У п’ятницю, 25 вересня, у Києві провели в останню путь Миколу Карпюка — уродженця Рівненщини, співзасновника УНА-УНСО, громадського діяча та колишнього політв’язня Кремля. Він загинув 19 вересня 2026 року на фронті. Карпюку було 62 роки.
Прощання розпочалося у Михайлівському Золотоверхому соборіЧин поховання та заупокійна служба відбулися у Михайлівському Золотоверхому соборі у Києві. Провести Миколу Карпюка прийшли рідні, друзі, побратими та люди, з якими він був знайомий у різні періоди життя.
Але й під час прощання росія, з якою захисник боровся усе життя, дала про себе знати:
“Під час прощання в Михайлівському соборі ППО збила шахед над святинею, а вже коли відбувалася прощальна процесія на Байковому цвинтарі за кілька сотень метрів відбувся потужний вибух, ППО збили ракету та безпілотники.
Ось так московія боїться і живих і мертвих націоналістів, Захисників України”, – написав Володимир Тризуб Кошовенко
Після церемонії у соборі жалобна процесія вирушила на Майдан Незалежності, де відбулося загальноміське прощання. Поховали Миколу Карпюка на Байковому кладовищі.
Після російського ув’язнення він повернувся до боротьбиПісля початку повномасштабного вторгнення Росії Карпюк долучився до Сил оборони України. 19 вересня 2026 року він загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.
“Київ попрощався з людиною, для якої Україна була не просто словом. Микола Карпюк був затятим націоналістом, борцем за Україну, унсовцем і патріотом, який усе своє життя залишався вірним своїм переконанням.
Ще на початку двотисячних він зазнавав переслідувань в Україні за участь в акції «Україна без Кучми».
Потім були п’ять років російського полону. Російський суд засудив його до 22 років неволі за сфабрикованими та надуманими звинуваченнями. Але навіть роки ув’язнення не змусили його зламатися чи відмовитися від своїх переконань.
У вересні 2019 року Микола повернувся з полону.
Він завжди називав росію ворогом України. А у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, знову пішов до війська — захищати свою державу.
Навіть після досягнення граничного віку для служби Микола не залишив побратимів. Він залишився поруч із ними — там,
де був потрібен Україні.
Миколі Карпюку було 62 роки.
Минулого тижня він загинув на Запорізькому напрямку.
Він пройшов через переслідування, російський полон, роки боротьби та війну. І до останнього залишався вірним Україні”, – йдеться на офіційній сторінці УНА-УНСО.
“У час, коли навіть війна може перетворитися на контент у мережі, справжніх героїв інколи не видно. Бо в їхніх руках справжня зброя, а не камера для селфі. Вони не створюють героїчний образ у соціальних мережах — вони щодня ризикують життям, захищаючи нашу країну.
Микола Карпюк був саме таким.
Його непублічність робила його ще сильнішим. Він не потребував глядачів, підписників, оплесків чи підтвердження власної значущості. Йому не потрібно було здаватися мужнім — він був мужнім. Не потрібно було говорити про любов до України — він доводив її вчинками,” – написала Olga Bogomolets
”В бою загинув Микола Карпюк. Легенда правого двіжа. Мав честь знати Миколу з 2004 року (я тоді вчився у 10-му класі, але ходив на всякі акції). А ще він був з Великого Житина на Рівненщині (сусідня Радиславка – рідна мені,
там жили мої предки, народився дід, частково провела дитинство моя мати).
За життя, яке, на жаль, так рано (62) обірвалося смертю лицаря, Карпюк встиг побути співзасновником УНА-УНСО, повоювати в Придністровʼї та Абхазії (на боці Грузії, звісно), відсидіти кілька років після «України без Кучми», виграти позов в Європейському суді з прав людини щодо незаконного увʼязнення, нівроку подвіжувати під час Революції гідності, здуру податися до Москви на переговори в 2014 – його спіткала доля вʼязня Кремля (вийшов по обміну в 2019) і ще було багато різного і веселого.
Щирі співчуття дружині Олені та синові Тарасу… Вічна памʼять та слава тобі, Миколо…” – пише Андрій Лозовий.
“На фронті, на Запорізькому напрямку, загинув Микола Карпюк. Та людина, яку Росія утримувала у своїх в’язницях і яку вдалося повернути в Україну. Той, хто в 2014 переконав мене “забити” на власний бізнес і зайнятися інформаційним напрямком в Правому секторі. Сильна постать була. Вмів, як переконувати, так і діяти.
