тримав руку на пульсі, в тому числі релігійного життя. Я почав пробивати бізнес цього Ведмедя. Багато всього цікавого, але найцікавіше. Фірма-пустушка, його житло неподалік спорткомплексу, де путін займався тенісом. Що за постать така, що цілого Кобзона до маленького містечка привозить? Після вторгнення він їздити сюди припинив. А нещодавно він набрав одного з наших активних членів суспільства,
вони разом росли, і м'яко попереджав не рухати Моспатріархат. Тобто храм відверто виховували там, як саме Московський патріархат. Мені було цікаво спостерігати за глибиною проникнення і як технічно росіяни заходили до нашого міста.. Наприклад, є каплиця на цвинтарі, і коли везуть загиблого героя, вона чомусь постійно закрита, щоб до храму не заносити. Хоча про загибель військового знає все місто.
СВЯТО НЕДІЛИ З ДОБРАМИ ЛЮДЬМИ
У неділю я прийшла до храму Православної Церкви України. Спочатку це була церква Київського патріархату, а після Томосу храм ПЦУ. Ця парафія збільшилася за період вторгнення, сюди ж перейшли люди, які перебували в Московському патріархаті в Благовіщенському храмі МП, громада якого приєдналася до ПЦУ після ситуації з військовим.
Храм Іоанна Хрестителя у Лохвиці
Втім, як водиться в «Моспатріархаті» група віруючих, що ідентифікує себе лише з МП, Благовіщенський храм залишати відмовилася, рішення більшості вони не визнають. А ті, хто прагне духовної свободи, моляться зараз тут, у храмі на околиці містечка. Обстановка тут тепла, сімейна.
Жінки, які стоять за столом, кажуть, що фермер привіз меду, вони ділитимуть. Тут дуже відчувається дух християнської сім'ї. У храмі в два ряди стоять лави, те, що я давно відстоюю, людям похилого віку має бути де сісти під час служби.
Перед початком служби я говорю з тими, хто належав до громади Благовіщенського храму і був на зборах під час переходу його МП, що відбулися 4 червня.
– Я давно віруюча людина, – каже фермер Володимир Зінченко, який під час переходу був головуючим на зборах, – і я розумію, що добра від Московського патріархату не буде. 1990 року, ще коли був головою колгоспу, допомагав реставрувати Благовіщенську церкву, тоді вона була РПЦ, інших не було, а потім стала Моспатріархатом. Я багато допомагав церкві МП, я вкладав у неї. Вони зараз говорять, ми, мовляв, українська церква, ми почали розмовляти українською мовою. Я говорю: а душа у вас – українська? А віра у вас у нашу країну, нашу армію, нашу перемогу? Ми пам'ятаємо, як Онуфрій не став у Верховній Раді, коли поминали загиблих в Іловайському казані. Ну, ми всі бачимо, як Кирило щодня благословляє російську зброю.
Більшість людей не бажає Московського патріархату. Освячення Великодня, коли туди прийшло кілька десятків людей — показник, до них не пішли освячувати пасхальний кошик. А в нас було море людей, хоч цей храм на околиці міста, і влада колись свідомо дала землю на задвірках.
Фермер Володимир Зінченко, який займається церквами та головував на зборах громади, яка переходила до ПЦУ
- Я ходила до цієї церкви Моспатріархату, до собору в центрі, - каже дружина військовослужбовця Юлія Говоруха, - бо це поряд з моїм будинком, там я хрестила дітей. Після початку війни я пам'ятаю, що стою там на службі зі сльозами, бо щодня новини про вбивства. Вони мене питають: у вас щось трапилося. Я кажу: у нас у всіх щось трапилося. А вони не розуміють. Таке враження, що вони це все не болить. А моя дитина каже: мамо, я не хочу сюди йти, тут моляться російською, ми нічого не зробили поганої Росії, тату на війні, чому ми молимося тут. Це зрозуміла навіть моя дитина.
