Один із найзагадковіших каменів Стоунхенджа міг опинитися на півдні Британії завдяки не лише зусиллям людей. Нове дослідження припускає, що значну частину шляху брила зі Шотландії могла подолати природним способом - разом із льодовиком, повідомляє ЕКСПЕРТ
Йдеться про так званий Алтарний камінь - масивну брилу пісковика, походження якої геологи пов’язують із північною частиною сучасної Великої Британії. Від її ймовірного джерела до Стоунхенджа - близько 700 кілометрів. Для людей кам’яного віку транспортування такої брили на подібну відстань було надзвичайно складним завданням. Саме тому вчені багато років намагаються з’ясувати, яким маршрутом камінь міг потрапити до Солсберійської рівнини.
Дослідники змоделювали рух льодовикових мас наприкінці останнього льодовикового періоду. За їхньою версією, приблизно 15 тисяч років тому льодовик міг захопити камінь на території Шотландії та поступово перемістити його далеко на південь. Ймовірною точкою зупинки міг стати район Доггер-Бенку. Сьогодні він лежить під водами Північного моря, але тисячі років тому там існував суходіл,
відомий як Доггерленд. Він з’єднував Британські острови з континентальною Європою.
Льодовик міг залишити принесені ним уламки та камені в цьому районі. А вже значно пізніше, після відступу льоду, люди могли знайти серед них потрібну брилу. Цікаво, що Доггерленд згодом почав зникати під водою через підняття рівня моря. Приблизно 7–8 тисяч років тому значна частина цієї території вже була затоплена. Не виключено, що давні мешканці регіону встигли перемістити камінь ближче до узбережжя ще до остаточного зникнення суходолу.
Після цього людям залишалося подолати приблизно 400 кілометрів до майбутнього Стоунхенджа. Для транспортування могли використовуватися природні маршрути, зокрема давні сухопутні шляхи. Таким чином, загадковий 700-кілометровий шлях міг складатися з двох зовсім різних етапів: спочатку камінь переміщував льодовик, а потім його вже цілеспрямовано доставили люди.
Нова гіпотеза не означає, що будівничі Стоунхенджа не доклали значних зусиль. Навпаки, навіть кількасот кілометрів транспортування величезної брили без сучасної техніки було масштабним інженерним завданням. Якщо модель вчених правильна, природа могла мимоволі підготувати частину шляху для людей, а мешканцям неолітичної Британії залишилося завершити подорож каменю до місця, де він став частиною одного з найвідоміших доісторичних монументів світу.
