Професія юриста вважається однією з найдавніших і найпрестижніших. Юристи завжди вирізнялися умінням грамотно і витончено висловлювати свою думку, інтелігентністю та високою моральністю.
Професійні юристи з'явилися давно. Найвідомішими представниками цієї професії були римські юристи, так звані "понтифіки". Вони були відомі на весь Рим, користувалися глибокою повагою громадян. З їх славою міг зрівнятися хіба що сам правитель.
Сьогодні професія юриста не втратила своєї актуальності. Дедалі більше бажаючих мріють здобути юридичну освіту. Однак для того, аби стати високопрофесійним юристом самого бажання не достатньо. Потрібна копітка і тривала практика. У цьому на власному досвіді пересвідчився керівник патронатного відділу міської ради, професійний юрист Володимир Кашицький.
- Пане Володимире, чому люди так масово рвуться у юриспруденцію? Кого не запитай, усі хочуть стати як не лікарями, то юристами.
- Напевне, насамперед це пояснюється бажанням знати свої права і відповідно їх реалізовувати. І, звичайно ж, фінансовим забезпеченням та рівнем життя, адже, скажімо,
юристи, які заробляють приватною практикою, є доволі високооплачуваними. Однак це не стосується тієї частини юристів, які працюють у державних установах і заробітна плата яких регламентована.
- Що вплинуло на ваш життєвий вибір?
- Уже з шкільної парти намагався захищати права людей і виходило це у мене досить непогано. Я писав звернення стосовно ремонту доріг, освітлення вулиць у моєму селі Лошнів, що на Теребовлянщині, збирав підписи односельців. Щоправда, голова сільської ради на мене завжди косо дивилася, але змушена була прислухатися до побажань громади. Таким чином вдавалося вирішували сільські проблеми ще в ранньому віці.
Скажу лише одне: юристами не народжуються, ними стають у процесі наполегливої праці. Починаючи зі студентської лави, ще під час навчання у Львові, я наполегливо "гриз" граніт юридичної науки. Мої однокурсники після занять ішли додому, а я поспішав у бібліотеку і сидів за книжками допоки її не зачиняли.
- Були круглим відмінником?
- Принаймні був одним з студентів, які під час практичних занять могли цитувати оригінали праць класиків юриспруденції ,
зокрема древньоримських філософів, і не тільки. Мені було надзвичайно цікаво вчитися. До речі, за рейтингом успішності після закінчення Львівського державного університету за кількістю набраних балів я був у першій десятці . Чудово розумів, що це моя майбутня професія, і до неї потрібно підходити з повною серйозністю і відповідальністю. У мене не було на кого сподіватися, розраховувати, що хтось вирішуватиме за мене мої проблеми, протежуватиме мене. Усі проблеми, які виникали під час навчання, вирішував самостійно.
- Та й, зрештою, в період мого навчання не було такого, що прийде впливовий татко, замовить слівце і потрібна оцінка у тебе в кишені… - У моїй групі серед 25 чоловік, лише двоє розраховували на впливових батьків, які працювали партійними функціонерами і допомагали їм "складати" іспити. Тобто такі випадки були не правилом, а винятком, адже всі інші без проблем здавали сесію, кожен на своєму рівні.
- А хто ваші батьки?
- Мама все життя працювала на фермі, спершу дояркою, потім завфермою. Батько - у Теребовлянському райгазі. Я був найстаршим серед чотирьох синів,
тому на мені лежала найбільша відповідальність. Мусив допомагати батькам у вихованні братів і по господарству.
- І діставалося, напевне, найбільше?
- Я був слухняним хлопцем, але якщо навіть траплялися якісь непорозуміння, то батьки виховували здебільшого не силою фізичного примусу, а силою переконання. Батьки, здебільшого, були на роботі, тому весь цей час я проводив з тіткою. Великий вплив на моє формування як особистості мав дідусь по маминій лінії. Свого часу він був сільським війтом на території, котра пізніше увійшла до складу теперішньої Польщі. Він розповідав мені багато цікавих речей, про які в умовах комуністичного режиму говорити заборонялося, зокрема про реальні причини переселення. До речі, користуючись своїм становищем, під час війни дідусь врятував чимало людей, разом з бабцею переховували тривалий счас і дві єврейські родини.
- Повернімося до юриспруденції. У вас за плечима двадцятип'ятирічний стаж роботи. Левову частку цього часу ви пропрацювали у міській раді на різних посадах.
- Це дійсно окрема і важлива сторінка моєї трудової біографії. Перший раз працював тут з 1989 року.
З 2002-го по 2006-й був заступником міського голови-керуючим справами і координував питаннями правового характеру. Потім був період, коли я перейшов працювати у Тернопільський економічний університет, на посаду начальника юридичного відділу. У 2011 році повернувся у міську раду на посаду начальника патронатного відділу.
- Як працювалося тоді і як тепер? Що змінилося?
