Головному сержанту мінометної батареї на позивний "Дід", який служить у ТрО Рівненщини, - 38 років. Коли у військкоматі спитали: «Хто готовий їхати на нуль прямо зараз?» — Андрій зробив крок уперед. Позивний «Дід» отримав не за віком, а за спокій, яким уміє тримати людей, коли навколо рветься метал.
Розповіли у пресслужбі бригади "Горинь".
«Мабуть, тому що завжди заспокоював хлопців. Насправді я молодший — мені 38».
Повномасштабне вторгнення обрубало всі «потім». Спершу Андрій поїхав до 30-ї бригади, збирався підписати контракт «до кінця війни», але не склалося.
«Хотів просто виконати обов’язок — і повернутися. Думав: 3–4 місяці. А йде вже четвертий рік».
Потім — Рівне, військкомат, черги, штовханина.
«Сказали: “Не воював? Чекай повістку”. Тоді всі ломили двері. Тепер — їздять бусиками й переконують…».
Так він опинився у 104-й окремій бригаді «Горинь», у 3-му батальйоні. Торецьк — ще без масових FPV. Очеретине — важка сторінка, багато зниклих безвісти. Запорізький напрямок, Куп’янськ, Сумщина — фронт без пауз та ілюзій.

Сьогодні «Дід» відповідає і за вогонь,
і за людей: від організації вогневих — до того, щоб іноді «нянчити, як малих дітей — хоча всі вже дорослі дядьки». Ішов від командира міномета до взводного, а тепер — батарея.
«Найпростіше — воювати. Бо знаєш свою роботу: як уразити ворога і зберегти своїх».
Він не планує залишатися в армії після війни, але хоче, щоб сильні сержанти ставали офіцерами й ламали радянщину. Найважче для нього — не багно і не брак сну, а:
«Чути, як у підлеглого ростуть діти, а він їх не бачить. Як сім’я тримається на телефонних дзвінках. І ти нічим не допоможеш».
Троє братів пішли на війну. Один — після контузій і поранень демобілізувався. Другий — досі у строю. Батько бере на себе більше, аби мама менше сивіла. Дівчина просить перевестися ближче, стати інструктором.
«Поки маю силу воювати тут — залишаюся. Якщо зрозумію, що дійшов до межі — тоді шукатиму інший фронт».
Про післявоєнне життя він каже без ілюзій:
«Адаптація буде важкою. Наше цивільне життя зруйноване до фундаменту. Але буду будувати сім’ю й повертатися в суспільство. Все вийде».
Його дратує байдужість:
«Коли чую “я вас туди не посилав” — боляче. Конституція — це не лише твої права. Це ще й обов’язок захищати країну».
Звернення «Діда»
«Хто думає, що війна його омине, — подивіться на Донбас. Якщо нічого не робити, вона прийде до кожного дому. Воювати мають усі: на нулі чи в тилу — але всі».
38-річний «Дід» не старий. Він — дорослий. І робить крок уперед, коли інші опускають очі.
«Все просто: зробити все, щоб вижили свої. А далі — жити. Разом».