А вони? Нехай у 2014 не розуміли, що відбувається. А як не зрозуміти після лютого? Вони всі там ніби приємні люди,
непогані. Але я не відчувала співчуття країні, армії. Не раз було, що загиблих героїв не заносили до каплиці на цвинтарі. Бо перед похованням у нас заносять до церкви. Батюшка каже, що нас не просили відкрити. А ви хіба не знали (зазвичай Лохвиця на колінах зустрічає тіла загиблих земляків), що буде похорон? Чи не хотіли знати? Каплиця має бути відкрита завжди.
Юлія Говоруха, дружина військовослужбовця, віруюча ПЦУ
Після того як прочитали молитву «Отче наш» (заключний етап літургії, після неї людей причащають), я вийшла на церковний двір. Тут побачила військових, які приїхали в коротку відпустку і прийшли до храму. Я сходами піднялася на дзвіницю. Тут був гарний вид на містечко. На храм, звідки ще не вибралися прихильники МП, на хрест, де колись стояв храм, збудований коштом Петра Вишневського. На цій ділянці колись буде храм ПЦУ. Останній отаман розігнаної російськими Січі, святий, який провів понад чверть століття в кам'яному затворі (його «побожні брати» Соловецького монастиря випускали з кам'яного колодязя тричі на рік) сказав, що дасть храм на Луковицю,
якщо він буде єдиним її жертводавцем. І я бачу у цьому великий заповіт. Святий Петро хотів бути єдиним жертводавцем храму, бо дбав про чистоту пожертвувань. Він хотів, щоб храм був збудований чесними грошима. Хто знає, якби наші люди на окупованих територіях і тут не брали коштів Москви, які тут ця Москва, кажуть, видобуває з українських надр, то, може, ми й не мали п'ятиста храмів, розбитих з російської зброї. Це Москва: сьогодні платить, а завтра, якщо ти не її раб – знищуєш. Я спускаюся зі дзвіниці і підходжу до нових співрозмовників.
– Я народився і живу тут, можна сказати абориген, – сміється депутат райради від «Свободи» Анатолій Білан, – настрої на Полтавщині такі самі, як у країні. Моспатріархату як структурі не повинно бути місця на нашій землі. При цьому заважає відсутність закону про заборону МП. Саме законодавчі прогалини тягнуть проблеми. У Лохвиці було зібрано півтори тисячі підписів за перехід громади Благовіщенського храму. Народ зрозумів, що це другий рік дев'ятирічної війни, яка триває понад триста років. І Моспатріархат – одна з причин цієї війни,
що ми довго грали у толерантність. Я не знаю, чи буду депутатом чи залишусь живим, але ми маємо зробити це, навести лад із духовною незалежністю. Державна служба з етнополітики та свободи совісті дала чіткий висновок, вони не перервали зв'язок із Моспатріархатом. У Криму немає жодної церкви ПЦУ, у Бердянську їх тупо приєднали до РПЦ. Іншого варіанту, ніж той, що ми йдемо, немає. Наше містечко – центр ОТГ, до якого приєднано певну кількість колишніх сільрад. І по всій ситуації зрозуміло. У нас має бути своя церква. Щоби не велася пропаганда. Щоб люди знали, церква і може і має виховувати людей у любові до свого народу.
Анатолій Білан, депутат міської ради
Після літургії я чекаю настоятеля, священика ПЦУ отця Всеволода. Насправді автокефалія тут завжди була представлена якісним священством. Попередній священик дбав про людей похилого віку і бездоганно служив навіть незважаючи на те модне переконання, що єдина канонічна церква, а невизнана автокефалія — безблагодатні розкольники. Нинішній настоятель, брат ще шістьох священиків, там ціла династія духовенства.
Він виходить, і я розпитую про настрої віруючих на Полтавщині.
Настоятель храму о. Всеволод
– Бачимо, що Господь дає людям і розум, і просвітлення, – говорить про. Всеволод, – хоч і надалі допомога промосковській церкві від влади у всьому. А ми завжди маємо долати перешкоди. Хоча все змінюється. Якщо перші дні після приїзду сюди я думав, щоб мені витримати хоч місяць, то зараз край справді стає глибоко українським, прагне автокефалії та прихід зростає.
