Заради збереження психічного здоров'я та економії часу рідко заходжу в Facebook. Про все, що там цікаве або що стосується мене безпосередньо, розповідають друзі.
Несподівано для себе дізнався про фейсбучну дискусію, яку спровокувала нібито моя стаття на сайті "Інсайдера". Кажу "нібито", бо стаття є нічим іншим, як записом мого виступу перед журналістами в Чернівцях. До того ж записом не за диктофоном, а від руки, без моєї авторизації. "Стаття" була приправлена гострими епітетами й характеристиками, яких я не говорив і які були вставлені для краси, – але спробуй довести тепер, що "ти – не верблюд"!
Оскільки "факт" стався, то я захотів зустрітися із Сергієм Лещенком, якого згадував у виступі, щоб перепросити за різкість формулювань. Навіть якщо вони мені не належать, але з'явилися під моїм прізвищем, все одно почуваюся відповідальним. На мою думку, критикувати треба не людей, а явища, які вони уособлюють. А якщо таки не втримався й перейшов межу, то хоч-не-хоч, а треба вибачатися. Бо образа людської гідності є останньою річчю, яку я бажав би собі чи кому-небудь іншому.
Не маю жодного наміру виправдовуватись. Бо, як кажуть французи, qui s'excuse s'accuse – хто виправдовується, сам себе звинувачує. Не буду також писати, про що ж власне йшлося у моїй чернівецькій доповіді. Звичайно, бажав би, щоб принаймні хтось із згаданих авторів та експертів вибачився за "бурю у склянці". Але не можу цього в них вимагати – бо це означало би, що накидаю їм свої принципи.
Можу зробити тільки одне: використати цю історію як приклад, як не можна вірити віртуальній реальності і як легко стати її жертвою.
Зрештою, це навіть не історія. А так собі, дрібне непорозуміння, роздуте до розміру "епічної битви". І проблема не в Facebook. Він – лише інструмент, який побільшує те, що в нас уже є, – і наші добрі, і гірші сторони. Тому, навіть якщо у Facebook не ходити, залишаються наша легковірність і "експертна" поквапність судити й осуджувати, навіть коли не знаєш чи не розумієш суті справи.
