Масове дезертирство в російській армії. Понад тисячу окупантів зі складу 20-ї мотострілецької дивізії країни-агресорки Росії дезертирували з війни проти України. Влада російських регіонів навесні 2024 року отримала від командування 20-ї гвардійської мотострілецької дивізії лист із проханням допомогти розшукати військових, які втекли з фронту. У документі вказані імена, дати народження, звання та інші дані 858 контрактників, 150 мобілізованих та двох строковиків. Серед них — 26 молодших офіцерів, майор та два підполковники. Дані про кількість дезертирів і так званих «сочників» (що самовільно залишили частину) у російській армії офіційно не розкриваються. Спиратися на статистику справ, порушених за статтями про дезертирство та СОЧ, також цілком не можна — до суду доходять далеко не всі відмовники. Список, який опинився у розпорядженні «Важливих історій», показує справжній масштаб втечі з російської армії під час війни. Тільки з однієї дивізії втекло більше тисячі осіб, а всього у війні проти України беруть участь не менше двох десятків дивізій (точні дані засекречені).
Журналісткам «Важливих історій» Ірині Долініні та Поліні Ужвак вдалося підтвердити справжність цього списку. Ми також знайшли кілька військовослужбовців дивізії, що втекли, та їхніх родичів і отримали доступ до інших внутрішніх документів з’єднання. Це історія про російську армію на прикладі однієї дивізії: розповідаємо, як військові готувалися до вторгнення в Україну, чому вони тікають з фронту, як в армії карають тих, хто відмовляється воювати, чому загинуло все командування дивізії і які там були втрати, а також навіщо деякі з військових, що втекли, повертаються на війну. У Крим, «на навчання» У 20-ї гвардійської мотострілецької дивізії з Волгограда репутація однієї з найгірших в армії — там дуже погано ставляться до військовослужбовців, розповідає Михайло. Йому 28 років, після закінчення військового інституту у 2017 році він потрапив до 20 дивізії. Так йому помстився комбат, який відповідав за розподіл, з яким у нього був конфлікт, упевнений військовослужбовець. В армійській службі Михайло розчарувався вже за півроку, але його заяви на звільнення ігнорувалися.
У січні 2022 року його було направлено до Криму «на навчання». «Коли ми вже були там, у Криму, думали, що це таке своєрідне брязкання зброєю. Тобто ми тут позначаємо себе, які ми грізні. Про більше ніхто нічого не думав», — каже він. Тоді на полігон «Опук» у Криму було відправлено трохи більше 2100 військовослужбовців, йдеться у документі про бойовий та чисельний склад дивізії, який є у розпорядженні редакції. Таку саму цифру називає і Михайло у розмові з «Важливими історіями». Тільки коли в середині лютого командування наказало Михайлу дослідити мости та дороги на певній ділянці на Херсонщині — «щоб було видно варіанти маршрутів», — він зрозумів, що вторгнення буде. «А переконалися ми у своїх підозрах, коли влаштували хибне відправлення назад. Дали команду всю несправну техніку завантажити на ешелон. Тобто це спеціально для ЗМІ, для якихось спостерігачів робилося: ніби дивізія зменшується назад до Волгограда. Насправді вся техніка просто була несправна, а людина з нею чотири-п’ять поїхало», — каже він. За кілька днів до вторгнення військовослужбовців 20-ї дивізії почали переконувати,
що українські війська та підрозділи іноземних найманців зосереджені на кордоні. 24 лютого 20-та дивізія розпочала вторгнення до Херсонської області в Україні. «Коли снаряди з нашого боку полетіли, нам говорили, що це саме по них, і що це все превентивний удар. Загалом усі, і я в тому числі, у це вірили. Напевно тому, що хотілося вірити, а інакше було надто страшно», — згадує Михайло. Коли він разом зі своїм підрозділом перетнув кордон з Україною, то побачив, що ніякого скупчення військ та запеклого опору на кордоні не було: «На КПП було кілька розірваних тіл прикордонників. Тоді глибинне розуміння брехні вже було, але прямо я собі цього все одно не визнавав, такий механізм психологічного самозахисту спрацював». Втрати “Обіцяли “два тижні, довше ви там не будете”, слово офіцера давали”, – згадує слова свого командування інший військовослужбовець 20-ї дивізії. Сергію 22 роки, і, на відміну від Михайла, він не є професійним військовим. Сергій потрапив на службу до 20-ї дивізії на заклик у 2021 році. За його словами, вже на третій день йому запропонували підписати контракт,
що він необачно і зробив, а потім відразу ж пошкодував. Наприкінці січня 2022 року Сергій, будучи контрактником, спочатку опинився в Криму, а потім пішов у наступ на Херсонську область. Коли стало зрозуміло, що війна не триватиме два тижні, як обіцяли, з його роти чисельністю 80 осіб 60 пішли у відмову. Командири 33 полку, в якому служив Сергій, намагалися переконати відмовників. “Мовляв, мобілізація буде, вас по новій мобілізують один фіг, залишайтеся, гроші заробляйте”, – згадує аргументи командування військовий. Аргументів командирів Сергій не послухав. У 255-му полку, що входить до 20-ї дивізії, ситуація була набагато більш напруженою. За місяць із невеликим боїв у цьому полку загинули 15 військових, 91 людину поранило. 151 військовослужбовець «відмовився виконувати бойове завдання і вибув з району бойових дій», випливає з довідки про втрати, яка потрапила в розпорядження «Важливих історій». Такі ж дані привело командування дивізії в пояснювальній записці з аналізу обстановки, що склалася, керівництву групи військ «Південь» 5 квітня 2022 року, яка є в розпорядженні редакції.
