У «Динамо» залишився останній шанс продовжити виступи в єврокубках – пройти два раунди кваліфікації Ліги конференцій. Але вже на старті на киян чекає складний суперник – «Карабах», який минулого сезону грав у плей-оф Ліги чемпіонів.
Які шанси у «Динамо» залишитись в єврокубках
Через російське вторгнення «Динамо» вже чотири роки змушене проводити єврокубкові матчі поза Україною. «Карабах» із власного досвіду знає, що це таке: клуб понад 30 років не може повернутися до рідного міста, навіть попри його деокупацію.
Карабаська війна стала для клубу особистою трагедією та водночас історією героїзму, болю і боротьби за визволення своєї землі.
Тренер клубу став національним героєм АзербайджануКоли мова заходить про «Карабах» і війну, насамперед згадують Аллахверди Багірова. Він був однією з перших футбольних зірок Агдама, капітаном «Карабаха», а згодом працював у клубі головним тренером.
Під його керівництвом за «скакунів» дебютував 14-річний Мушфіг Гусейнов, який згодом став легендою клубу та його найкращим бомбардиром. Багірова він завжди згадував теплими словами: «Він більше навчив нас бути чесними,
аніж футболу. Він зробив дуже багато, щоб підготувати нас до дорослого життя, і був справжнім прикладом для молодих гравців».
Гравці «Карабаха» та Аллахверди Багіров (праворуч, у костюмі).
Коли наприкінці 80-х ситуація в Карабаху почала загострюватися, Багіров разом із братом Ельдаром, з яким також грав за «Карабах», одразу долучився до Народного руху. Уже 1 жовтня 1991 року брати Багірови організували 845-й Агдамський територіальний батальйон самооборони, який називали «Синами Батьківщини». Згодом підрозділ перейменували на честь Ельдара, якого вбили невідомі біля будинку його сестри.
Під час Карабаської війни Аллахверди Багіров був одним із найвідоміших і найшанованіших азербайджанських командирів. Його головним талантом було не лише командування та ведення бою, а насамперед уміння рятувати цивільних. Війна розділила колишніх сусідів і спортивних знайомих, але довоєнні контакти не зникли повністю.
Багіров був добре знайомий з одним із вірменських командирів – Віталієм Баласаняном. Особисте знайомство дозволяло їм швидко проводити обміни полоненими, повертати тіла загиблих і рятувати цивільних.
Зокрема під час Ходжалинської різанини, коли вірменські сили вбивали цивільних азербайджанців, завдяки Багірову вдалося врятувати близько 1300 людей.
Під час одного з таких обмінів сталася щемлива історія. За спогадами азербайджанського кореспондента Еміна Емінбейлі, на його очах Багіров обійнявся з одним із полонених вірмен. Як виявилося, вони разом грали за одну команду й були товаришами. Під час обміну вірменський солдат сказав Аллахверди, що сподівається більше ніколи не опинитися з ним по різні боки фронту.
Зустріч Аллахверди Багірова (ліворуч) і Віталія Баласаняна (у центрі) біля Ходжали.
Аллахверди Багіров загинув 12 червня 1992 року. Автомобіль, у якому він повертався після перевірки позицій, підірвався на протитанковій міні поблизу Аранзаміну в Агдамському районі. Його смерть стала шоком навіть для ворога. Зокрема, Баласанян, дізнавшись про це, особисто зв’язався по рації з азербайджанськими військовими та, лаючи їх, сказав: «Як же ви не вберегли таку людину?».
24 лютого 1993 року указом президента Азербайджану Багірову посмертно надали звання Національного героя Азербайджану.
Його поховали на Алеї шахідів в Агдамі. І хоча все місто, як і сама Алея, лежало в руїнах, могилу Багірова зберегли. За словами Баласаняна, за нею довгий час доглядав місцевий вірменин, який колись грав із Багіровим в одній команді.
Агдам повернувся під контроль Азербайджану у 2020 році під час Другої карабаської війни. Доньки Багірова вперше за 27 років змогли відвідати могилу батька, яка залишалася доглянутою.
Молодий гравець «Карабаха» загинув у гелікоптері, збитому вірменамиУ 1991 році із Шуші до Агдама приїхав молодий гравець Різван Велієв, родина якого зіткнулася з міжетнічною ворожнечею в регіоні. Спочатку вона жила в Ханкенді, але у вересні 1988 року, після початку протистояння, була змушена залишити місто.