В нашій делегації ПАРЄ я особисто займався питанням повернення кількох людей протягом роботи в Асамблеї.
І Карпюк був одним із них. Майже у всіх моїх виступах у ПАРЄ я системно згадував Карпюка, а в усіх інтерв’ю західним ЗМІ та на всіх міжнародних зустрічах я озвучував його ім’я. Постійно називав його ім’я на всіх майданчиках і актуалізував це питання під час усіх переговорів. Завданя було зробити так, щоб про нього говорили на міжнародному рівні і щоб це не дало можливості рαшиcτам вбити його.
Коли його витягли з російського полону, то ми зустрілися і він розповів, що один із вертухаїв, який був у охороні Владімірського централу і сам був родом із Луганська, запитав його:
— Хто ти такий, що про тебе говорять у Європі, у ПАРЄ?
Він був дійсно сильною постаттю. А сьогодні мені повідомили, що він загинув. І це ще одна велика втрата для України.
Вічна пам’ять Герою! RIP.
Співчуття дружині і сину.” – зазначив Borislav Bereza
“На фронті загинув Микола Карпюк. Росіяни, які не змогли зламати його в російській тюрмі, все ж дістали його дроном уже в Україні.
Я знав Миколу ще з 1989 року. Тоді ми були в Українській Гельсінській спілці. Тільки Микола розбудовував УНА-УНСО,
а я — Народний рух України.
Ми часто зустрічалися на різних підпільних зборах або на вишколах, які проводив для нас Олекса Федорович Новак у себе в квартирі. Ну і, звичайно, практично завжди були разом на різних акціях та мітингах.
Пам’ятаю один випадок в Острозі. Райком компартії вирішив «пропісочити» редактора острозької газети «Шлях комунізму» Валерія Гаязовича Баталова за те, що він випустив кілька номерів газети вже під назвою «Життя і слово».
Баталов розумів, що будуть проблеми з кагебістами та комуністами, тому заздалегідь попросив у мене підтримки. Оскільки на той час в Острозі ще було зовсім небагато людей, які нас підтримували, я попросив Миколу Карпюка привезти з Рівного активну молодь, яка не побоялася б відкрито підтримати нас на показових зборах у районному будинку культури.
Тоді Микола разом з Олесем Бабієм привіз близько десятка радикально налаштованих молодих людей.
Про це відразу стало відомо кагебістам. Вони попередили першого секретаря райкому партії, що в залі можуть виникнути проблеми. А це було дуже небажано — комуністи не повинні були бачити,
що є люди, які не бояться відкрито виступати проти Комуністичної партії.
Збори все ж відбулися. Але після того, як я вийшов на сцену і дав шість копійок директору цукрового заводу, який бідкався: «Хто мені поверне гроші за газету “Шлях комунізму”?», — це викликало загальний сміх, а Микола зі своїми хлопцями почав шум у залі. Після цього збори моментально закрили.
Потім ми часом разом їздили з Рівного київською електричкою. Я виходив в Острозі, в Оженині, а Микола з Олесем Бабієм їхали далі, до Києва — на різні акції або засідання проводу УНСО.
Поки їхали, ми завжди говорили про іделогію націоналізму, про те, як виборювати незалежність, як виборювали її наші предки в лавах УПА та армії УНР.
У нас тоді не було машин. На різні акції ми їздили автобусами та електричками. Ми забирали час у близьких нам людей, віддаючи його боротьбі за Незалежність.
За цю Незалежність Микола і загинув — після років тюремного ув’язнення як в Україні, так і в Росії.
Російська тюрма його не зламала. Не зламали його роки переслідувань, ув’язнення та боротьби. Він до кінця свого життя залишався патріотом України.
Для мене Микола Карпюк назавжди залишиться людиною, яка була готова не лише говорити про Незалежність, а й усе своє життя не втомлюючись боротися за неї.
Він був і залишається прикладом того, на кого варто рівнятися”, – пригадав Микола Бендюк
Так завершився земний шлях Миколи Карпюка — уродженця Рівненщини, який пройшов через політичне переслідування, російське ув’язнення, повернення в Україну та службу у Силах оборони.
Запис У Києві попрощалися з політв’язнем та співзасновником УНА-УНСО Миколою Карпюком із Рівненщини спершу з'явиться на ОГО.ua.
