71-річний тернополянин Богдан Кушнірік ще зі шкільної лави пише вірші. Зараз у його колекції близько 8 тисяч поезій, тисяча з них були опубліковані у різних українських та російських виданнях, та власної збірки митець так і не випустив. На свою книгу не вистачає грошей. Як це не банально, але від реаліїв не втечеш – творчість теж потребує фінансів. Довелося жити під чужим прізвищем Нелегку долю довелося пережити пану Богдану за радянських часів. Народився у селі Хомиківка, Чортківського району. Коли хлопчині виповнилося 5 років, втратив обох батьків. Матір і батька вислали в ув’язнення за політичними статтями. Тато Богдана загинув під час Воркутинського повстання, яке відбулося у 1953 році. Українці у 1953–1954 роках стали рушійною силою у масових протестах ув’язнених в таборах ГУЛАГ. Ці події ще називають «українським рухом опору в радянських концтаборах». В’язні вимагали покращення умов життя й амністії політичних засуджених. Після серії страйків влада погодилася встановити дев’ятигодинний робочий день, зняти з ув’язнених номери і звертатися за ім’ям,
замість двох разів на рік дозволили писати раз на місяць, переводити зароблені гроші родичам засуджених тощо. Однак українські націоналісти у Воркуті закликали не задовольнятися такими поступками і продовжити спротив аж до виконання усіх вимог, зокрема скорочення термінів ув’язнення або звільнення «політичних». Та після невдалих переговорів радянське керівництво розпочало силову ліквідацію повстання. Під час сутичок і розстрілів у воркутинських таборах загинуло багато людей, серед яких значна кількість членів ОУН і УПА із Західної України. Коли сім’ю маленького Богдана вивозили, хлопця врятував його дід, який жив у сусідньому селі Мухівка. Він попросив старого священика дати виписку з церковної книги, що хлопчик загинув, а Богдана записали під іншим прізвищем. Тож поліцаї особливо не цікавилися, куди поділася дитина, і дали дідові спокій. Він виховував онука до закінчення школи. Як згадує Богдан Євстахійович, велику роль зіграло те, що у селі не знайшлося того, хто б доніс, що там переховується, як казали, «бандерівське щеня». Перший вірш написав, щоб не мати двійки У школі хлопець добре вчився,
у дев’ятому класі написав свій перший вірш – розкрити обдарування допоміг випадок. - Пам’ятаю, нам потрібно було написати твір на вільну тему, максимальний обсяг роботи – три аркуші. Склалося так, що моя однокласниця попросила допомогти, бо інакше їй грозило «незадовільно» за рік. Тож ми разом написали завдання, перевірили, витративши на це чимало часу. А коли настав час здавати роботи, виявилось, що у мене самого ще нічого не написано. Тож, не маючи часу на твір, я швидко склав вірша на вісім рядків і здав на перевірку. Як не дивно, вчительці моє творіння сподобалось і я отримав п’ятірку. З тих пір з мене «не злазили» – у кожний випуск шкільної газети повинен був написати поезію. Для мене це було мукою, а не писаниною, тим більше, що писати доводилось на комуністичну тему, - згадує про перший творчий досвід пан Богдан. Після закінчення школи юнак вирішив вступати на навчання до ВНЗ. Але зробити це було нелегко, бо в той час діяв закон, за яким перед вступом потрібно було пропрацювати два роки за спеціальністю, яку хочеш отримати. Але у той час сусід-ровесник Богдана саме повернувся з Уралу і розповів,
що там в інститутах недобір. Оскільки в м. Пермь дуже багато заводів, молодь охочіше здобувала робітничі спеціальності, а у виші ніхто не поспішав. Тож 17-річний Богдан Кушнірік поїхав здобувати освіту туди. Вступив на заочну форму навчання у Челябінський інститут електрифікації і механізації сільського господарства і паралельно працював. Спочатку на шахті, потім помічником машиніста електровоза. Службу в армії теж пройшов у залізничних військах. Син бандерівця став секретарем райкому За іронією долі сина бандерівця назначили на посаду секретаря райкому комсомолу. - У той час за розкрадання грошей звільнили майже весь райком комсомолу: хтось доніс, приїхала комісія і їх розігнали. Без потрібної на те процедури на посаду секретаря призначили мене – хочеш чи не хочеш – треба. Рік довелося пропрацювати на цій неприємній службі, потім вдалося залишити обов’язки і я пішов працювати за спеціальністю, - згадує поет. Звісно, увесь цей час розрадою на чужині ставали вірші. Пан Богдан знайшов у Росії кохання, одружився і там народився його перший син. Після 10 років у далекому краї він повернувся на рідну Тернопільщину,
де побачив світ другий син. Тут по-новому розкрилася творчість пана Богдана. Він став членом обласного об’єднання літераторів «Ровесник» - з однодумцями-письменниками ділилися новими творами, обговорювали їх, вчилися один в одного майстерності. Ця студія діє й досі при Спілці письменників і щорічно випускає альманах «Подільська толока», в якому публікуються близько 80 авторів. Тисячі віршів чекають друку Зібравши близько 8 тисяч віршів у чернетках, пан Богдан і досі не випустив своєї збірки. Не є чоловік і членом Спілки письменників, бо щоб ним стати, треба мати три своїх книжки. Коли мрія видати книгу була вже близькою до здійснення, чоловік втратив старшого сина Віталія Кушнірика, якого знали в Тернополі як тренера карате. Незадовго після цього померла дружина Богдана Євстахійовича, на її лікування пішли сімейні заощадження. Після того, як молодший син емігрував у Австралію, поет залишився жити сам. Однак чоловік не занепав духом і продовжив писати. Свої вірші активно публікує в інтернеті – так ділиться ними зі світом, веде переписку з іншими майстрами слова.
Воєнні події в Україні наклали відбиток на творчість поета – біль і переживання за країну стали гострішими, хоча громадянська лірика завжди мала місце в поетичному доробку. Пан Богдан публікував вірші на російському поетичному порталі, але після кількох попереджень його заблокували – писав недобрі речі про Путіна. Зараз Богдан Кушнірік знаходиться на лікуванні, як тільки сили відновляться, продовжуватиме роботу над своїми поезіями. Олена Сірова ("Номер один") Молодіють душі навесні
Зійде із даху почорнілий сніг,
мороз пірне ведмедиком в барліг, і запарує на горбках земля, своїх газдинь стрічатиме рілля. На вербних котиках з’явилися джмелі, ваніллю пасочок запахло у селі… Ще галки в гніздах грітимуть галчат, а в кала банях – цілий флот качат. Як заспіває пташка навесні весільний гімн йому, тобі, мені, промінчик радості в віконце зазирне, воскресне Бог, воскресне все земне, і ми поїдемо у свій маленький рай, де ще роботи непочатий край. В цю пору хочеться обняти все живе – нас пісня горлиці раненько в сад позве, і ми присядемо на лавочці удвох, і хай простить пенсіонерів Бог, я поцілую вушко і щоку… Не зупинити мрій моїх ріку, а ти всміхнешся: «Діду, не дурій, одумайся або помолодій». А на столі вже борщик і «сто грам», і хатка наша, наче справжній храм, і жити хочеться! А час струмком тече, і під лопаткою буває запече… А янгол-жайвір сипле нам пісні, і молодіють душі навесні! 2013 р.