Різван приїхав на перегляд до «Карабаха», і тодішній головний тренер агдамців вирішив дати молодому півзахисникові шанс. У Шуші не було команди такого рівня, тож в Агдамі партнери жартували, що Різван – єдиний представник свого міста у великому футболі. Велієв потроху освоювався в новому колективі та чекав, коли його прізвище з’явиться в офіційній заявці клубу.
На жаль, цього так і не сталося.
У січні 1992 року після одного з тренувань Велієв збирався повернутися з Агдама до Шуші. Через бойові дії пересуватися між містами вже було небезпечно. На дорогах діяли обмеження, цивільні автомобілі нерідко рухалися колонами, а одним із небагатьох способів дістатися оточеної Шуші залишався гелікоптер.
За спогадами його партнера Ельшада Ахмедова, Різван запізнився на автомобіль, яким планував їхати. Йому повідомили, що незабаром до Шуші вирушає гелікоптер, тому футболіст поспішив на рейс і встиг піднятися на борт. Поблизу села Халфалі гелікоптер збили. Велієв разом із 40 пасажирами та трьома членами екіпажу загинув.
Звістку про загибель партнера гравці «Карабаха» отримали того самого вечора. «Він вийшов із тренування, а ввечері ми почули, що Різван був у тому гелікоптері», – згадував Ахмедов. Азербайджанська сторона називала рейс цивільним і повідомляла, що серед пасажирів переважали мирні жителі, зокрема жінки та діти. Вірменська сторона заявляла, що гелікоптер нібито міг перевозити зброю та боєприпаси.
Для родини Велієвих смерть Різвана стала лише частиною подальших втрат.
Ельман Велієв розповідав, що під час війни загинув іще один його брат – Бакір. А під час подій у Ходжали 26 лютого 1992 року загинули дружина та двоє дітей іншого брата – Закіра.
За два місяці Карабаська війна забрала п’ять життів в одній родині.
Футболісти просилися на фронт, але командир їм відмовивНа початку 1992 року межа між футбольною базою та фронтом в Агдамі майже зникла. Стадіон «Карабаха» «Імарет» став базою агдамського командира Асіфа Магеррамова, відомого як Фред Асіф. І поки військові готувалися до захисту міста, футболісти тренувалися та готувалися до матчів.
Фред Асіф
Дивлячись на бійців Асіфа й бачачи, скільки їхніх рідних, знайомих і вболівальників клубу пішло воювати, багато гравців запитували себе, чи мають вони право залишатися на футбольному полі. Особливо важкими ці думки стали після Ходжалинської різанини.
Саттар Алієв був одним із тодішніх футболістів «Карабаха». Він згадував, що гравці завжди були близькими із солдатами, які перебували на «Імареті». Коли військові не могли прийти на матч, футболісти їздили до них на позиції поблизу Шеллі та інших населених пунктів.
Так команда намагалася морально підтримати людей, які обороняли Агдам.
Колишній футболіст «Карабаха» Яшар Гусейнов згадував, що тоді ніхто в команді не міг нормально думати про футбол. Гравці вважали, що самої підтримки військових недостатньо, тому звернулися до Фреда Асіфа з проханням узяти їх до свого підрозділу.
Командир уважно вислухав футболістів і сказав, що за потреби їх самих покличуть на фронт, а поки вони мають підтримувати військових своєю грою. Саттар Алієв згадував, що Асіф сказав їм: «Ви воюйте за нас не на фронті, а на футбольному полі. Я знайду для війни тисячі людей, але не знайду одинадцятьох футболістів, які гратимуть за «Карабах».
Сеттар Алієв
Гусейнов також згадував, що агдамський командир дав клубу важливу настанову. Тоді ще було невідомо, де гратиме і чи взагалі братиме участь «Карабах» у першомучемпіонатінезалежного Азербайджану. Асіф наполіг, щоб «скакуни» проводили матчі саме в рідному місті: «Якщо вистачає мужності, грайте домашні матчі в Агдамі. Поки в Агдамі живе футбол, усі знатимуть, що живе й саме місто».
Гравці прийняли його рішення та продовжили виступати.
Матчі мали велике значення і для військових, які приходили на стадіон із позицій та хоча б на півтори години могли відволіктися від війни.
Проте війна нагадувала про себе навіть під час футбольних баталій.
Матчі проходили під артилерійськими обстріламиПопри всі труднощі, «Карабах» завдяки поверненню своїх колишніх вихованців, зокрема Мушфіга Гусейнова, і фінансовій підтримці місцевих підприємств зумів зібрати команду для участі в першому чемпіонаті незалежного Азербайджану.
