Дмитро Гаєвський тікав із Криму вночі, пішки дістався до найближчого міста, перетнув десятки російських блокпостів і був переконаний, що його будь-якої миті затримає ФСБ. Але навіть після успішної втечі його шлях до України тривав ще майже півтора року.
Через бюрократичні перепони хлопець, який допомагав українським військовим, був змушений доводити українській державі, що він — українець.
Життя у КримуДмитро Гаєвський народився і виріс у селищі Новофедорівка Сакського району Криму, яке в Україні більше знають як Сакі-4 — поруч розташований військовий аеродром. Там він закінчив школу, а згодом вступив до Євпаторійського коледжу.
Дитинство Дмитра у Криму / Фото: особистий архів героя Після російської окупації життя на півострові поступово змінювалося. За словами Дмитра, спочатку в школі ще залишалася українська мова, але лише протягом року. Потім її замінили німецькою, а згодом прибрали і її, залишивши лише російську та англійську.
Попри це, українська мова не зникла з його життя.
«Мені здається, найбільше вплинули мультики. Ми дивилися їх українською. А ще іноді з друзями домовлялися:
давайте сьогодні весь день будемо говорити тільки українською. Це була така своєрідна розвага», — згадує він.
Основною мовою спілкування в родині та серед друзів залишалася російська, однак українську діти теж знали. Водночас Дмитро пам’ятає, як після окупації дедалі помітнішою ставала російська пропаганда.
«На вулицях з’явилися російські прапори, у школі почали співати гімн РФ. Для дитини, коли тобі щось нав’язують, відчувається, що це нерідне», — каже він.
Школу Дмитро закінчив у 2020 році, після чого вступив до євпаторійського коледжу. Саме під час навчання він застав початок повномасштабного вторгнення Росії.
Тоді хлопець встановив контакт із Силами оборони України й почав передавати українським військовим інформацію з окупованого Криму.
Крим у 2022 році / Фото: пропагандистські медіа Хотів, щоб ним пишалисяНа початку повномасштабного вторгнення Дмитро постійно стежив за новинами з фронту. Він згадує, що сильне враження на нього справили Тігран Оганнісян та Микита Ханганов — двоє 16-річних підлітків із Бердянська, яких переслідували російські окупанти і які загинули у червні 2023 року.
Перед смертю один із них записав коротке відео, яке завершувалося словами: «Слава Україні».
Не меншою мотивацією для нього стали молоді захисники Маріуполя.
«В “Азові” дуже багато молоді було, які захищали Маріуполь. Я ними дуже пишався і хотілося теж щось зробити, щоб мною теж пишалися», — розповідає Дмитро.
Він зізнається, що тоді серйозно розмірковував над двома варіантами: виїхати на підконтрольну Україні територію й вступити до війська або залишитися в окупованому Криму та допомагати українським Силам оборони інформацією. Зрештою обрав другий шлях.
Це рішення було для нього особистим. Із військового аеродрому поблизу рідної Новофедорівки російські літаки регулярно вилітали у напрямку півдня, щоб завдавати ударів по території України.
«Я бачив, що люди, які були українцями, летять на південь і просто вбивають інших українців. Це якось надавало мотивації передавати ще більше даних та інформації», — каже він.
Спочатку страху майже не було. Дмитро знав про існування ФСБ, однак сприймав її як щось далеке.
«У мене не було досвіду ні з поліцією, ні з ФСБ, тому якось не було так страшно.
Але все одно я намагався робити все максимально безпечно для себе», — говорить він.
Хлопець навіть почав відкладати гроші, щоб придбати дрон і за його допомогою збирати інформацію, не ризикуючи зайвий раз власною безпекою. Проте згодом, каже Дмитро, ним усе ж зацікавилися російські силовики.
