Закарпаття

10 днів у однострої. Нотатки журналіста, який записався в батальйон територіальної оборони

13 сер•Beregovo.today

Офіційно цей захід, який тривав на полігоні на околиці Оріховиці  (як стверджує Вікіпедія, він був споруджений 1982 року для підготовки гірсько-піхотних підрозділів перед відправкою до Афганістану, -  втім, як любитель старовинної архітектури, можу стверджувати, що декотрі споруди носять ознаки якщо не австро-угорського часу, то принаймні періоду Першої Чехословацької республіки; напевне, полігон створювався не на порожньому місці, і має довшу, ніж офіційна, історію) з 29 червня по 8 липня, називався навчальними зборами резервістів 5-го стрілецького батальйону територіальної оборони.

В ньому взяли участь 460 чоловіків з усіх районів Закарпаття, зокрема, й 45 з Берегова та Берегівщини. Людям, старшим за віком (а таких, до речі було чимало) ці збори нагадали стару радянську «партизанщину» - регулярні кількаденні військові навчання для солдат та офіцерів запасу, з тією відмінністю, що в радянській час віковий поріг був обмежений 45 роками, а нині його підняли до 60.  Втім, доречніше порівнювати такі збори не з радянським аналогом, а з сучасними європейськими взірцями територіальної оборони.

Обивателям зазвичай на згадку одразу ж приходить швейцарська армія, в якій служить ледь не все чоловіче населення країни, котре в період між щорічними зборами тримає вдома не лише однострій, але й стрілецьку зброю із боєкомплектом - у надійному сейфі. Та окрім швейцарської (або ж ще радикальнішої, ізраїльської, моделі – в якій військова повинність охоплює не лише чоловіче, а жіноче населення), в Європі існують й інші види залучення громадян до оборони своєї країни.

Для України, на мою думку, найкраще підійшли б приклади країн Балтії, насамперед, естонського Союзу оборони «Кайтселійт», Резерву збройних сил Латвії та Добровільних  сил національної оборони Литви - з огляду на наше спільне минуле, відносно аналогічну економічну ситуацію та, головне, наявності спільного ворога - Росії, котра вже веде неоголошену війну проти нас, та загрожує своїм балтійським сусідам.

В умовах, в яких опинилася Україна, життєво необхідним є створення такої системи постійного забезпечення оборони держави, як війська територіальної оборони. Ця система будується таким чином, що населення у кожному селі,

районному чи обласному центрі завжди готове в залежності від ситуації в державі встати на захист країни.

Вся країна, відповідно, покривається з’єднаннями людей (підрозділами та частинами), які насамперед з ідейних мотивів  постійно знаходяться в цій системі забезпечення оборони держави.  З 2014 року така система почала будуватися в Україні. Через понад три роки говорити про значні досягнення у створенні ефективної системи територіальної оборони ще не доводиться,  певно, можна сказати, що ми десь на половині складного шляху. І дуже важливим кроком на цьому шляху стала низка навчань загонів територіальної оборони, які одночасно відбулися наприкінці червня – першій декаді липня по всій Україні, в тому числі й на Закарпатті.

Побачити військові збори не в якості «гостя на день», а в повному обсязі дізнатись, що це таке, тим паче, коли й раніше цікавився організацією територіальної оборони як вдома, так і за кордоном – таку нагоду було б шкода втратити. Та й хоча б мінімум військового досвіду отримати в умовах, коли напівзаморожена «АТО» цілком може обернутися масштабною війною,

точно зайвим не буде. Відтак, я звернувся до Берегівського райвійськкомату із проханням зарахувати мене до складу батальйону територіальної оборони та взяти участь у 10-денних навчаннях. Як потім дізнався, таких добровольців в батальйоні було не багато.

Більшість з’явилися за повістками, які отримали на робочих місцях. За викликаними на збори зберігалась зарплата за пропущені робочі дні, плюс в останній день занять кожен резервіст отримав матеріальну компенсацію – приблизно по 750 гривень солдати, та понад 1000 – офіцери. Гроші, звісно, невеликі, але вони й не можуть бути головною мотивацією на таких заходах. На цьому пункті треба зосередитись особливо. Тому що на відміну від професійної армії та служби за призовом, успішні системи національної територіальної оборони будуються насамперед на залученні ідейно мотивованих бійців, для яких участь у збройних формуваннях – насамперед патріотичний обов’язок (а до цього додаються бажання тримати себе у добрій фізичний формі, можливість за державний рахунок вправляться у володінні зброєю, пільги щодо володіння бойовою зброєю тощо).

З цим, треба зізнатись, в нашій країні ще далеко не те що до кращого, а й до оптимального. З одного боку, існують численні громадські об’єднання та поодинокі громадяни, які б хотіли якісно навчитись досвіду ведення оборонних дій (чи не забувати вже отриманих навичок), однак держава їм у цьому не надто сприяє. З другої сторони, і це не секрет, тій же державі доводиться залучати до територіальної оборони людей, які по своїх психологічних, моральних, фізичних якостях до такої діяльності не придатні. Цей факт може підтвердити чимала кількість резервістів, що брали участь у літніх зборах. І тут військкоматам потрібно докласти чималих зусиль, аби процент випадкових, а то й шкідливих для загальної справи резервістів мінімізувати, наскільки це можливо. Натомість залучати по максимуму тих, кому служба в територіальній обороні буде почесною. Як це зробити? На мою думку, проводити більше інформаційної роботи – і в засобах масової інформації, і на місцях, з тим, аби населення розуміло суть тероборони, не лякалось надуманих загроз типу «а звідти прямісінько в АТО відправлять»,

і не шукало можливостей «відкосити / відмазатись», якщо повістка на чергові збори таки знайде адресата. На жаль, найближчим часом без повісток не обійтись, тому що задача створити цілком добровільні загони тероборони, в які ще б і не брали без перевірки та відбору, тільки чекає на своє вирішення.