Проте тренування й матчі в рідному місті ставали дедалі небезпечнішими. До 1993 року команда вже переїхала до Мінгечевіра, розташованого більш ніж за сто кілометрів від Агдама. Футболісти приїжджали на «Імарет» переважно в день гри, проводили матч і відразу поверталися назад. Залишатися в місті на ніч було ризиковано – цивільних майже не залишилося, а в готелях переважно жили військові.
Ельшад Ахмедов згадував, що з часом футболісти звикли до звуків обстрілів. Те, що на відстані здавалося нестерпним, у самому Агдамі поступово ставало частиною буденності. Гравці жартували про напрямок польоту снарядів,
шукали місця, де можна було сховатися, а потім виходили на поле.
Ельшад Ахмедов.
Одним із найвідоміших став матч проти «Кяпаза» 24 червня 1992 року. Він відбувся через дванадцять днів після загибелі Аллахверди Багірова, і гравці вирішили перед початком зустрічі вшанувати пам’ять свого тренера та агдамського командира хвилиною мовчання. Саме в цей момент неподалік стадіону розірвався снаряд із системи «Град». За спогадами учасників матчу, ніхто з футболістів не зрушив із місця. Вони завершили хвилину мовчання, після чого гра розпочалася. Матч закінчився з рахунком 0:0.
Обстріли були звичним тлом для матчів «Карабаха». Під час зустрічі проти бакинського «Іншаатчи» обстріл розпочався після першого тайму. За словами Ахмедова, футболісти гостей настільки злякалися, що просили господарів погодитися на будь-який результат і дозволити їм негайно залишити Агдам. Гравці «Карабаха» переконали суперників повернутися на поле, дограли матч і перемогли з рахунком 2:0
Під час іншого матчу проти сумгаїтського «Хазара» снаряд упав приблизно за пів сотні метрів від стадіону. Деякі гравці гостей кинулися ховатися за старими деревами.
Гру призупинили, але згодом поновили. Ахмедов пояснював, що для футболістів «Карабаха» така поведінка суперників уже здавалася незвичною – агдамці настільки звикли до вибухів, що не завжди одразу усвідомлювали небезпеку.
Снаряди падали й безпосередньо на територію «Імарету». За спогадами Ахмедова, один із них влучив у центр поля, але не вибухнув, оскільки загруз у м’якому ґрунті. Інший зруйнував ділянку біля тренерської лави. Працівники стадіону засипали вирви, відновлювали газон, після чого команда продовжувала тренуватися й проводити матчі.
Гравці згадували, що після матчів спершу їхали додому – перевірити, чи не влучив туди снаряд. Будинки Саттара Алієва та Ельшада Худадатова стали непридатними для життя. Яшар Гусейнов завершив будівництво нового будинку, але не встиг провести в ньому жодної ночі. Снаряд «Града» влучив у будинок футболіста Вугара Джафарова на прізвисько «Жигулі». Його батьки загинули.
Агдам, 1993 рік
Одного разу відмова суперника виходити на поле, ймовірно, врятувала життя футболістам «Карабаха». У 1993 році «Кяпаз» приїхав до Агдама, але його граючий тренер Мехман Аллахвердієв через інтенсивний обстріл не дозволив команді розпочати матч.
Гравці «Карабаха» залишили стадіон і поїхали до Барди подивитися інший матч. До цього вони обговорювали, що в разі обстрілу сховаються за великим горіховим деревом біля бази.
Коли команда повернулася, футболісти побачили, що поблизу «Імарету» розірвався снаряд, а саме дерево було посічене уламками. Після цього Ахмедов жартома дякував Аллахвердієву за відмову грати, адже якби матч відбувся, футболісти могли опинитися біля того дерева.
Останній матч «Карабаха» на «Імареті» відбувся 12 травня 1993 року. Агдамці приймали «Туран» із Товуза в півфіналі Кубка Азербайджану. Перед грою Ахмедов побачив оператора «Турана» й попросив його зняти матч на відеокасету. Своє прохання футболіст пояснив коротко: «Хто знає, чи приїдемо ми ще колись до Агдама».
«Карабах» переміг із рахунком 1:0 завдяки голу Яшара Гусейнова. Після фінального свистка футболісти залишили місто та повернулися до Мінгечевіра. Ніхто з них не усвідомлював, що більше «Карабах» на «Імареті» не зіграє. 23 липня 1993 року Агдам перейшов під контроль вірменських сил, а клуб остаточно став командою у вигнанні.