Переслідування ФСБ і арештЗа його словами, причиною стала публікація в міському чаті. У Новофедорівці тоді перебували російські строковики, яких відправляли на бойові позиції на узбережжі для боротьби з українськими безпілотниками. Багато з них гинули, але родичам, стверджує Дмитро, повідомляли, що військовослужбовці самовільно залишили частину.
«Я написав про це в міському чаті. А там усі були проросійські. На мене зробили донос. Я вважаю, що саме через це», — каже він.
На той момент Дмитро вже близько року підтримував зв’язок із Силами оборони України і був упевнений, що цей канал зв’язку залишався непоміченим.
Невдовзі до нього приїхала російська поліція. Формально йому повідомили, що він нібито підозрюється у крадіжці. Телефон забрали одразу після затримання.
«Як тільки посадили в автівку,
одразу вдарили по обличчю і запитали, що я маю спільного з Україною», — згадує він.
Після цього Дмитра відправили під домашній арешт. Разом із адвокатом вони намагалися отримати офіційний документ про вилучення телефону, однак, за його словами, правоохоронці заперечували сам факт вилучення пристрою.
Через кілька місяців, о шостій ранку, до його будинку прийшли співробітники ФСБ.
За словами Дмитра, під час обшуку вони нібито «знайшли» той самий телефон, який раніше вилучила поліція. Після цього його повезли до управління ФСБ у Сімферополі.
«Мені одягли на голову чорний мішок, щоб я не бачив, куди мене ведуть. Там уже почався допит», — розповідає він.
У телефоні, каже Дмитро, містилося листування, пов’язане з його співпрацею з українською стороною. Однак, за його словами, силовики більше прагнули отримати підтвердження вже відомої їм інформації, ніж добути нові свідчення.
«Вони просто хотіли, щоб я підтвердив те, що там написано. Я все підтвердив», — говорить він.
Окремо співробітники ФСБ змушували його перекладати українськомовні повідомлення російською.
«Можливо,
перевіряли, чи знаю я українську», — припускає Дмитро.
Під час допиту, за його словами, силовики також застосовували психологічний тиск. Вони показували на телефоні відео, де жорстоко б’ють іншу людину, і погрожували, що така ж доля чекає на нього, якщо він не говоритиме те, що від нього вимагатимуть.
Після того, як Дмитро визнав листування своїм, співробітники ФСБ, за його словами, заявили, що через відсутність необхідності застосовувати катування він нібито отримає «мінімальний» строк.
Дмитру сказали, що його справу передадуть до військового суду в Москві. За версією російських силовиків, інформація, яку він передавав Україні, нібито допомогла збити російський літак на південному напрямку, а це, мовляв, призвело до загибелі військових.
Після допиту Дмитра, який уже перебував під домашнім арештом з електронним браслетом, повернули додому.
Пізніше він звернувся до адвоката, який спеціалізувався на справах політичних в’язнів. Саме після цієї розмови Дмитро зрозумів, що реальне покарання може бути значно суворішим, ніж йому обіцяли співробітники ФСБ.
«Він сказав,
що там ніяк не вісім років. Мінімум — від п’ятнадцяти. Тоді я почав планувати свою втечу», — розповідає Дмитро.
Спосіб залишити КримДмитро намагався встановити контакт із легіоном «Свобода Росії», який тоді проводив операції на території Бєлгородської області Росії.
Втім, як стверджує хлопець, саме на цьому етапі сталася подія, про яку він раніше публічно не розповідав.
За його словами, на офіційному сайті легіону посилання для зв’язку з рекрутерами нібито було зламане та підмінене на контакт, який контролювала ФСБ.
«Це я, до речі, ніколи не розповідав в жодному інтерв’ю. Я вже подавав декілька листів у різні установи, але всім було байдуже. Тому вже можу про це говорити», — каже Дмитро.
У листуванні він обговорював свій можливий виїзд. План полягав у тому, щоб дістатися Бєлгородської області, зв’язатися з представниками легіону, після чого вони мали допомогти йому перейти на український бік.
