Через банкрутство марксистського соціалізму-комунізму Уго Чавес вигадав новий ‒боліваріанський соціалізм ‒ так би мовити, з опорою на національні традиції. Точніше ‒спробував поставити собі на службу імідж революціонера і національного героя Венесуели Симона Болівара (1783-1830), який домігся за підтримки Великобританії і США її звільнення від Іспанії. Нічого надзвичайного ‒ Болівар був таким популярним, що Семен Петлюра, наслідуючи його, став називати себе Симоном, у надії звільнити Україну від гніту Російської імперії.
Боліваріанський соціалізм в теорії не надто відрізнявся від радянського марксизму ‒ до нього Чавес лише додав націоналізм і стару ідею європейських соціалістів і анархістів про кооперативи, артілі та інші виробничі асоціації як основу економіки. Більшовики її теж використали під час НЕП. На практиці соціалізм Чавеса без особливих фантазій копіював радянський, з тією відмінністю, що визнавав приватну власність. У риториці це нагадує дуже пізнього Горбачова, у реалізації ‒ сучасну РФ, де державі належить 70% економіки, а приватний сектор суттєво афілійований з державною бюрократією.
Тому чиновників Чавеса опозиція, як ліва, так і права, презирливо зве «новою буржуазією». Незважаючи на це, чавісти за звичкою у марксистському стилі лають буржуазію. Нічого нового, усі лаяли буржуазію, Муссоліні з Гітлером теж її лаяли і боролися за соціалізм.
Ніколас Мадуро ‒ спадкоємець Чавеса, зараз навіть ідеально копіює у Муссоліні його модель корпоративної держави ‒ базову для системи фαшизму. Мадуро 30 липня провів вибори у заявлену ним нову «Конституційну асамблею», вона ж «Установчі збори» для зміни Конституції, за лекалами Муссоліні і в дусі станових парламентів середньовіччя.
Третина депутатських місць в цій асамблеї Мадура віддав становим представникам від селян, робітників, пенсіонерів, студентів, інвалідів, індіанців, підприємців і комун, а також рад громад. Дві третини депутатів обиралися по мажоритарці у територіальних округах. Метод виборів від станів з використанням адмінресурсу забезпечував чавістам близько 30% місць в асамблеї, а інший 21% вони могли набрати у територіальних округах. Така система виборів на 101% гарантувала чавістам більшість в асамблеї і переписування Конституції під Мадуро.
Тому опозиція дружно відмовилася від участі у таких виборах і закликала до їх бойкоту. Тим самим до асамблеї пройшли тільки чавісти і близькі до них групи. Мадура заявив про 41% явки, опозиція і незалежні спостерігачі кажуть максимум про 15% явку, з тією приміткою що бюджетників примусово погнали на ці вибори без вибору
Таким чином, реальна підтримка чавістів не перевищує 15% населення і збігається з числом членів Єдиної соціалістичної партії і їх сімей, яка скорочується. У 2007 р. у ній було 5,7 млн осіб ‒ її кращі роки, населення Венесуели ‒ 31,5 млн осіб. Чавізм або боліваріанський соціалізм закінчився класикою фαшизму з диктатурою «нового дворянства» або партійної номенклатури, яку помилково називають у Венесуелі «новою буржуазією». Справедливості заради треба визнати: соціаліст Муссоліні був лише креативним плагіатором, який винайшов оригінальне слово «фαшизм», але основи він скопіював у більшовиків. Росія ‒ справжня батьківщина фαшизму, але там ніколи не будуть претендувати на його відкриття, із зрозумілих причин. Втім, і це виключити не можна, дивлячись на росіян,
які у захваті від Сталіна. Таке визнання розставило б усе на свої місця і додало б ясність у соціальну історію, але сучасні фαшиcτи, як і прогнозували у 1930-ті, переважно вважають за краще називати себе антифαшиcτами. Тож не дивно, що чавісти обзивають опозицію фαшиcτами, а та теж повертає їм їх справжнє ім'я.
