Суспільство

Як козаки волонтерами стали

18 вер•KRSCHTC

[1]

Київський волонтер Руслан Козаков (на фото у центрі) під час поїздки на передову з вантажем для українських воїнів

Є на світі така професія — Батьківщину захищати, а наше сьогодення мимоволі створило ще одну важливу професію — волонтера, того, хто допомагає тим, хто захищає Батьківщину. Один із цієї когорти — Руслан Козаков — досить колоритна та цікава людина.

У свої трохи більше 30-ти він є активним підприємцем, але на сьогоднішній день одним із своїх пріоритетних завдань вважає щоденну закупку допомоги для бійців Збройних сил України та добровольчих підрозділів.

«Ми з товаришами зробили уже з десяток виїздів, і кожен раз — як вперше. Готуємось дуже серйозно, бо розуміємо, що за 700 км від Києва — війна»,— розповідає Руслан.

Він разом з командою однодумців постачає продукти та різноманітні матеріали до зони АТО. А починалося усе зі Щастя — маленького селища на Луганщині, про яке сьогодні чув уже, мабуть, кожен українець. Якраз минає рік від часу тієї поїздки, та спогади про неї такі яскраві й зараз.

«Козаки-розбійники» були вдягнені хто в чому. Хтось у жіночому пуховику,

хтось у пальто»,— згадує Руслан Козаков про ту першу зустріч з добровольцями та солдатами, які стояли на блокпосту та ближче до передової.

Це сьогодні він розповідає про це усміхаючись, а тоді, рік тому, це була дуже страшна та сумна картина. У хлопців на було ні форми, ні елементарних засобів гігієни, бракувало усього, подекуди навіть і набоїв. І якщо якісь проблеми пан Руслан міг вирішувати, то щодо інших лише розводив руками.

«Ми везли все — продукти харчування, ліс, матеріал для утеплення, одяг, кабелі, лампи. Єдине, чого ми не брали з собою,— це ліки. Перший наш бус був забитий під зав’язку. Після першої поїздки машин було вже декілька. Їздили по черзі, але робили так, щоб налаштуватись під графік кожного»,— каже волонтер.

«Коли ми роздавали продукти, мене найбільш вразила маленька дитина, яка вони обома руками тримала тістечко і жадібно його наминала. За цією поїздкою були ще, і не одна, так у нас і увійшло в звичку кожного місяця приїжджати в гості,— пригадує Козаков.— На жаль, ситуація там досить складна, ми робимо добре діло, але чи маємо добре ставлення самих жителів?

Коли вручаємо допомогу, очі наливаються слізьми, але ми не знаємо, що робиться у душах цих людей, у тих, хто залишився на окупованій території».

По-різному вибудовувалися й стосунки з військовими на блокпостах. Спочатку усі волонтери проїжджали їх швидко і без догляду, але після того, як деякі бездумні люди вивезли із зони АТО чималу кількість зброї, догляд став більш суворим. Окрім того, для безпеки самих волонтерів їх зустрічали та охороняли два бусика з бійцями  ВСУ чи добровольчих батальйонів. Мабуть, у кожного волонтера, який виїжджав на «передок», є історії про те, як вони блукали невідомими дорогами.

«Хотіли якось проїхати кращою дорогою, та трохи помилились. Заїхали на нейтральну територію між нашими та сепаратистами. Потім таки вирулили до наших, але зустріч з бійцями була жорсткою — у нашого водія навіть цигарка з роту випала»,— ділиться своїми враженнями Руслан.

Зі слів Козакова, нещодавня поїздка в зону АТО показала багато недоліків, але й порадувала — начебто потроху стає спокійніше. Поспілкувавшись з бійцями, Руслан акцентує увагу на тому, що тримаються вони виключно на своєму патріотизмі, бо ж чимало обіцянок про матеріально-технічне забезпечення для військових залишилися лише обіцянками. «Хоча всі надіються і вірять, бо захищають Батьківщину виключно за покликом душі»,— зазначив Руслан Козаков

Читайте ще