«Тоді голова легіону офіційно говорив, що охочі можуть їм написати. Наскільки я знаю, це підтверджувало і Головне управління розвідки», — говорить він.
За словами Дмитра,
саме після цього ФСБ дізналася про його намір утекти.
Через кілька днів, стверджує він, силовики організували схему, яка мала стати підставою для зміни запобіжного заходу. На його вже недійсний російський паспорт придбали квиток на потяг.
На той момент Дмитру вже виповнилося 20 років, і він встиг замінити паспорт, як того вимагало російське законодавство. Тому куплений квиток був оформлений на документ, який уже не мав чинності.
«Для суду цього було достатньо, щоб сказати: він хоче втекти. А значить, треба змінювати домашній арешт на СІЗО», — пояснює він.
Невдовзі до його будинку знову приїхали поліцейські — ті самі, які затримували його раніше.
«Я був удома, у шортах, у капцях, збирався снідати. Вони сказали мені й мамі, що слідчий хоче уточнити кілька деталей і що мене скоро привезуть назад», — згадує Дмитро.
Однак замість слідчого його повезли до суду, де розглядалося питання про зміну запобіжного заходу.
За словами хлопця, ні він, ні його захист не мали достатньо часу, щоб довести, що квиток придбав не він. Попри це матері вдалося зв’язатися з адвокатом, який прибув на засідання.
Втім, суд усе одно ухвалив рішення відправити Дмитра до слідчого ізолятора.
У СІЗО він провів близько місяця. Захист неодноразово подавав апеляції, однак їх залишали без задоволення.
«Суддя просто запитала мене, чи знаю я, хто купив квиток. Я відповів, що ні. І після цього залишила мене в СІЗО», — розповідає Дмитро.
Згодом справу розглядав уже інший суддя. Під час нового засідання захисту вдалося довести, що квиток на потяг був придбаний не Дмитром.
Після цього запобіжний захід знову змінили на домашній арешт.
Однак навіть після звільнення із СІЗО тиск не припинився.
«Щойно я вийшов із суду, мені зателефонував співробітник ФСБ. Він навіть здивувався, що мене випустили. Сказав купити новий телефон, нову сім-картку і що я маю щоночі бути на зв’язку», — згадує хлопець.
Повернувшись додому, Дмитро зрозумів, що за ним продовжують стежити.
Близько першої години ночі його собаки почали голосно гавкати. Подивившись у вічко, він побачив біля будинку співробітників поліції.
«Вони простояли майже всю ніч», — каже він.
Дмитро вирішив дочекатися моменту, коли автомобілі силовиків поїдуть.
Переконавшись, що за будинком більше не спостерігають, він почав діяти.
«Я зібрав гроші, документи, зрізав електронний браслет і просто втік уночі», — розповідає він.
Пішки до найближчого міста, а далі попутки
Втеча Дмитра розпочалася близько четвертої години ранку. Громадський транспорт у цей час ще не працював, тому першу частину маршруту він долав пішки.
«Я сім кілометрів ішов через поля до найближчого міста — Саки», — згадує він.
Звідти Дмитро автобусом дістався до Сімферополя, а далі вирушив у довгу подорож через окупований Маріуполь, Москву та Білорусь. Кінцевою точкою маршруту мала стати Вірменія.
Шлях Дмитра був через Білорусь / Фото: особистий архів героя Щоб не привертати до себе уваги, майже до самого кордону з Білоруссю він пересувався попутним транспортом.
«Я спеціально їхав на попутках, щоб якомога рідше показувати документи», — пояснює хлопець.
Найбільше він хвилювався через численні блокпости. За його словами, лише дорогою від Криму до Ростовської області було понад два десятки російських КПП.
На більшості з них перевіряли військовослужбовців,
їхні документи та відпустки, намагаючись виявити дезертирів. Проте перший ключовий пункт — Чонгар, через який виїжджали з окупованого Криму, — Дмитро пройшов несподівано легко.
