Назвати точну кількість українців, які живуть виключно на мінімальну заробітну плату, практично неможливо. Причина проста: чимало роботодавців офіційно оформлюють працівників на «мінімалку», а решту коштів виплачують неофіційно — так званими «конвертами». Водночас податкові дані свідчать, що близько 323 тисяч осіб в Україні щомісяця отримують не більше 8 тисяч гривень чистого доходу. При цьому є й ті, хто змушений працювати не на повну ставку — на половину, третину або навіть чверть. Для таких людей реальний дохід виглядає ще більш скромно. Тож постає логічне запитання: як мешканці Закарпаття примудряються виживати за таких фінансових умов? Відповідь шукав «Карпатський об#8217;єктив». Сухі цифри, які говорять самі за себе З 1 січня 2026 року мінімальна заробітна плата в Україні встановлена на рівні 8647 гривень. Однак після вирахування податків працівник фактично отримує близько 6658 гривень. Це – один із найнижчих показників не лише в Європі, а й серед країн-сусідів. Фахівці пояснюють таке відставання відсутністю системних економічних реформ та концентрацією фінансових ресурсів у руках вузького кола еліт.
Водночас економісти наголошують: за грамотної державної політики навіть у воєнний час мінімальну оплату праці реально було б підвищити щонайменше до 12–19 тисяч гривень. Наразі ж із мінімальної зарплати утримується 18% податку на доходи фізичних осіб та 5% військового збору, що суттєво «з’їдає» і без того невеликі суми. Україна — аутсайдер у європейському рейтингу У перерахунку на євро українська мінімальна зарплата становить близько 174 євро. Для порівняння, за даними Євростату станом на початок 2026 року, мінімальні виплати в інших європейських країнах виглядають так: Німеччина — 2446 євро, Франція — 1823 євро, Іспанія — 1487 євро, Польща — 1141 євро (4806 злотих), Угорщина — 841 євро (322 800 форинтів), Словаччина — 915 євро, Румунія — 796 євро (4050 леїв). Навіть Молдова, яка ще кілька років тому суттєво поступалася Україні за рівнем доходів, нині випереджає нас: там мінімальна зарплата вже сягає 322 євро (6300 молдовських леїв). «На мінімалку не живуть — на ній тримаються». Історія Марії з Мукачева Марії 47 років. Вона мешкає у Мукачеві й уже багато років працює технічною працівницею в одній із бюджетних установ міста.
Офіційна зарплата — мінімальна. Після сплати податків жінка отримує трохи більше шести з половиною тисяч гривень. Каже, що цієї суми вистачає лише на базові потреби — і то не завжди. «Коли приходить зарплата, я одразу знаю, на що вона піде: комуналка, хліб, крупи, трохи м’яса. Все. Про щось більше навіть не думаю», — зізнається «Карпатському об’єктиву» Марія. Ситуацію ускладнює те, що чоловік Марії наразі не працює. Через проблеми зі здоров’ям він втратив роботу, а офіційного статусу безробітного не має. Саме тому родина не може оформити субсидію. «Нам кажуть: чоловік працездатний — значить, дохід може бути. А те, що він фактично без роботи й без грошей, нікого не цікавить», — пояснює жінка. Взимку родина особливо гостро відчуває нестачу коштів. Опалення, електроенергія, вода — рахунки з’їдають більшу частину заробленого. «Буває, що сидиш увечері й думаєш: включати світло чи краще зекономити. Отак і живемо», — зазначає закарпатка. Щоб вижити, після основної роботи жінка береться за будь-які підробітки. Прибирає квартири, миє під’їзди, інколи доглядає літніх людей.