- Чомусь попередні роки згадуються з більшою приємністю. Роботи у юристів державних установ стало набагато більше, а ось рівень оплати праці залишається незмінним.
- Але ж можна було зайнятися приватною практикою, яка приносить відповідні дивіденди… - Усе в житті потрібно робити своєчасно. Я упустив потрібний момент. Вважаю, не варто починати будь-яку справу навздогін.
- Ви бували за кордоном, отож не зі слів знаєте, як ведеться тамтешнім юристам. Мабуть, справи у них значно кращі?
- У кожній країні є свої плюси і мінуси. Великою перевагою там є більш стабільне законодавче середовище, якого чітко дотримуються. Відповідно, часті зміни у нашому законодавстві певною мірою теж несуть позитив, адже їх "підганяють" під євростандарти.
Водночас потрібно постійно слідкувати за цими моментами, аби бути у відповідній формі. Тобто юрист, як спортсмен, повинен постійно працювати над собою.
Що стосується оплати праці, то чим вищий рівень юридичної контори, тим більша зарплата у її працівників. А взагалі про конкретну суму там говорити не прийнято.
- Ніколи не виникало спокуси залишитися за кордоном?
- Можливість залишитися була завжди, але для того, аби працювати за кордоном, необхідно відмінно володіти іноземною мовою. А ми знаємо, на якому рівні її вивчало наше покоління. В іншому разі постає питання: ким ти там залишаєшся? Та й не кожен може звикнути до такого способу життя. Мені дуже бракувало б спілкування, адже, для прикладу, на Заході не прийнято приходити в гості без попередження. У нас усе набагато простіше. Такщо,на моє переконання, далеко не все можна виміряти грошима.
Молоді все-таки раджу вивчати іноземну мову, адже тоді комфортніше почуваєшся в іноземному середовищі.
- Яка країна виявилася для вас найкомфортнішою?
- З групою юристів я побував у Сполучених Штатах Америки, в Канаді, у європейських країнах.
Для нас більш близьким є європейський стандарт і канадський. Канада - це країна, яка живе у більш повільному і розважливішому ритмі, і головне - соціально гарантована.
- Попри усі європейські переваги, українські служителі Феміди теж почуваються досить непогано. Принаймні авто для них є не предметом розкоші, а засобом пересування, здебільшого доволі-таки престижним.
- Можливо це видасться дивним, але у мене немає власного авто. Ще коли працював на посаді керуючого справами міської ради, у мене чотири роки було службове авто з водієм. Я віддаю перевагу здоровому способу життя. Містом пересуваюся пішки, або, у випадку екстреної необхідності, користуюся послугами громадського транспорту. До того ж, ніколи не мав бажання копирсатися в техніці.
- Було б цікаво дізнатися про вашу сім'ю, адже дружина свого часу також працювала у міській раді.
- До речі, саме тут відбулося наше перше знайомство. Валентина працювала тоді у відділі оренди. Вона одразу заполонила моє серце і не відпускає його донині. У нас двоє чудових синів. Старшому, Олександрові, днями виповниться вісімнадцять.
Він студент факультету комп'ютерних технологій нашого економічного університету. Молодший, Євген, учень Української гімназії імені І. Франка. Мріє стати лікарем.
- Тобто жоден з хлопців не виявив бажання продовжити батькову справу?
- Це їх особистий вибір і я його поважаю. З часом все стане на свої місця.
- Що у людях цінуєте найбільше?
- Порядність і вірність. У житті бувають різні моменти, тому треба завжди залишатися людиною.
- А яке заняття вам найбільше до душі?
- Надзвичайно люблю подорожувати. Адже це чудова нагода пізнати світ, отримати нові враження і почерпнути для себе щось нове та реалізувати його. Пригадую, коли у 1994 році я вперше потрапив до Парижа, мою увагу привернуло те, що там на перших поверхах будинків немає житла. Своїми враженнями поділився з тодішнім міським головою В'ячеславом Негодою. Йому сподобалася ця ідея і Тернопіль став першим містом в історії Україні, яке запозичило цю прогресивну європейську практику. Ми почали виводити з житлового фонду приміщення, що знаходилися на перших поверхах будинків, і вони почали використовуватися для ведення та розвитку бізнесу. Цей досвід з часом був поширений в Україні.
- Знаю, що до спорту ви теж не байдужий.
- Це правда. Хоча для безпосередніх занять спортом часу не вистачає, зате що стосується сприяння в організації спортивних змагань, то тут докладаюся на повну. Ось нещодавно започаткували змагання з жіночого футболу. Сподіваємося на приїзд до Тернополя наступного року та участь у змаганнях національної збірної України.
Розвиваємо також діаспорний футбол, ініціатором якого став наш земляк Ігор Бокій, який сьогодні мешкає у Торонто.Тернопіль реалізував проект, про який в Україні говорили упродовж дванадцяти років. Цього року у нас відбувся черговий футбольний турнір. У цьому напрямку працюватимемо й надалі.