«Нас навіть не висаджували з машин. Просто порахували людей, у військових подивилися документи про відпустку, і ми поїхали далі. Мої документи ніхто навіть не перевіряв», — каже він.
Набагато складнішою, за його словами, мала бути перевірка на пункті пропуску Весело-Вознесенка між окупованим Маріуполем і Ростовською областю.
Ще до поїздки Дмитру казали, що саме там його, найімовірніше, затримають для так званої фільтрації.
«Мені навіть сказали не платити за автобус, бо були впевнені, що мене там залишать на перевірку», — згадує він.
Однак цього не сталося.
За словами Дмитра, документи перевіряла молода співробітниця. Вона лише швидко переглянула його російський паспорт, виданий у Криму у 2017 році, після чого повернула документ без додаткових запитань.
«Можливо, вона просто побачила, що паспорт кримський, і віддала його назад», — припускає він.
Із приблизно двадцяти пасажирів автобуса кордон без додаткових перевірок перетнули лише шестеро.
Решту відправили на фільтрацію.
«Серед цих шістьох був і я», — говорить Дмитро.
За його словами, найбільше уваги російські силовики приділяли людям, які виїжджали з новоокупованих територій — Херсонської, Запорізької, частини Миколаївської областей. Їх майже всіх залишали на багатогодинні перевірки.
До своєї втечі Дмитро готувався заздалегідь. Він спілкувався у спеціалізованих чатах, де люди ділилися досвідом проходження фільтрації, розповідали про типові запитання російських силовиків та тривалість перевірок.
«Люди чекали в чергах по шість годин, а потім кожного ще по дві години допитували, перевіряли телефони, дивилися абсолютно все», — розповідає він.
Сам Дмитро також підготувався до можливого огляду. Після втечі він придбав новий телефон і деякий час користувався ним, щоб пристрій не виглядав щойно купленим.
Крім того, під час усієї дороги він підтримував зв’язок із правозахисниками з Грузії.
«Вони фактично супроводжували мене і підказували, яким маршрутом краще їхати», — каже Дмитро.
Діставшись Москви, він знову шукав попутний транспорт. Зрештою йому пощастило знайти водія — громадянина Білорусі,
який їхав додому автомобілем із білоруськими номерами.
Останньою серйозною перевіркою став російський прикордонний пункт перед в’їздом до Білорусі.
Спочатку прикордонники перевірили документи водія, а потім узяли паспорт Дмитра.
«Він забрав мій паспорт і попросив сказати, коли мені його видали. Я навіть відповів: “Так це ж написано в документі”. А він каже: “Я знаю. Мені потрібно, щоб ти сам сказав”», — згадує Дмитро.
Через хвилювання він помилився на два місяці, називаючи дату видачі документа.
«Але все одно він повернув паспорт, і ми просто поїхали далі. Без перевірки по комп’ютеру, без будь-яких додаткових процедур», — каже хлопець.
Здавалося, що кожна людина — це співробітник ФСБПісля перетину російсько-білоруського кордону Дмитро ще не почувався у безпеці. Він каже, що напруга супроводжувала його буквально на кожному етапі втечі.
«На кожному кордоні просто серце розривалося», — згадує він.
Правозахисники, які допомагали йому дистанційно, радили купувати квиток на літак лише за годину-дві до вильоту, щоб мінімізувати ризик затримання. Однак через сильне хвилювання Дмитро не дочекався потрібного моменту й оформив квиток ще зранку,
хоча рейс був лише ввечері.
Увесь день він провів в очікуванні найгіршого.
«Я сидів і думав, що зараз сюди приїдуть і запакують мене. В аеропорту навіть сховався десь у кутку за квітами», — розповідає хлопець.
Під час проходження прикордонного контролю йому поставили лише одне запитання — чи має він ще якісь документи, зокрема українські.
«Я сказав, що ні. Після цього мене просто пропустили», — каже Дмитро.