Для того ж, аби потенційні резервісти (можливо, знайдеться й краще слово для територіальних оборонців?) не втрачали бажання збиратися за потреби, організаторам зборів варто вивчити не лише схвальні матеріали журналістів (які побачили тільки найяскравіші картинки, типу виставки зброї, аж до багатократно показаного на фото та відео раритетного кулемету «Максим»), а й критичні відгуки. Нарікань, на жаль, за 10 днів довелося почути чимало – та й додати своїх мав нагоду не раз. Назву принаймні основні,  в довільному порядку.

Харчування. Жалітись на нестачу їжі на полігоні під Оріховицею  не можна. За 10 днів там не те що похудати не вдалося, а ще й додати ваги можна було.

Втім, досягався раціон зовсім не «стандартами НАТО», а в старих традиціях радянської армії – додатковим хлібом та триразовими щодня кашами з чималою кількістю жиру.

Овочів резервістам перепадав такий мінімум, що часом здавалося, наче це не закарпатське літо, а зима десь у Сибіру. Можна зрозуміти обмеженість військового бюджету, та хіба у батальйону, який із пафосом відвідала ціла делегація районних та обласних начальників, не знайшлося б спонсорів, які б підкинули тимчасовим військовослужбовцям овочів, фруктів та соків? Ну, а про те, що як батальйон – закарпатський, то в раціон можна б включити й ранкову каву, і вечірній погарчик вина, резервісти тільки жартували. Хоча чого тут фантастичного? В арміях НАТО це цілком реальні речі.

Амуніція. Можна зрозуміти, що держава наша все ще бідна – але якщо стрілецький батальйон формується на постійній основі, а не в якості разової акції, то хіба це так нереально, залишити резервістам видані на десять днів форму та взуття? Тим паче, що все це бувше в користуванні, хай і випране? Резервісти наших країн-побратимів мають вдома повні комплекти амуніції (включно із шоломами, бронежилетами тощо) - аби за тривогою з’являтися у бойовій  готовності. На наших же зборах купа дорогоцінного часу з десяти днів у резервістів пішла на отримання в першій день та здачу в останній своїх форм та «берців».

Хоча, певен, Збройні Сили України не розорилися б, якби закарпатські резервісти повернулися після зборів із комплектом одягу та взуття, яке їм ще не раз, за задумом, має знадобитись на повторних зборах.

Організація занять. Зважаючи, що на збори прибули в основному дорослі та зрілі люди, чий час явно коштує більше, ніж отримана грошова компенсація, треба враховувати цей факт і використовувати цей безцінний ресурс максимально ефективно. (Слід відзначити, що серед резервістів були голови сільрад, інженери, освітяни, відставні офіцери тощо – тобто серйозні кадри).

Відтак, щоденні кількагодинні шикування в підсумку набігли на кілька робочих діб, по суті втрачених. Ті, хто знайомий з армією, стверджує, що шикування є необхідною складовою  дисципліни у війську. Все це так, але повторюсь – там, де треба стриножити молодих та гарячих бійців строкової служби, згодиться й «муштра». А для немолодих і знаючих своє місце в суспільстві резервістів цієї муштри має бути по мінімуму, проте практичних занять – якомого більше.

Щодо самих занять, то їх якість була здебільшого відмінна.

Заняття тактичної медицини (як врятувати себе чи побратима від поранення, котре може швидко з легкого перетворитись на смертельне) у виконанні справжніх асів-практиків сприймалися, напевно, з найбільшою увагою. От тільки ж бо їх було побільше… Не залишили резервістів байдужими й навчання із поводження зі зброєю у виконанні справжніх учасників новітньої українсько-російської війни, котру все ще сором’язливо називають «АТО». Хтось взагалі вперше взяв до рук бойову  зброю, хтось мав пригадати отримані ще в радянській армії уроки. (Тут варто сказати, що в першій день занять чимало тимчасових військовослужбовців приймали присягу на вірність Україні – і серед таких були як ті, що не проходили армійської служби взагалі, так і немолоді чоловіки, як колись присягли вже неіснуючому СРСР, а от нашій країни – не довелося). Резервісти воліли б значно більше набоїв відстріляти на учбових стрільбах, адже стрілецькі навички набуваються тільки з великою практикою. Корисними були й заняття з організації блок-постів у виконанні поліцейських, котрі знають такі пости не з учбових занять (адже в задачі тероборони якраз і входить охорона доріг при виникненні такої потреби).

А ще був «лікнеп» із мінної справи,  аби мати хоча б уявлення про численні типи мін та розтяжок, що несуть смертельну загрозу і на фронті, і в тилу, та уроки навчання правилам поводження із гранатами. А ще – заняття із пересування в групах під час бойових дій. А ще – навчання основам облаштування та маскування бойових точок та окопів. Можна дискутувати, чи достатньо до засвоєння таких знань 10 днів раз чи пари разів на рік. Втім, очевидно, що за якісної організації кожна така декада буде точно не зайвою в умовах, коли країна все ще живе під загрозою як не масштабного вторгнення, то загострення «гібридної» війни. Тож варто сподіватись, що причетні до цих заходів прочитають цей матеріал та зроблять правильні висновки.

Олег Супруненко, Beregovo.Today

Читайте ще