СПРАВА ч:131/48 Комар Ярослав. Боєць спецгрупи Тернопільського УМДБ. кличка «Роман». Почато 9 грудня 1948 року, Закінчено 19 грудня 1948 року.
(З архівних документів)
На допитах в Збаразькому РВ МДБ я не всипав: 8 криївок, 6 інформаторів, 9 ц збіжжя, що були в двох господарів, дійсних пунктів стріч про які знав, й деяких людей, які активно допомагали нам. Про деякі невсипані криївки знає ще Ігор, а про решту не знає ніхто з підпільників, що зараз живуть. Сипати все я не хотів, і не міг, щоб не кричали на мене всі люди, які знали мене й не раз допомагали мені. Мені було б соромно сипати їх. Якщо б большевики питали про кожного з цивільних людей, то мусів би подати якісь матеріали, але цього вони не питали. Знав також дещо більше про роботу других кущів, але про це я не говорив, бо оправдувався, що нікуди не ходив. Чим більше я сипав би, було б гірше для мене. Допити в Збаразькому РВ МДБ тривали 5-ть днів. Там сидів до 15 вересня 1948 року. Вже чотири останніх дні мене не допитували, а тільки покликали час від часу до канцелярії і уточнювали деякі місця мойого зізнання.
Дня 15 вересня 1948 року вечером, лейтенант Захаров викликав мене до канцелярії начальника Юнікова. В канцелярії я застав Захарова, майора Войтюка й о/у РВ МДБ старшого лейтенанта Бурбуркіна (імені не знаю, середнього росту, грубий, шатин, обличчя округле – біле, ніс пиркатий, зелено жовта краска очей, широкі уста, тонкі губи, говорить поросійськи – повільно, виразно; останньо перейшов, мабуть, працювати в Тернопільське УМДБ). Войтюк говорив до мене, що приїде з Тернополя автомашина і я поїду туди. Приблизно за годину під будинок РВ МДБ заїхала автомашина й до канцелярії увійшов лейтенант Суворов (високий, грубий, бльондин, кучерявий, зачіска догори, обличчя прищовате, довгий, острий ніс, літ около 27, говорить по російськи, працівник оперативного відділу УМДБ) і якийсь майор (прізвище його, мабуть, Дубовий – грубий, середнього росту, бльондин, зачіска догори, трохи горбатий, обличчя округле – біле, літ около 40, говорить по російськи). Цей майор звернувся до мене й сказав, що поїду до міста Тернопіль. Притому напоминав, щоб я не пробував втікати, бо застрілять.
Тоді я вийшов з ними обома до автомашини й ми від’їхали до містаТернопіль. В автомашині, крім них двох, було також 5 бійців. Машиною заїхали під будинок УМДБ в місті Тернопіль при вулиці Красноармійській №10, бійці кудись відійшли, а я з Суворовим та майором зайшов до управління, до канцелярії оперативного відділу. Канцелярія ця є на другому поверсі. Як вийти сходами на другий поверх, то вона є наліво в куті коридору, на викруті, число дверей 29, № телефону 11. Канцелярія та є широка около трьох метрів, довга около 6 м, висока около 3 м. Двері є в бічній стіні (коротшій), в противній стіні від дверей є вікно, під вікном кальорифери. Стіни білені вапном й на них не висить нічого. В кімнаті є дві шафи – одна при дверях направо, а друга залізна посередині кімнати наліво від дверей. В першій шафі є зброя, а в другій – залізній всякі важливі документи. Підлога паркетована. Посередині кімнати висить одна електрична лямпа. В канцелярії застав начальника першого відділку оперативного відділу УМДБ лейтенанта Краснікова (середнього росту, грубий – з животом, бльондин,
овальне обличчя, зачіска набік, високе чоло, рідкі білі зуби, ніс рівний острий, лагідний погляд, очі сиві, літ около 26, говорить чистою українською мовою – повільно), заступника його лейтенанта Матвієва (високий, стрункий, шатин, зачіска догори, фалисте волосся, очі сиві, ніс пиркатий, обличчя біле – чисте, тонкі губи, білі густі зуби, по лівій стороні горішної щоки надщерблений зуб, слабо володіє правою рукою – ранений, рука тонша, літ около 28, говорить твердо поросійськи) і лейтенанта Ліщова (працівник оперативного відділку УМДБ; низького росту, щуплий, рудий, на обличчі веснянки, червоне волосся, зачіска догори, очі жовтявого кольору, похмурий вигляд, чоло високе, обличчя округле – худе, прищовате, літ около 25, говорить по російськи й загикується). В канцелярії Красніков сказав мені сісти на кріслі при стіні. Я сів, а вони всі 5-ять між собою щось шепотом говорили. По короткому часі до кімнати увійшов полковник Хорсун (заступник начальника УМДБ полковника Коломийця, начальник оперативного відділу; вищий середнього росту, дуже грубий, волосся стрижене на щітку,