Втім, навіть коли він уже сів у літак, тривога не зникла.
«Я весь час думав, що зараз літак зупинять і мене виведуть. Поки ми не злетіли, не міг заспокоїтися. Була вже справжня параноя, тому що до цього мене постійно переслідували. Мені здавалося, що кожна людина — це співробітник ФСБ», — говорить він.
Лише після зльоту хлопець зміг трохи розслабитися.
«Коли літак уже піднявся в повітря, я вперше відчув полегшення. Навіть зміг трохи поспати», — згадує Дмитро.
До Вірменії він прибув за підтримки правозахисної організації, яка супроводжувала його втечу. Там його зв’язали з місцевими волонтерами та українською громадою.
За словами Дмитра, йому допомогли знайти місце в хостелі,
а представники української діаспори запропонували підтримку з продуктами та іншими побутовими потребами.
Спочатку він був переконаний, що залишиться у Вірменії лише ненадовго.
«Я думав, що швидко зроблю документи і одразу поїду в Україну воювати», — каже він.
Та замість кількох тижнів Дмитро прожив у Вірменії майже півтора року — один рік і сім місяців.
Дмитро прожив у Вірменії майже півтора року / Фото: особистий архів героя Вже наступного дня після прибуття він звернувся до українського консульства, щоб отримати посвідчення на повернення в Україну.
У нього були українське свідоцтво про народження та копії українських паспортів батьків. Працівники консульства прийняли документи, однак одразу попередили, що оформлення може виявитися складним.
«Сказали, що буде дуже складно щось зробити, але вони намагатимуться», — згадує Дмитро.
Півтора року без права повернутися додомуПід час спілкування консул розмовляв із ним російською, хоча сам Дмитро вільно володів українською.
Найбільше його здивувало те, що в консульстві, за його словами, почали вимагати інформацію про його діяльність в окупованому Криму та співпрацю з українськими Силами оборони.
«Вони хотіли, щоб я розповів, які саме дані передавав, що робив, чим займався», — говорить він.
Перш ніж відповідати на ці запити, Дмитро звернувся за порадою до правозахисників, представників Міністерства закордонних справ та людей, із якими співпрацював раніше.
«Мені сказали: в жодному разі не передавай таку інформацію. Вони не мають права цього вимагати», — розповідає він.
Зрештою він погодився надати лише номер телефону, до якого був прив’язаний акаунт у месенджері, через який він контактував із українськими військовими.
За словами Дмитра, йому пояснили, що цього має бути достатньо, аби компетентні українські органи могли підтвердити його особу.
Сам він припускає, що таким чином дипломати намагалися переконатися, що перед ними справді громадянин України, а не людина, яку могла відправити Росія.
«Потім мені пояснили, що свідоцтво про народження — це документ без фотографії. Теоретично ФСБ могло знайти чи викрасти таке свідоцтво і відправити когось із ним до Вірменії. Я це розумів», — каже він.
Втім, після надання номера телефону, за словами Дмитра, його знову викликали до консульства.
Там повідомили, що цього недостатньо, і почали вимагати інші контактні дані та інформацію про його зв’язки.
«Я не міг надати таку інформацію. Це були дані, які я не мав права комусь розголошувати», — пояснює він.
Крім того, Дмитро зізнається, що не відчував достатньої довіри до співробітників консульства.
«Консул спілкувався зі мною російською. Я думав: якщо в Криму стільки співробітників українських спецслужб перейшли на бік Росії, то чому я маю беззастережно довіряти людині, яка працює у країні, де також є сильний російський вплив?» — говорить він.
Особливо болісно Дмитро згадує один із візитів до консульства, під час якого, за його словами, його назвали росіянином. До цього співробітники СБУ порадили йому звернутися до дипломатичної установи хоча б по довідку про те, що він подавав документи.
«Мені сказали, що таких довідок не видають. І тоді ж назвали мене росіянином. Мовляв, росіянам вони таких документів не оформлюють», — стверджує Дмитро.
