Україна в огні! Україна в небезпеці! – ці слова зворушували усіх мешканців сіл, містечок і міст, спонукали до дій кожного українця – від малого до великого. Створювалися комітети національного спротиву, збиралися кошти, продукти харчування, одяг, взуття, медикаменти, відправлялися добровольці на Майдан у Київ. Золотниківчани виявилися чи не одними з найктивніших і найпатріотичніших під час протестних акцій, неодноразово побувавши на Майдані на чолі зі своїм парохом о. Мирославом Петрущаком. Більше п’ятнадцяти разів (!) там були і медсестри-золотниківчанки Анжеліка Чикинда і Надія Коваль.
Майдан запікся у їхніх серцях болем, смутком і надією. Особливо після того, як їм довелося побувати під кулями снайперів, рятувати поранених учасників «мирного наступу», надавати їм першу медичну допомогу. Зі сльозами на очах ці тендітні медсестрички згадують пережите і по дорозі до Києва і на Майдані у ніч з 18 на 19 лютого…
…Із Золотників відправляли бус на Київ один раз у тиждень. Перед від’їздом збиралося чи не все село. Співали патріотичні пісні, молилися за щасливе повернення.
У той день золотниківчани вирушили на Київ колоною з двома теребовлянськими автобусами. Не так просто було дістатися до Києва, багато перешкод було на дорозі: і даішники, і засади з «тітушками», які вимагали негайно повертатися назад. Але наші краяни були мужні і тверді у своїх переконаннях, наказували водієві: тільки вперед! У Київ дісталися вночі, з Божої волі попали і на Майдан, бо після них інші теребовлянці, до прикладу, священик Володимир Топоровський із Зарваниці разом із парохом Гайворонки о. Іваном Подоляком, зупинившись під Києвом, на Майдан добиралися пішки аж 19 км.
Майдан у ніч на 19 лютого стояв затято і безстрашно. Лунали постріли. Але дівчата не були із лякливих, адже не вперше тут. Разом зі всіма сміливо взялися до роботи: хто бруківку носив, хто пляшки і сміття (щоб горіло!) збирав. Надія Іванівна зауважує, що «всі люди працювали, як мурашки». А Анжеліка Миронівна підтвердила, що вони з Надею до того часу і не виконували місію медиків – не було потреби, хоча сумку з необхідними ліками завжди везли із собою і мали напоготові. Обстановка загострювалася.
Пролунали заклики залишити Майдан жінкам, людям старшого віку, дітям. Але ніхто не розходився, згадують наші землячки. Кожен, як міг, старався принести користь революційному Майдану.
Ранок видався напруженим. Лунали постріли, люди падали від снайперських куль. Зі сцени Майдану оголосили звернення до всіх, хто має медичну освіту, негайно бігти до шпиталю. Дівчата- медсестри із Золотників переглянулися, зрозуміли одна одну з півслова. Передивилися сумки з ліками, на ходу попрощалися із земляками Ігорем Фецаном і Романом Чикиндою (чоловік Анжеліки), які спішили на передову, зі словами: «Хлопці, ви тримайтеся разом, а ми побігли». І, взявшись за руки, щоб також разом, тільки разом, не загубити одна одну у цій напруженій круговерті, побігли вперед назустріч небезпеці. Побігли, бо знали, відчували, що саме їхня допомога буде дуже потрібна.
«Не знаю, скільки часу ми бігли у тому напрямку, який нам вказали, – згадує Анжеліка Миронівна, – зупинилися біля Жовтневого палацу. Там вже було два лікарі в білих халатах і більше нікого з медперсоналу. Сюди почали зносити поранених,
окровавлених майданівців. Умов ніяких, все робили на колінах. Тут же, на вулиці, зі щитів і крісел зробили операційний стіл. Крові багато, всюди стогін, крик». «Це вже потім почали підтягуватися інші лікарі зі своїми помічниками- волонтерами, – розповідає Надія Іванівна. – І кожен з нас у білій касці з червоним хрестом і голубому халаті був під прицілом. Говорили потім, що за кожен поражений кулею червоний хрест давали по п’ятсот доларів винагороди». А бої точились всього за якихось сто метрів…
Чи було страшно? У той момент, коли схилялися над пораненими, ні, зауважують наші мужні медсестрички. «Ми просто виконували свій обов’язок», – в один голос запевняють вони. Це вже потім, на другий день, коли все це перекрутили у пам’яті, почалася істерика і страх, але не за себе, кажуть Анжеліка і Надя, а за тих, кого довелося рятувати, за поранених і побитих хлопців, за вбитих і закатованих героїв. Таке неможливо забути… До цього часу у дівчат не висихають сльози, коли чують вже по телевізору, що є наступна смерть. Героїнями себе дівчата не вважають, кажуть, що герої ті,
котрі стояли на барикадах.
… Анжеліка Чикинда і Надія Коваль повернулися у Золотники, їхні діти і рідні (особливо мама!) полегшено зітхнули. Дівчата приступили до звичної роботи: Анжеліка Миронівна – до обов’язків медсестри у Золотниківській поліклініці, а Надія Іванівна – до обов’язків медсестри терапевтичного відділення місцевої лікарні, де працюють більше двадцяти років. Про себе розповідають неохоче (дуже скромні!), більше згадують всіх земляків із Золотників і Бурканова, які, починаючи ще з грудня минулого року, серцем і душею були на Майдані, жертвуючи і здоров’ям, і достатком, і життям. Серед тих, хто був в епіцентрі подій в ніч з 18 на 19 лютого – Василь Вівсяний, Микола Кардаш, Олег Урбанський, Григорій Мельник (був поранений, знайшли його у важкому стані), а також Оля Вівсяна, Іван Сивульський. На Майдан неодноразово їздили і колеги-медики з лікарні Марія Гербут з чоловіком Олегом, Оля Мелюзина, Люба Петрик, Ярослава Урбанська, Богдан Дідик. Та найбільше дівчата згадують місцевого священика, батька восьми дітей о. Мирослава Петрущака, який не тільки допомагав в організації поїздок, зборі коштів, а й був у перших рядах серед захисників Майдану, відправляв служіння, молебні, панахиди, розмовляв з «беркутівцями», щоб вони були разом із народом.
Про те, що було, що довелося пережити патріотам Золотниківщини та України в цілому, всім нагадуватиме символічний березовий хрест, встановлений на високій могилі січовим стрільцям на перехресті доріг у Золотниках.
Наталя БОЙЧУК. Фото Ізидора РОМАНСЬКОГО. На знімку: біла каска для Надії Коваль і Анжеліки Чикинди як спомин про Майдан.