«Це не соромно. Соромно — коли працюєш і не маєш за що жити», — переконана вона. У теплу пору року Марія вирощує овочі на невеликому городі. Частину залишає для сім’ї, решту продає на ринку або знайомим. «Ті кілька сотень гривень інколи рятують. Без городу ми б просто не витягнули», — каже жінка. Про заощадження чи «фінансову подушку» Марія не говорить — такого в її житті не було вже багато років. «Якщо щось ламається — холодильник чи телефон — це катастрофа. Треба або позичати, або просто терпіти», — додає вона. Найбільше Марію тривожить невизначеність. «Я не хоче від життя багато. Мрію просто знати, що завтра буде за що заплатити рахунки й купити їжу», — підсумовує жінка. «Половина ставки — повний день роботи». Історія Ірини з Тячева Ірині 34 роки. Вона живе у Тячеві та працює продавчинею в невеликому продуктовому магазині. Офіційно жінка оформлена на половину ставки, тож її заробітна плата ледве дотягує до мінімальної. Проте фактично на роботі Ірина проводить майже весь день. «На паперах я працюю чотири години, а по факту — з ранку до вечора. Інакше власнику просто невигідно тримати магазин»,
— каже жінка. Ірина сама виховує дитину. Аліментів не отримує, допомоги від родичів також немає. Всі витрати — харчування, одяг, навчання — лягають на її плечі. «Коли чуєш, що мінімальної зарплати «має вистачати», хочеться запитати: кому і на що?» — говорить вона. Після сплати податків її офіційний дохід становить трохи більше шести тисяч гривень. Решта — це підробітки, без яких сім’я не змогла б вижити. «Я живу від зарплати до зарплати. Якщо один місяць без замовлень — одразу борги», — зізнається Ірина. Увечері та у вихідні жінка пече торти, тістечка й домашню випічку на замовлення. Клієнтів шукає через соцмережі та «сарафанне радіо». «Спочатку пекла для своїх, потім хтось попросив на день народження, так і пішло. Тепер це мій другий «порятунок», — розповідає вона. Гроші з підробітку йдуть насамперед на дитину — одяг, взуття, ліки, шкільні потреби. «Собі я майже нічого не купую. Якщо беру нову куртку — значить, стару вже просто неможливо носити», — каже Ірина. Про відпустку жінка навіть не мріє. «Відпустка — це коли ти не працюєш і все одно маєш гроші. У мене так не буває»,
— усміхається вона з гіркотою. Попри втому, Ірина не полишає роботу в магазині — стабільність, навіть мінімальна, для неї зараз важливіша за ризик. «Я не лінива. Я просто хочу, щоб моя праця цінувалась хоча б настільки, щоб не рахувати кожну гривню», — стверджує жінка. «Все життя працюю — а вистачає лише на найнеобхідніше». Історія Олени з Хуста Олені 56 років. Вона мешкає у Хусті та працює в комунальній сфері вже понад два десятки років. Офіційна зарплата — мінімальна, без надбавок чи премій. Жінка зізнається: за роки роботи змінювалися керівники, назви посад і обіцянки, але рівень оплати праці залишався майже незмінним. «Я все життя на роботі. Але чим ближче до пенсії, тим більше розумієш: ця робота не дає відчуття безпеки», — говорить Олена. Щомісяця вона отримує трохи більше шести з половиною тисяч гривень. Більша частина цих грошей одразу йде на комунальні послуги та ліки сину, який має інвалідність. «Чоловік помер три роки тому. Андрій у мене лежачай. Поїхати попрацювати, скажімо, до Чехії не маю можливості, бо немає на кого залишити сина. Він потребує щоденного догляду.
Тому кручуся вдома, як виходить», — зітхає жінка. Щоб не залишитися без копійки, Олена змушена шукати додаткові джерела доходу. У власному будинку вона здає кімнату квартирантам — це дозволяє покрити частину витрат на комуналку. Влітку та восени вирощує овочі, зелень і ягоди, аби менше витрачати коштів на покупки. Має також курей та качок. «Город — це не хобі, це спосіб виживання. Частину врожаю консервую, частину зберігаю у підвалі чи морозильній камері, щоб мати все своє взимку. А домашня птиця – ще й джерело прибутку, бо яйця продаю і маю постійних клієнтів, — каже вона. — Якби купувала все в магазині, то моєї зарплати не вистачило б навіть на половину місяця». Попри вік і втому, залишати роботу Олена не наважується. Нову знайти складно, а без офіційного стажу — ще страшніше. «Я боюся залишитися ні з чим. Пенсія теж буде мінімальна, але без роботи не буде взагалі нічого», — зізнається вона. Найбільше Олену турбує майбутнє. «Мучишся, стараєшся, економиш на собі — а час летить#8230; Не встигла пожити, не подорожувала, ніколи на морі не була#8230; а скоро на заслужений відпочинок пора. Це найбільше лякає, — каже жінка. — Попри все#8230; мушу працювати#8230; Бо якщо не піду на роботу — грошей не буде. А жити якось треба». На жаль, такі історії в нашому краї є далеко непоодинокими. Це – щоденна реальність багатьох закарпатських родин, які офіційно працюють, але фактично перебувають за межею фінансової стабільності. Мінімальна зарплата давно перестала виконувати свою головну функцію — забезпечувати базові умови для життя. Але при цьому наші земляки умудряються знаходити додаткові джерела прибутку, адже поїхати заробляти за кордон є можливість не у всіх. Марина АЛДОН