Протягом перебування у Вірменії він намагався добитися вирішення свого питання через українські державні органи.
За його словами,
за цей час він направив понад 50 звернень до різних установ, зокрема до Офісу президента, Міністерства закордонних справ, Державної міграційної служби, Міністерства внутрішніх справ, СБУ, Головного управління розвідки та інших органів.
Втім, більшість відповідей, каже він, зрештою зводилися до рекомендації звертатися до Державної міграційної служби, а звідти його скеровували до суду.
«Мені писали, що треба через суд доводити своє громадянство», — розповідає Дмитро.
Водночас він переконаний, що підстав для такого не було.
За словами Дмитра, обидва його батьки є громадянами України, а отже він мав право підтвердити громадянство за походженням без тривалих судових процедур.
«Можна було хоча б просто зателефонувати моїм батькам і запитати, чи я їхній син. Але цього ніхто не зробив. Ніхто не хотів цим займатися», — каже він.
Допомогли… військовіПісля численних безрезультатних звернень до українських державних органів Дмитро вирішив шукати підтримки в тих, хто, на його думку, найкраще розуміє ціну боротьби за Україну.
«Я був такої думки: якщо держава мені не хоче допомогти,
то потрібно звертатися до людей, які готові віддати своє життя заради цієї держави», — пояснює він.
Саме тому Дмитро почав писати українським військовим, журналістам, громадським діячам і всім, хто, як він сподівався, міг допомогти привернути увагу до його історії.
Однак, за його словами, більшість людей не наважувалися підтримати його публічно.
«У мене був допис в Instagram із проханням про допомогу. Навіть репостити його багато хто боявся, тому що думали, що я можу бути агентом», — згадує він.
Першим, хто погодився допомогти, став колишній начальник штабу бригади «Азов» Богдан Кротевич.
«Богдан взяв мою справу під свій супровід», — каже Дмитро.
За його словами, Кротевич допоміг знайти юристів, зібрати необхідні документи та почати пошук реального шляху для повернення в Україну.
Одним із варіантів стала поїздка через Молдову. Виявилося, що переліт із Вірменії до Молдови з пересадкою в Дубаї коштував дешевше, ніж прямий рейс. Дмитро вирішив скористатися саме цим маршрутом.
«Подумав, що ще й Дубай побачу кілька днів», — згадує він.
Однак після прибуття до Молдови виникли нові проблеми.
За словами Дмитра, молдовські прикордонники відмовили йому у в’їзді та повідомили, що мають намір депортувати його назад до Дубая.
«Я взагалі не розумів, що робити. У мене навіть грошей не було, щоб повертатися до Дубая», — розповідає він.
Дмитро одразу зв’язався з Богданом Кротевичем. За його словами, той також не розумів причин відмови і, попри пізню годину, почав телефонувати та писати знайомим, намагаючись знайти вихід із ситуації. Зрештою було ухвалено рішення летіти до Туреччини.
«За власний кошт. Тому що там був український посол, кримський татарин, і в Богдана були там знайомі», — пояснює Дмитро.
За його словами, підтримка українських дипломатів у Туреччині суттєво відрізнялася від того, з чим він стикався раніше.
«Щойно я прилетів, мені вже телефонували з консульства, запитували, як я, чи потрібна допомога», — згадує він.
Наступного дня його запросили до консульства, вислухали історію, оформили необхідні документи та направили відповідні запити.
«Там я вже зміг підписати довідки про те, що звертався до консульства», — каже Дмитро.
У Туреччині він залишався близько двох місяців.
Паралельно команда, яка допомагала йому, залучила юристів із Молдови та почала готувати нову спробу перетину кордону. Планували, що в аеропорту Кишинева Дмитра зустріне громадянин Молдови — керівник місцевої правозахисної організації, що мало б стати додатковою гарантією для прикордонників. Втім, навіть це не допомогло.