де-не-де має сиві волоси, шатин, очі сиві глибоко в голові, обличчя округле – біле, дуже товсте, сильне підборіддя, долішна губа груба, шия коротка, літ около 45, лагідної вдачі, говорить повільно – по українськи, тонким голосом, був убраний у військовій рубашці, часто ходить в цивільному убранні – сивий плащ і штани, в жовтому капелюсі). Як тільки він увійшов в кімнату, всі стали на струнко й він сказав “не треба”, а відтак звернувся до майора й запитав: “Ну що, приїхали?”. Майор зголосив про свій приїзд і разом з Суворовим вийшов. В кімнаті залишилися: Хорсун, Красніков, Ліщов, Матвієв і я. Хорсун сів на кріслі при столі й почав зі мною розмову. – Як ви називаєтеся? – Комар Ярослав Васильович. – Чи вас привезли зі Збаража? – Так. – Ми повзяли рішення вас не судити. Знаєте, вам в підпілля тепер не вертати. Ви всипали кілька криївок, дали бандитських підсобників і, як повернете в підпілля, то вони вам голову зірвуть. В нас такі випадки були, що як хтось вернув від нас до підпілля, ми відтак знаходили його десь в лісі або в полі з шнурком на шиї. Підпілля може старатися і говорити вам,
щоб ви виконали атентат на котрогось з наших працівників, а відтак вернули до них. Це є можливо, але знайте, що воно відтак всеодно застрілить вас. Нащо сидіти вам в криївці, як ви можете ходити вдень по світі. Нащо сидіти в криївці та думати про те, що нині завтра вас застрілять, бо це вже не 44-45 роки, а 1948 рік. Тоді ще ходили куренями й сотнями, як ми приїхали до села, то вони шукали за нами. Тепер до села приїде нас 56, то мусимо шукати їх під землею. Як відомо вам тепер про Тернопільщину й Збаражчину. Хто тут залишився? Тернопільщину тримає ще Кайдаш. Був тут ще такий пропагандист Дмитро й недавно загинув, а був це сильний пропагандист. Залишився ще Кайдаш, але ми його скоро накриємо. А ті, що є по селах, по двох трьох в кущі, самі влізуть нам в руки й навіть не знатимуть коли. От бачите, так, як ви – ходили й думали, що вас ніхто ніколи не накриє, а накрили. Так буде з усіми. Що вони думають зробити? Яку вони думають Україну будувати? Хіба коли хто чув про таку Україну? Хіба ж сьогодні немає України? Якої вони України хочуть? Нині ж Україна є. Якої ж вони самостійної хочуть?
Такої самостійної України ніколи не було й вони її ніколи не збудують. Що вони думають? Вони хочуть рівняти свою революцію до тої, яку творив Ленін? За Леніном ішов народ і він міг повести революцію. Де ж вони мають за собою народ? Ще трохи і їх будуть люди палицями бити. Що ж може зробити Бандера. Він втік до Америки й сидить там. Скоріше продав Україну німцям, а зараз американцям. Тут він залишив своїх агентів і вони говорять про якусь Україну. От подивіться добре, що вони тут доброго зробили. Скільки невинних людей постріляли по селах. Хтось їм сказав, що якийсь селянин агент, вони прийшли та його застрілили, а агент як був в селі, так і є та дальше буде роботу робити. Як бачите, ми маємо своїх людей всюди. Ви ж квартирували в селі й думали, що ніхто про це не знає, а люди сказали нам. – Чи знаєте такого Жара – окружного СБіста, або Бурлаку? – Бурлаки я не знаю зовсім, а Жара бачив ще за німців. – От, Жар був у нас в групі, а Бурлака зараз є і скоро ви його побачите. В нас є група з таких самих людей, як і ви. Ви підете до цієї групи й будете там працювати.