Після служби старших жінок молодші віруючі, які приїхали на авто, розбирають, щоб підвезти додому. А мене Ліза та Гліб везуть у храм МП, куди я захотіла заїхати, подивитися.
Я заходжу до храму, де люди МП починають на мене шипіти за непокриту голову. Швидко одягаю пропоновану хустку, але про себе думаю, що ми всі прощали б Моспатріархату фундаменталізм в одязі, традиціях, бажанні служити лише церковнослов'янською мовою (він теж може звучати українською, до речі), якби вони стали по суті українською церквою. Бо настрої свічниці, яка не взяла панахиду за загиблим бійцем, насправді – свідчення настроїв та настрій духовенства.
У церкві, яка каже, що слухняність вище молитви панує абсолютна довіра до настоятеля. І якщо тому пам'ять про Кобзона вища за пам'ять бійця, то в каплицю МП не пускатимуть труни із захисниками.. На службі впізнаю одягненого у стихар колишнього голову РДА у Лохвиці часів Януковича Анатолія Заславця (я упизана його по фото з місцевих видань), він паламар у храмі.
Благовіщенський храм, де досі є громада УПЦ начебто не МП
Досвідчений чиновник міг би підказати шляхи зближення двох громад, МП та ПЦУ, міг би підказати шляхи чесної трансформації громади на справді українську громаду. Якщо справді цього хотіти. Після гучної ситуації та переходу громади до ПЦУ «віруючі — моспатріархатівці» розпочали опір рішенню. Вони почали писати листи – обурення до Полтавської ОДА. Під листом, який виражав рішучу незгоду, поставили свої підписи і емігранти, і мертві, і живі, і ненароджені, у найкращих традиціях покійної Партії Регіонів. А згаданий «благодійник» Ведмідь почав загрожувати учасникам зборів про перехід. Просто уявіть: який щирий сеанс самовикриття, коли «благодійник»,
який привозив у храм Кобзона, дзвонить нам, нашим громадянам і загрожує, вимагаючи не приєднувати громаду до СОТ?
Я виходжу з храму і сідаю в авто Гліба та Єлизавети. Ми перед моїм поверненням домовилися заїхати ще раз у краєзнавчий музей. Дорогою я слухаю, як Гліб Плескач, уповноважений на тих самих зборах віруючих, розповідає, що другий місяць їхні документи маринуються в обласній адміністрації, хоча збори були проведені зразково, з дотриманням усієї процедури та фіксацією на відеокамери.
- Розумієте, Лано, вже на етапі завірення підписів після голосування нам місцеві нотаріуси відмовилися це реєструвати, - розповідає Гліб, - мер містечка говорив нашому фермерові, героїчній людині, яка під час війни взяла найактивнішу участь у створенні тероборони, що, мовляв, готовий закласти на скриньку коньяку, що вас, як нове суспільство, не зареєструють в ОДА. Вже два місяці минуло, справа не зрушила. А я хочу не лише оформити громаду, а й показати Полтавщині, що це все можливе.
Ми заходимо до музею, у мене трохи часу перед маршруткою до Києва. Привітна екскурсовод,
син якої у ЗСУ, майже бігцем проводить нас крізь залу гетьманства, вишивки, церковних експонатів до останнього, присвяченого війні.
Я оглядаю, що привезли місцеві чоловіки, як трофеї. І натикаюся на книгу із фотографіями загиблих бійців-лохвичан. Відкриваю його. І першим на мене дивиться неймовірне світле й усміхнене обличчя Юрка Лисенка, який начебто підбадьорює мене.
Дзвони старого храму Полтавщини, яким займається ПЦУ
ПІСЛЯМОВА
У процесі підготовки матеріалу я зателефонувала до Полтавської ОДА з проханням прокоментувати ситуацію.. На той момент анонс матеріалу вже з'явився на Фейсбуці і мав близько півтисячі ріпостів. Ірина Удовиченко, керівник Департаменту культури, запевнила, що громада буде зареєстрована і що затримка була викликана листами лохвичан, прихильників МП, тому вони мали перевірити всі обставини. Побачимо.
Лана Самохвалова, Київ – Лохвиця. Фото автора
