Промова Володимира Путіна до Федеральних зборів ознаменувала череду «косметичних» перетворень державного апарату, напрямлених на очищення від токсичних державних діячів та імітування наявності реформ: невдовзі після заяви Дмитра Медведєва про відставку уряду, склав власні повноваження Генеральний прокурор РФ Юрій Чайка. У самій промові Путін виразив своє бачення перетворення Росії на парламентську республіку зі слабшим президентом та сильнішою Держрадою — саме шефство над цим органом пророкують колишньому агенту КДБ після 2024. Щоправда, один пункт путінської промови залишився без належної уваги: російський очільник заявив, що Конституція РФ повинна мати пріоритет над нормами міжнародного права. Що це означає на практиці та чи вплине це на судовий процес України проти Росії в МС ООН? З часів розвитку «класичного міжнародного права» у теоретичному полі існувало дві концепції співвідношення міжнародного та національного права: монізм та дуалізм. Дуалізм передбачає існування двох незалежних систем, які можуть мати спільні точки зіткнення, монізм же — примат однієї правової системи над іншою.
Загальноприйнятною є концепція примату міжнародного права над національним — будь-які суперечки з цього приводу суто вузькотеоретичні. В Україні згідно з чинним законодавством діє примат міжнародного права: ще у Декларації про державний суверенітет 1990 року зазначається, що «Україна визнає перевагу загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього права». У першій частині статті 9 Конституції йдеться про те, що «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Також згідно зі статтею 19 Закону «Про міжнародні договори України» закріплюється норма про те, що у разі розбіжностей правил міжнародного договору та правил внутрішнього законодавства застосовуються правила міжнародного договору.Російська правляча верхівка розцінює верховенство чинних міжнародних договорів, які Москва підписала раніше, як порушення національного суверенітету держави. Аналогічна ситуація була закріплена й у конституції РФ: стаття 15 мало того, що підтверджує закріплення міжнародних договорів до російського законодавства,
а й декларує норму про верховенство міжнародних договорів над нормами внутрішнього права. Зараз же російська правляча верхівка розцінює верховенство чинних міжнародних договорів, які Москва підписала раніше, як порушення національного суверенітету держави. Щоправда, переробити 15 статтю першої глави основного закону досить проблемно: зміни до першої, другої та дев’ятої глави Конституції РФ не можуть прийматися Федеральними зборами — у такому випадку необхідно скликати Конституційні збори, закон про функціонування яких досі не був прийнятий, хоча й вносився до Думи 6 разів. Зміни будуть стосуватися статті 79 третьої глави основного закону, згідно з якою Росія може брати участь у міждержавних об'єднаннях і передавати їм частину власних повноважень. Російська влада ж хоче доповнити дану статтю нормою про те, що рішення міждержавних об'єднань, що діють на основі прийнятих РФ міжнародних договорів, які суперечать Конституції Росії, не будуть виконуватися. На думку російської верхівки, така «реформа» необхідна для того, щоб не суперечити ідеї примату міжнародного права над національним,
а завдати «точного пострілу» у зобов’язання Москви виконувати рішення міжнародних об'єднань, тобто, резолюції Ради Безпеки ООН, рішення ЄСПЛ, рішення МС ООН і так далі. З теоретичної точки зору, цей крок забезпечує Москві «подушку безпеки» для власної зовнішньої політики, дозволяючи їй ігнорувати рішення міжнародної спільноти, зокрема, будь-яке майбутнє рішення МС ООН стосовно судового процесу України проти Росії. Для того, щоб отримати певну легітимізацію в очах власного населення чи країн Заходу про «певний обхідний маневр», планується провести загальний державний референдум. Зважаючи на те, що Путін ходить з «козирного туза» у вигляді обмеження ролі Президента та можливості займати згадану посаду лише двічі за життя, можна бути впевненим, що правки до основного закону будуть прийняті. Щоправда, на практиці ситуація не складається так як хотілось б Кремлю: закріплення норми про невиконання міжнародних договорів у національну Конституцію, все одно, не легітимізує її. Згідно з основним принципом МП «pacta sunt servanda» (договори повинні виконуватися), Статутом ООН та 27 статтею Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сторона не може посилатися на положення внутрішнього права для виправдання невиконанням нею договору. Якщо ж своїм рішенням у липні 2015 року Конституційний суд РФ визнав, що рішення Європейського суду з прав людини можуть не виконуватися, якщо вони суперечать основному закону, то у випадку МС ООН чи Радбезу ООН, рішення будь-якої юридичної інстанції чи зміни до Конституції не мають ніякого реального впливу та аж ніяк не можуть загрожувати виконанню рішення МС ООН у судовому процесі України проти Росії.