Дотепер ви були в підпіллі та всі зі зброєю в руках боролись проти Радянського Союзу, но я думаю, що свою вину ви тепер окупите. В нас в групі вже є такі хлопці, що на свойому рахунку мають по 15-ть бандитів. Я бажав би, щоб про підпілля ви вже не думали, а перевиховали себе. В тому місці Хорсун перестав говорити, бо до канцелярії увійшла секретарка оперативного відділу (середнього росту, груба, бльон динка, обличчя округле, ніс пиркатий, літ около 24) й сказала до Хорсуна, що його кличуть до телефону. Хорсун встав і при відході сказав до мене, що колись поговоримо більше. Як Хорсун вийшов, в канцелярії залишився Красніков, Матвієв і я, а Ліщов вийшов ще на початку нашої розмови з Хорсуном. По відході Хорсуна зі мною говорив Красніков. – Чи знаєте яких вищих провідників? – Не знаю. А чули ви псевдо Бурлан? – Ні, не чув. – А псевдо Кайдаш? – Ні. – Ви повинні були чути про нього, бо це окружний СБіст Тернопільщини. – А псевдо Олесь? – Ні. – А Титар? – Також ні. – Чи знаєте провідника з Вишневеччини по псевді Сокіл? – Ні. – О, то зараза. Ми його бойовиків раз здорово побили,
а він сам ледви втік. – А чи чули ви псевдо Орест? – Ні, не чув. По тих питаннях він показував мені знимку Жара й Хорсуна разом. Вказуючи на Жара, пояснював, що Жар був скоріше окружним СБістом Тернопільщини, а відтак співпрацював з ними й мав зв’язок з підпіллям. На знимці тій Жар з Хорсуном стояли при столі, на столі була розложена карта, Жар держав у руці олівець і щось на карті показував. Відтак Красніков показував мені другу знимку й казав, що це знимка Бурлана – крайового провідника. Знимка ця була зроблена лише дополовини, формат її 6х4, особа ця була убрана в темній цивільній маринарці, у вишитій сороїчці, без шапки; зачіска догори, високе чоло, виразні брови, овальне обличчя. Опісля показував ще одну знимку й питав, чи не знаю такого провідника, але псевда його не говорив і опису цієї знимки не пам’ятаю. – Ви змучені? – Так. – Будете в нас відпочивати, а завтра поговоримо більше. Зараз він завів мене до другої кімнати – канцелярії старшого лейтенанта Свердлова. Кімната ця є також на другому поверсі. Як вийти сходами на другий поверх, скрутити вліво,
то двері до цієї кімнати є останні по правій стороні коридору, на викруті. В кімнаті немає ні одного вікна, величиною приблизно 3х3 і така висока. Посередині стоїть стіл, а над столом висить електрична лямпа. Як увійдеться в двері, по лівій стороні від них стоїть залізна шафа; стіни білені, кальо риферів немає. Я залишився в кімнаті й ліг спати на столі, а Красніков вийшов, замикаючи за собою двері ключем.
О годині 9-ій ранком до мене прийшов Красніков і покликав до канцелярії оперативного відділу. Красніков сказав мені сісти коло стола, сам сів напроти мене з другої сторони стола. Подав мені папір, перо та казав писати свій життєпис. Життєпис я написав так само, як подавав в місті Збараж. Закінчивши писати життєпис, під ним я під писався і подав Краснікову. Він подав мені другу картку паперу й сказав написати своє прізвище, ім’я, побатькові, рік народження, місце народження, освіту, національність. Це я написав і він сказав під сподом написати ще раз своє прізвище, ім’я та побатькові, а дальше диктував, приблизно так:
“Я боровся зі зброєю в руках від 1944 по 1948 рр.
проти Радянського Союзу. Тепер зобов’язуюся скупити свою вину перед Радянським Союзом і виконувати всі накази працівника УМДБ лейтенанта Краснікова. Якщо не буду виконувати обов’язків, то буду покараний найсуворішими законами радянської влади.”
Під тим, вдолині з правої сторони, сказав мені підписатись тільки прізвищем. Я підписався і він цю картку забрав.