Подальший розвиток подій в Венесуелі, всупереч припущенням про різні варіанти, має лише один головний напрям. Мадуро не для того затіяв це дійство, щоб повертати посеред шляху. Він отримав бажане ‒ слухняну собі асамблею ‒ паралельний парламент до вже існуючого парламенту. Оскільки два парламенти не можуть існувати одночасно, то один з них Мадуро розпустить, ‒ зрозуміло який, а той що залишиться навантажить юридичним оформленням своєї диктатури. Опозиція з розпуском законного парламенту не погодиться, але оскільки Мадуро вивів ситуацію за правове поле, то у неї залишається тільки один шлях ‒ силове повалення диктатури Мадуро. В цьому її може підтримати частина колишніх і діючих чавістів. В такому випадку Росія як світовий жандарм отримує новий головний біль щодо придушення революції у Венесуелі,
яка йде з 2013 р.
Імовірність військової інтервенції Росії до Венесуели досить висока, незважаючи на те, що РФ вийшла там з нафтовидобутку і переуступила свої активи Китаю. Мадуро ‒ один з небагатьох справжніх союзників РФ і Венесуела ‒ місткий ринок збуту продукції для російського ВПК. РФ також давно заявляє про створення своєї військово-морської бази у Венесуелі, проводила там навчання, але в разі падіння Мадури ці проекти її доведеться закрити. Впливає і такий фактор як можливість надання підтримки революціонерам у Венесуелі, в тому числі і вводом військ, Лігою американських держав, з членства у якій Мадуро з 2016 р. прагне країну вивести.
Ліга ще ніколи і нікуди війська не вводила, але на її рахунку ліквідація у 2008 р. повстання в Болівії проти Ево Моралеса ‒ друга покійного Чавеса і теж боліваріанського соціаліста. На другий рік президентства Моралеса економічно розвинені і населені євроамериканцями шість областей на сході країни разом з їх губернаторами заявили про створення «Нації рівнин» і вихід зі складу Болівії. Місцева поліція підтримала цю ідею,
військові гарнізони їй теж не перешкоджали, і держустанови зайняли, як зараз кажуть, «ополченці». Ініціатори відділення, аби світ звернув увагу на події у глибині Латинської Америки і визнав нову державу, спочатку знизили тиск, а потім зовсім відключили газ, що подавався до Аргентини і Бразилії.
Але 15 вересня у Сантьяго ‒ столиці Чилі зібралися глави держав Латинської Америки, багато хто з них ‒ противники Моралеса, та закликали: газ включити і припинити все це відділення. Сепаратисти зрозуміли: їх ніхто не визнає. Навіть США, щодо яких були деякі надії, оскільки Моралес легалізував листя коки у Болівії як національну їжу індіанців, а США звинуватили його у підтримці торговців кокаїном. Після попередження від Ліги сепаратисти самі за два дні згорнули свою «Східно-болівійського народну республіку», а тих, хто зібрався її відстоювати, розігнали армія і поліція, які нарешті визначилися, що таки підтримують президента Моралеса.
Росія під час цих подій перекинула авіацією групу своїх «радників» і десантників до Венесуели, але не для підтримки «Східно-Болівійської республіки»,
а на захист Моралеса. Втім це не знадобилося ‒ «імперіалісти і буржуазія» не віддали його на розправу східно-болівійським «сепаратистам».
Тепер «світовий імперіалізм» зазіхає на святе ‒ на Мадуру. Аргентина, Перу, Колумбія і Мексика «вибори» у Венесуелі не визнали. Країни ЄС, США, Канада та Україна ‒ теж. Навіть генпрокурор Венесуели «вибори» не визнав. Москва у складній ситуації, ‒ на яку «глибину» втрутитися? Готуватися до відправки «добровольців» ще й до Венесуели або як?
В цьому є іронія історії. У 1822 р. російський цар Олександр I домігся на конгресі «Священного союзу» у Вероні прийняття рішення про відправку військ до Венесуели для придушення революції, розпочатої Симоном Боліваром. Але ні російські, ні прусські полки воювати до Венесуели з технічних причин не поїхали, а французи обмежилися придушенням революції в самій Іспанії. Тепер перед Росією та ж проблема, що і сто років тому, з тією лише відмінністю, що технічні можливості для перекидання військ помітно зросли. Але Венесуела – країна з дуже високим рівнем негативного ставлення до росіян.
Сергій Климовський