Командир дивізії Олександр Горобець та начальник штабу Сергій Кенс вказали у записці, що дивізія вимагає посилення у найкоротші терміни через «незадовільний морально-психологічний стан особового складу та неукомплектованість підрозділів особовим складом». 255-й полк втратив третину відправлених на війну людей за перший місяць війни. Кожен шостий відмовився воювати і залишив зону бойових дій Михайло теж хотів звільнитися – у перші півроку війни контракти з Міноборони ще можна було розірвати. Але те, що робили з солдатами, котрі відмовлялися воювати, його лякало. «Відмовника приводили до командира 225 полку, і той робив з нього відбивну. Солдата від нього виносили. А начальник штабу прямим текстом сказав, що, якщо зі штабу хтось відмовиться, там поруч зіндан [підземну «в’язницю»] викопали: “Сидітимете там, думатимете над своєю поведінкою”. Або ще могли просто залишити десь і добирайся як хочеш, звідти 100 км до Криму, а у солдата на руках ні наказу, нічого. Або старшини зброю спеціально не брали».
При цьому, за словами Михайла, тоді штаб був ще «менш адекватним»:
«Наприклад, командир дивізії [Олександр Горобець] забороняв удари навіть поблизу населених пунктів артилерією, бо вона в нас не дуже влучна була, могла на кілометр промазати. Забороняв будь-який контакт із місцевими жителями, тобто входити взагалі до населених пунктів». Але влітку 2022 року все командування 20-ї дивізії загинуло. Знищення штабу Штаб 20-ї гвардійської мотострілецької дивізії, як і решта підрозділів управління та постачання російської групи військ у Херсонській області, розташовувався на території міжнародного аеропорту Херсон у селі Чорнобаївці. Російські війська захопили його 27 лютого і перетворили на велику базу зі штабами, складами та технікою. Проте база стала легкою метою для українських артилеристів, які регулярно обстрілювали аеропорт із Миколаєва. Численні точні удари української армії по Чорнобаївці породили багато жартів серед українських інтернет-користувачів. До кінця березня 2022 року ЗСУ вісім разів ударили по аеропорту. Проте місцевих мешканців інтернет-меми на цю тему зовсім не смішили. Якщо заборони командира дивізії, про які розповідає співрозмовник «Важливих історій»,
і були, то дотримувалися їх вочевидь не всі військовослужбовці. За час окупації загинули близько 30 мешканців Чорнобаївки, а про тортури російськими військовими розповідали навіть підлітки. Попри все, командування 20-ї дивізії свою дислокацію не змінювало. Вранці 9 липня 2022 року під час чергового обстрілу аеропорту українською армією дивізію було по суті обезголовлено: загинули командир дивізії полковник Олександр Горобець, його заступники, начальник штабу та начальник оперативного відділення. У некрологах загиблих у російських ЗМІ немає жодних подробиць з обставин їхньої загибелі — російська влада замовчала про обстріл штабу, українська медіа писала про обстріл штабу 20-ї дивізії із систем залпового вогню HIMARS та загибелі командира дивізії та його заступника. Михайло був свідком того, що сталося: «Після першого обстрілу будівля почала складатися. Як тільки все зупинилося, всі навкруги кинулися розгрібати руїни — звідти ще лунали крики живих. А потім пролунала повторна тривога, всі кинулися врозтіч по укриттях. І в руїни почали вдруге снаряди лягати. Після цього живих там не лишилося. Діставали лише тіла. Практично весь штаб було знищено: близько 30 загиблих».