Опісля подав третій аркуш паперу й казав писати це, що він подиктував. Я писав, а він приблизно так диктував:
Заява. Я, Комар Ярослав Васильович, погоджуюся співпрацювати з працівником УМДБ лейтенантом Красніковим під псевдонімом Роман. Якщо не буду виконувати наказів свого начальника, то буду покараний найсуворішим законом радянської влади. (Дата) Роман
По написанні заяви Красніков дав мені ще один аркуш паперу й казав написати квит на 100 крб. Я написав квит й він дав мені 100 крб. Відтак казав мені йти в місто, побритись, остригтись, пообідати і в годині 20-ій прийти коло будинку УМДБ і там на нього ждати. (Від початку мойого побуту в тюрмі до цього часу я ні одного разу не голився і не мився). Вийшовши на місто,
я роздумував над тим, що мені робити. З большевиками співпрацювати не хотів, бо було в мене ще настільки совісти, щоб не нищити своїх людей. До підпілля вернути не міг, бо був певний, що застрілять мене за те, що здався живим, всипав людей і роботу на терені куща. Вирішив повернути назад до свойого села й скриватися від підпільників та большевиків. Я вийшов за місто й пішов до свойого села. Було це 21 вересня 1948 року. Вечером прийшов до села й зайшов до свойого сусіда. Він дав мені їсти та оповідав, що попереднього вечера був у нього Ігор ще з двома повстанцями й питав за мною. Цьому господареві я оповідав, що втік з тюрми в місті Тернопіль, бо встидно було мені говорити, що мене випустили. Розпитував його, що говорять про мене люди в селі. Він говорив, що одні люди говорять, що в підпіллю, другі, що ні, а треті, що ходжу з большевиками і т.п. Ще того самого вечера я пішов до одної господині, в якої ще за перебування в підпіллі сидів у криївці. Вдома її не застав і пішов спати до стодоли. Ранком вона приїхала додому і в стодолі ми стрінулись. З нею я пішов до хати,
де поголився, обмився та перебрався в своє білля, яке був залишив у неї ще за підпілля. Відтак оповідав її про своє перебування в тюрмі, про те, як мене зловили й про те, що большевики випустили мене на роботу. Вона запитувала мене, що думаю дальше робити, і я говорив, що співпрацювати з большевиками не буду, а буду дальше скриватися від них та від повстанців. Просив її, щоб дозволила мені перебувати в неї. Вона погодилась. Там перебував 9-ть днів. Кожного дня ранком заходив до криївки й там сидів цілий день або до полудня. За тих 9-ть днів нікуди ні одного разу не виходив. Вміжчасі вона оповідала мені, що люди в селі говорять, що я воджу большевиків по других селах та родинному селі. Кожного дня були все нові чутки про мою роботу з большевиками. Говорили, що на Волині всипав я криївки, в яких згинули 20 підпільників; що у Великобірківському районі всипав я криївку і в ній згинуло чотири підпільники; що ходжу з большевиками по селах і заарештовую людей; що був у родинному селі й водив большевиків попід хати і т.п. Я ні одного разу з большевиками нікуди не ходив й ніде не був,
а хтось такі чутки пускав. Одного разу господиня оповідала мені, що в її сусідки квартирували повстанці – Мирон, Соловій та Ігор. Питали за мною і котрийсь з них висловивсь: “Якщо ми його зловимо, то повісимо серед села”. Деякі знова говорили, що я всипав криївку Осадчука Теодора – Обрія, в якій він згинув разом з своєю сестрою. Криївки Обрія я не всипав, але був спричинником смерти Обрія, тому що про його криївку сказав своїй нареченій Зарічинській Ользі. (Сестра цієї господині, що я перебував в неї, оповідала мені, що того самого дня, як нас накрили в селі Івашківці, досвітком вона возила збіжжя на контінгент до міста Збараж. В Збаражі бачила Зарічинську Ольгу, що йшла з насуненою на очі хустиною від сторони будинку Збаразького РВ МДБ. З Ольгою я розійшовся вечером, а вона вже досвітком як тільки світало, була в Збаражі, то до Збаража мусила йти ніччю. Я, більш, як певний, що вона всипала нас в с. Івашківці та Обрія. Про криївку Обрія я сказав її ще в травні 1948 року, бо вона питала мене де він перебував. Тоді я не думав над тим, що вона всипати може.
Скоріше криївки Обрія, на мою думку, не всипала тому, що не сипала нас. Всипавши нас, всипала й Обрія, щоб не залишився ніхто з підпільників, що мігби її підозрівати.) Тому, що ходили такі неправдиві чутки про мене й повстанці говорили, що мене повісять, я рішив знова повернути до большевиків. В мене були такі думки: якщо засудять мене большевики, то на засланні буду жити або загину, а серед села висіти не буду.
Від підпільників скриватись неможливо, якщо вони хочуть когось знайти, бо люди їм про все розкажуть. Дня 30 вересня1948 року, вечером, я пішов до свойого дому. Вдома є тільки бабця, бо мати вивезена на Сибір ще 1946 році. Там заквартирував і вдень написав картку до майора Войтюка в місті Збаражі. В картці писав, що я є вдома й прийду до Збаража. Бабця цю картку віднесла до РВ МДБ і там дала Войтюкові. Войтюк відписав мені, що вечером можу приходити, бо з Тернополя вже питають за мною. Дня 2 жовтня 1948 року, вечером, я пішов до Збаража в РВ МДБ. Там зайшов на дижурку й застав майора Третякова. Третяков говорив, що він вже телефонував до Тернополя і скоро звідтам по мене приїде Красніков.