«На українському кордоні мене вже чекали журналісти, Богдан Кротевич. Усі чекали. Але мене все одно не пустили», — говорить він.
За словами Дмитра, у транзитній зоні аеропорту Кишинева він провів дві доби. Офіційного пояснення причин відмови, каже він, так і не отримав.
«У документах просто було написано, що я не відповідаю правилам в’їзду іноземців. Це така стандартна причина, щоб нічого не пояснювати», — розповідає хлопець.
Він припускає, що проблемою могли стати російські документи, видані в окупованому Криму. За словами Дмитра, молдовські прикордонники пояснювали свою позицію тим, що побоювалися: якщо Україна також не дозволить йому в’їзд, він залишиться на території Молдови. Водночас, як стверджує Дмитро, українські прикордонники на пункті пропуску в Одеській області намагалися переконати молдовську сторону пропустити його.
«Мені розповідали, що українські прикордонники навіть пішки ходили до молдовських колег і просили зв’язатися з аеропортом, пояснюючи, що мене вже чекають на кордоні. Але це не допомогло», — каже він.
У результаті Дмитра знову відправили до Туреччини. Там, за його словами, до вирішення ситуації вже долучилося керівництво Міністерства внутрішніх справ України.
«Міністр МВС дізнався про мою історію», — говорить Дмитро.
За його словами, керівник МВС звертався до міністра закордонних справ Андрія Сибіги з проханням сприяти його поверненню. Дмитро стверджує, що, попри обіцянки допомогти, питання так і не було вирішене.
«У підсумку міністр МВС сам узяв відповідальність на себе», — каже він.
Після цього події почали розвиватися значно швидше. Вже наступного дня після прибуття до Туреччини Дмитру оформили посвідчення особи на повернення в Україну — так званий «білий паспорт».
Ще через день він знову вилетів до Молдови. Цього разу, за його словами, процедура проходження контролю була зовсім іншою.
«Прикордонники самі забрали мене з черги, без черги провели всі процедури.
Мене зустрічав консул України в Молдові», — згадує він.
Після цього Дмитра організовано доправили до українського кордону, де на нього вже чекали Богдан Кротевич і журналісти.
Дмитро каже, що протягом усього шляху повернення до України ключову роль у його історії відіграв Богдан Кротевич.
«Богдан допомагав мені протягом усього шляху. Жодна українська організація не допомагала мені так, як допомагав Богдан», — говорить він.
За словами Дмитра, Кротевич не лише координував юридичний супровід, а й допомагав із повсякденними потребами.
«Зрозумів, що хочу будувати майбутнє саме тут»Після повернення в Україну Дмитру допомогли оформити всі необхідні документи — внутрішній та закордонний паспорти, реєстраційний номер облікової картки платника податків, довідку внутрішньо переміщеної особи та інші документи, необхідні для повноцінного життя в Україні.
-
Богдан Кротевич допоміг Дмитру повернутися в Україну / Фото: особистий архів героя
-
Богдан Кротевич допоміг Дмитру повернутися в Україну / Фото: особистий архів героя
виявилася доволі простою.
Необхідно було надати наявні документи та контакти людей, які могли підтвердити його особу.
«Це були мої родичі, які перебувають в Україні й мають українське громадянство. Їм просто поставили кілька запитань: ким я їм доводжуся, хто я. Після цього мою особу підтвердили й видали документи», — пояснює Дмитро.
Водночас він наголошує, що проходив і додаткові перевірки з боку українських правоохоронних органів.
За його словами, його кілька разів допитували, а також він добровільно погодився пройти поліграф.
«Я сам погодився пройти всі перевірки», — каже Дмитро.
Він пояснює, що це було пов’язано не із загальною процедурою для людей, які повертаються з окупованих територій, а з його особистою історією та людьми, які допомагали йому.
«Богдан є у списку на ліквідацію в Росії, тому я хотів, щоб він був спокійний», — говорить Дмитро.
За його словами, більшість молодих людей, які сьогодні повертаються з окупованих територій, поліграф не проходять.
Дмитро розповідає, що спочатку погоджувався на численні інтерв’ю не для того, щоб розповісти власну історію,
а щоб привернути увагу до проблеми, з якою стикаються молоді українці, які виїхали з окупованих територій до третіх країн і не можуть отримати документи для повернення додому.
«Мета була в тому, щоб держава побачила: така проблема існує», — каже він.
За словами Дмитра, після того як його історія стала публічною і з’явилася велика кількість інтерв’ю, питання повернення українців з окупованих територій почали обговорювати на державному рівні.
Він зазначає, що згодом влада офіційно визнала наявність цієї проблеми, після чого були ухвалені рішення, спрямовані на спрощення процедури повернення.
Місце сили у КиєвіМи зустрілися з Дмитром на Михайлівській площі в Києві — біля виставки просто неба, де представлена російська військова техніка, захоплена та знищена українськими військовими під час повномасштабного вторгнення.
Саме це місце він запропонував для зустрічі. Каже, що для нього воно стало символічним.
«Це важливе для мене місце. Я б навіть сказав — місце сили. Це перше місце на підконтрольній Україні території, куди я потрапив. Сюди мене в перший день після приїзду до Києва привів Богдан Кротевич»,
— розповідає Дмитро.
Він зізнається, що тоді емоції було важко стримати.
«Я був у захваті від цієї підбитої техніки і від того, яка в нас могутня країна, якщо вона здатна знищувати таку техніку», — каже він.
Зйомка з Дмитром на Михайлівський площі у Києві / Фото: Точка Сходу Від моменту втечі з окупованого Криму минуло майже два роки. За цей час, говорить Дмитро, він нарешті відчув, що починає жити спокійніше.
«Зараз я вже почуваюся дуже добре», — усміхається він.
У Криму досі залишаються його знайомі, з якими він підтримує зв’язок і дізнається від них про життя на окупованому півострові. Водночас із родиною Дмитро більше не спілкується.
Найбільше, зізнається він, сумує за морем.
«Усе життя прожив біля нього. Від мого будинку до моря було якихось 500 метрів», — говорить хлопець.
До переїзду в Україну Дмитро неодноразово чув, що тут на нього можуть чекати проблеми. За його словами, і в окупованому Криму, і навіть за кордоном йому нав’язували думку, що Україна не прийме тих, хто залишився жити на окупованій території після 2014 року.
«Мені казали, що тут не можна буде спокійно ходити вулицями,
що мене одразу затримають, назвуть зрадником. Навіть родина говорила, що для України ми зрадники, бо не виїхали після 2014 року», — згадує він.
Подібні слова Дмитро чув і під час життя у Вірменії.
«Навіть вірмени говорили мені, що Україна — не та країна, де варто будувати майбутнє», — каже він.
Втім, після повернення він переконався у протилежному.
«Я приїхав і зрозумів, що країна, де я хочу будувати свою сім’ю і своє майбутнє, — це саме Україна», — говорить Дмитро.
Сьогодні він уже облаштовує нове життя. Дмитро знайшов кохану, працює покрівельником і допомагає відновлювати будинки, пошкоджені російськими обстрілами.
Дмитро працює покрівельником у Києві та лагодить будинки після російських обстрілів / Фото: особистий архів героя Після повернення він серйозно замислювався над тим, щоб вступити до війська. Однак, за його словами, військові, з якими він уже встиг подружитися в Україні, порадили не поспішати.
Вони переконували його спершу пожити для себе, звикнути до життя на свободі, відновитися після всього пережитого. А вже згодом, якщо він не змінить свого рішення, — повернутися до питання служби в армії.
Читайте також: «Якщо довіришся не тій людині, завтра до тебе прийдуть»: історія кримчанки Поліни, яка була партизанкою в окупації