«Карабах» втратив місто, але здобув «золотий дубль»«Скакуни» не просто грали, щоб бодай якось підтримати своїх уболівальників з Агдама, які бачили, як втрачають рідне місто. «Карабах», який попереднього сезону ледве зібрав склад, у 1993 році творив дива й швидко став претендентом на чемпіонство в Азербайджані.
Фінансово клуб підтримували директор Агдамського заводу шампанських вин Сіявуш Фарзалієв і керівник винного заводу Гасан Сарієв. За спогадами футболістів, зарплати й преміальні тоді виплачували вчасно.
Завдяки цьому «Карабаху» вдалося зібрати сильний за тодішніми мірками азербайджанського футболу склад. Значна частина гравців тієї команди згодом отримувала виклики до національної збірної або розглядалася як кандидатура до неї. Трагедії фронту вже неможливо було відокремити від життя роздягальні, і футболісти намагалися докласти максимум зусиль, щоб «Карабах» продовжував життя Агдама на футбольному полі та дарував надію вболівальникам.
Чемпіонат мав незвичний формат. Двадцять клубів розділили на дві групи по десять команд, після чого по два найкращі учасники виходили до плей-оф,
матчі якого проводили на нейтральному полі. За перемогу тоді давали два очки. «Карабах» посів перше місце у своїй групі – дев’ять перемог, сім нічиїх і лише дві поразки у 18 матчах.
Паралельно команда дійшла до фіналу Кубка Азербайджану. 28 травня на Республіканському стадіоні імені Тофіка Бахрамова «Карабах» обіграв «Іншаатчи» завдяки єдиному голу Мушфіга Гусейнова та здобув перший загальнонаціональний трофей незалежної доби.
Мушфіг та Яшар Гусейнови.
У півфіналі чемпіонату Азербайджану агдамці знову зустрілися з «Тураном», проти якого провели свій останній матч на рідному «Імареті» в півфіналі Кубка. «Карабах» знову переміг і вийшов на вирішальний матч чемпіонату проти сумгаїтського «Хазара».
Перед початком гри за чемпіонство диктор на Республіканському стадіоні оголосив страшну для футболістів «Карабаха» звістку – Агдам остаточно впав. Їхнє місто опинилося під контролем ворога. Саттар Алієв згадував, що не міг стримати сліз упродовж перших десяти хвилин і біг за нападниками суперника, продовжуючи плакати.
Та попри це «Карабах» не розклеївся на полі. Футболісти зрозуміли,
що тепер перемога для них – це не просто золоті медалі. Вони грали за Агдам, за тих, хто боровся за нього. Втратили дім, рідних, друзів і стадіон, але не втратили жаги до перемоги. Брат Мушфіга Гусейнова Яшар забив гол, який приніс «Карабаху» перше чемпіонство Азербайджану.
«Золотий дубль». «Карабах» – головна команда Азербайджану. Але, як виявилося, святкувати було нічого. Самі гравці говорили про це коротко: «Яке свято без Агдама?».
«Карабах» сезону 1993 року
Після сезону братам Гусейновим пропонували вигідні умови в іншому клубі «Кюр-Нурі», але вони відмовилися. Хотіли залишатися з «Карабахом» до кінця, хоча майбутнє клубу після тріумфу 1993 року було туманним.
Згодом «Карабах» переживав занепад, а потім знову повертався до числа лідерів чемпіонату. Були й моменти, коли «скакуни» опинялися за крок до зникнення. Історія клубу фактично віддзеркалювала долю рідного міста. Але зрештою «Карабах» зумів піднятися, стати серйозною силою в Азербайджані та навіть пошуміти в Лізі чемпіонів.
Та головне – увесь цей час клуб уособлював надію на те, що Азербайджан зуміє повернути Карабах.
Як Азербайджан зробив «Карабах» символом повернення окупованого КарабахуВарто зробити одне важливе уточнення. Агдам не входив до складу колишньої Нагірно-Карабаської автономної області. Він був одним із прилеглих районів, які опинилися під контролем вірменських сил після Першої карабаської війни. Водночас в азербайджанській суспільній свідомості Нагірний Карабах і навколишні втрачені райони поступово об’єдналися в ширше поняття Карабаху.
Згодом «Карабах» у свідомості азербайджанців почав асоціюватися не лише з Агдамом, а й із самою ідеєю повернення окупованих територій. «Скакунів» підтримували не лише через спортивні результати, а й тому, що клуб уособлював регіон, який Азербайджан десятиліттями прагнув повернути.
Політичне значення історії клубу допомогло йому вижити після втрати рідного міста. Звичайна провінційна команда без стадіону, сталої аудиторії та достатнього фінансування могла просто зникнути. Однак зникнення «Карабаха» означало б втрату одного з найпомітніших живих зв’язків Азербайджану з Агдамом.
Коли клуб опинився на межі зникнення, за інформацією журналіста Ельсевара Мамедова,
президент Азербайджану Гейдар Алієв особисто попросив бізнесмена й власника однієї з найбільших азербайджанських компаній Azersun Holding Абдулбарі Гьозала врятувати «Карабах» та інвестувати в нього кошти, щоб клуб став лідером не лише всередині країни, а й був помітним на міжнародній арені.
Коли агдамці вперше вийшли до групового етапу Ліги чемпіонів, президент Азербайджану Ільхам Алієв наголосив, що команда представляє Агдам, і назвав її успіх перемогою не лише футболістів, а й держави, молоді та «патріотичного народу». За його словами, завдяки клубу світ мав знову побачити, що Карабах є азербайджанською землею.
Під час Другої карабаської війни 2020 року межа між футболом і військово-політичною символікою стала майже непомітною. На тренувальній базі «Карабаха» з’явилися великі стенди з повідомленнями президента Алієва про райони, які переходили під контроль азербайджанської армії. Після перемоги над «Легією» у кваліфікації Ліги Європи гравці й представники клубу віддали військовий салют, за що отримали попередження від УЄФА.
Алієв і надалі під час зустрічей із гравцями «Карабаха» наголошував на політичній важливості клубу.
А після встановлення Азербайджаном повного контролю над Карабахом у 2023 році «Карабах» провів матч Кубка Азербайджану в деокупованому Ханкенді, за яким із трибун спостерігали Алієв із родиною та азербайджанські військові.
У цьому й полягала особлива сила клубу. Він не просто розповідав про бажане майбутнє – своєю назвою, самим існуванням і перемогами десятиліттями виконував роль живої репетиції цього повернення.
Стадіон «Імарет» – у руїнах, але Азербайджан планує його відновитиПогляньте на це фото. Здається, що це звичайне поле з купою брухту. Нічого особливого тут ніколи не було. Насправді це стадіон «Імарет», точніше – його руїни.
Коли Азербайджан відновив контроль над Агдамом, представники «Карабаха» були одними з перших, хто приїхав до міста. 28 листопада 2020 року, через вісім днів після переходу району під азербайджанський контроль, керівництво, тренери та гравці відвідали міську мечеть, могилу Аллахверди Багірова й руїни старого «Імарету». На залишках поля футболісти символічно пограли в м’яч і підняли чемпіонський кубок, здобутий у сезоні 2019/20.
Повномасштабну відбудову Агдама Азербайджан розпочав 2021 року. Влада затвердила генеральний план, розрахований на кілька десятиліть. Згідно з ним, до міста мають приєднати прилеглі села, а чисельність населення в перспективі може сягнути приблизно 100 тисяч людей. Для порівняння, до Першої карабаської війни в самому Агдамі жили орієнтовно 30–50 тисяч мешканців.
Особливе місце у відбудові міста відведено стадіону «Імарет». 19 вересня 2024 року Ільхам Алієв заклав символічний перший камінь майбутньої арени. Для проєкту виділили територію площею 19,2 гектара. Стадіон має отримати 11 700 місць, натуральний газон і відповідати вимогам четвертої категорії УЄФА, що дозволить проводити міжнародні клубні матчі та поєдинки збірних високого рівня.
Проте справжнє відродження «Імарету» визначатиметься не церемонією за участю президента. Воно станеться лише тоді, коли на стадіон регулярно приходитимуть місцеві жителі, діти з агдамської академії тренуватимуться поруч з основною командою, а матчі «Карабаха» перестануть бути разовими політичними подіями.
Старий «Імарет» був важливим не через трибуни чи газон. Він був частиною повсякденного життя Агдама. Тому й нова арена стане справжнім символом повернення лише тоді, коли довкола неї з’явиться живе місто – з мешканцями, роботою, школами, транспортом і звичайними футбольними вихідними.
Які шанси у «Динамо» залишитись в єврокубках
«Шахтар» не єдиний клуб у світі, який понад 10 років грає без домівки – ось ще випадки
Фото: Wikipedia, Apasport, Shakhvalad Ayvazov, Qarabağ FC, AZERTAC