Оба ми зайшли до його канцелярії і там я ждав трохи більше, як півгодини. Вміжчасі до канцелярії зайшов майор Войтюк, капітан Кононов і старший лейтенант Козуб. (Кононов – імені не знаю, о/у Збаразького РВ МДБ; літ около 30, росіянин; середнього росту, сильної будови, бльондин, зачіска догори, обличчя округле – біле, загикується – наприклад, при вимові слова “пушка” – скаже “ушка”. Козуб – імені не знаю, о/у Збаразького РВ МДБ, українець, уроджений 1924 року, заступає майора Войтюка; середнього росту, добре збудований – не грубий, шатин, обличчя біле, цера делікатна, рідкий заріст, говорить галицьким діялектом української мови, нежонатий). Войтюк питав мене, де перебував я останніх 9ть днів. Я говорив, що сидів у себе вдома, а з Тернополя пішов тому, що хотів перебратися і відпочити. Третяков просив, щоб я сказав де є криївка в селі Старий Збараж, і говорив, що там напевно є криївка, бо в нього є дані, що там в одного господаря повстанці брали дошки на криївку. Я пояснював йому, що там була одна криївка, але її розкрили, а про більше криївок не знаю, бо там був Тріска,
який з нами не мав контакту. Трохи більше, як за півгодини, з УМДБ приїхала автомашина й до канцелярії увійшов лейтенант Суворов. Увійшовши до кімнати, він привитався зо всіми та зі мною і дав всім нам закурити. Відтак сказав до мене, що приїхав сюди по мене, й ми оба пішли до автомашини. В автомашині було чотирьох бійців і ми всі разом від’їхали до Тернополя. Коло будинку УМДБ автомашина задержалась і ми оба з Суворовим зайшли до канцелярії оперативного відділу. Там застали лейтенанта Ліщова і лейтенанта Краснікова. Вони тоді якраз щось писали і, як тільки ми увійшли, стали зза стола та Красніков запитав мене, де перебував я 10 днів. – Я був вдома. – А чому ви пішли додому? Того вечера я за вами шукав по цілому Тернополі й не міг дізнатися, що з вами сталося. – Я ходив додому з тих причин, що убрання на мені було занечищене, треба було все попрати, перебратися в білля, обмитися і відпочити. Я боявся, що тут того скоро не буде, й тому вирішив піти додому. – Чому йшли ви додому без дозволу? Ви могли нам сказати, що хочете йти додому й ми над тим подумали б.
Ви йшли самі вечером, могли вас застрілити наші на засідці, а могли також забити бандити. Якщо вдальшому буде вам щонебудь потрібне, то треба наперед запитати мене, а нічого не робити без дозволу. – Добре. – Ви відпочивайте, а завтра поговоримо більше. Красніков завів мене до канцелярії Свердлова й там я ліг спати, а він, замкнувши двері на ключ, пішов до праці. Ранком до цієї канцелярії прийшов лейтенант Красніков з старшим лейтенантом Свердловим (заступник начальника оперативного відділу Тернопільського УМДБ; середнього росту, доброї будови, але не грубий, темний бльондин, на обличчі білий, волосся стрижене на коротко, обличчя округле – повне, ніс трохи пиркатий, короткий, широкі уста, на обличчі має кілька перців, літ около 30, говорить поросійськи, але добре говорить також українською мовою, мова скора, майже все ходить убраний поцивільному, а на операції виїздить у війсь ковому – але завжди у цивільному кашкеті). Свердлов коротко говорив зі мною. – Як жилось вам в Збаражі в нас? – Як звичайно, добре. – Де були ви тих кілька днів? – Був вдома й не знав, що цього не можна робити. – Чи вам видали вже зброю? – Ні, не видали. Тут він звернувся до Краснікова, щоб приніс мені зброю, а, як Красніков вийшов, дальше говорив: – Ви сьогодні поїдете до групи. Тому щоб ви не робили жодних гранд, не пили горілки, в селі нічого з ніким не говорили, нікуди не ходили. Треба сидіти в селі, аж поки не приїде хтось з Управління і забере вас на роботу. Сьогодні сюди приїде Арсен. Він є старшим групи й ви поїдете з ним. До кімнати увійшов Красніков і приніс для мене зброю – автомат ППШ, пістоль ТТ і дві гранати Ф2. – Напишіть розписку на одержання підпільників скриватись неможливо, якщо вони хочуть когось знайти, бо люди їм про все розкажуть.
(ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ)
МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ
