На початку липня 1979 року група учнів середніх шкіл №№ 2, 4, 8, здійснила триденний туристський похід по маршруту Бердичів — Великі Коровинці — Турчинівка — Княжин — Рижів — Висока Піч — Чуднів — Бердичів.
Підготовчу роботу для проведення цього заходу вели задовго до його початку. Під час походу учні вивчали історію населених пунктів, які відвідували, знайомлячись з краєзнавчою інформацією, яку отримували від жителів, тощо.
Відвідали В. Коровинці — батьківщину одного з організаторів повстання на броненосці «Потьомкін» Григорія Микитовича Вакуленчука, поклали до його пам’ятника живі квіти і сфотографувалися біля нього. Побували також у чотирьох музеях, які працювали у селищі на громадських засадах, зокрема, при місцевій школі, котра носить ім’я їх відомого земляка.
Експозиція краєзнавчого музею познайомила туристів з минулим і сучасним Великих Коровинець, а матеріали музею революційної, бойової і трудової слави розповіли про участь їх жителів у революційних подіях, у громадянській та Другій світовій війнах, про будівництво нового, мирного та радісного життя у післявоєнний час.
В шкільному музеї прочитали багато листів, телеграм, які свідчили про міцну дружбу трудящих селища з командами теплохода «Матрос Вакуленчук» і танкера «Григорій Вакуленчук».
Директор Турчинівського сільськогосподарського технікуму ознайомив туристів з навчальними кабінетами, охарактеризував професії, які здобувають випускники після закінчення навчального закладу.
Від Княжина, де народився український радянський письменник О.Я. Демчук, туристи попрямували до Високої Печі, а від неї — до районного центру Чуднів.
У Чуднові оглянули алею Слави, на якій були розміщені портрети земляків — учасників та героїв громадянської та Другої світової воєн.
Хоча і втомленими, однак задоволеними походом, повернулися в рідне місто юні туристи. Найкращі навики з туризму проявили Олена Чернецька, Ольга Заблоцька, Олександр Власюк, Олександр Веліх з школи № 2, Ірина Неправда та Ігор Вознюк з школи № 4, а також Григорій Хобта — учень школи № 8. Усі учасники походу виконали нормативи на значок «Турист СРСР».
Триденний туристський похід ми розглядали, як підготовку до туристських походів більшої тривалості.
Десятиденний туристський похід І (першої) категорії складності по річках південної частини Київського Полісся було здійснено 5-14 серпня 1979 р. групою туристів Бердичева в такому складі: Скавронський Павло Степанович (керівник групи) — 1949 року народження, вчитель географії Бердичівської середньої школи № 2, проживав в м. Бердичеві по вул. Войкова (нині Бистрицька) № 177; Кривінський Валентин Петрович (заступник керівника групи) — 1947 року народження, вчитель креслення та малювання Бердичівської середньої школи № 8, проживав в м. Бердичеві по 1-му провулку Рози Люксембург (нині провулок Пасхальний) № 1, Бобров Григорій Іванович (учасник) — 1958 року народження, лаборант Бердичівської середньої школи № 8, проживав в м. Бердичеві по вул. Кутузова, 7; Данилевська Ірина Миколаївна (учасник) — 1965 року народження, учениця 8 класу Бердичівської середньої школи № 4, проживала в м. Бердичеві по вул. сестер Сломницьких, 2, кв. 93; Заблоцька Ольга Петрівна (учасник) — 1963 року народження, учениця 9 класу Бердичівської середньої школи № 2, проживала в Бердичівському районі у військовому містечку 63,
будинок 55, кв. 4; Корнійчук Олена Петрівна (учасник) — 1963 року народження, учениця 10 класу Бердичівської середньої школи № 2, проживала в м. Бердичеві по вул. Леніна (нині Житомирська) № 52, кв. 96; Хопта Григорій Григорович (учасник) — 1963 року народження, учень 10 класу Бердичівської середньої школи № 8, проживав в селі Підгороднє Бердичівського району.
До походу готувались заздалегідь. Перш за все ознайомились з загальногеографічними особливостями району походу. А географічна характеристика району подорожі була досить своєрідною. Адже фізико-географічна область Київського Полісся належить до фізико-географічної провінції Українського Полісся і має свої характерні лише для неї особливості.
Київське Полісся розташоване на схилі Українського кристалічного щита, в області поширення осадових порід. Кристалічні породи в межах Київського Полісся ніде не виходять на денну поверхню, а поступово опускаються в східному напрямку. Західна межа Київського Полісся проходить по лінії виходу кристалічних порід на денну поверхню поблизу Народичів, Радомишля, Ходоркова,
а східна — проходить по річковій долині Дніпра.
Найбільший вплив на сучасні фізико-географічні умови з корінних порід мають палеогенові відклади, потужність яких збільшується від 25 метрів на заході до 100 метрів і більше на сході. В окремих місцях, переважно по долинах річок, піски і глини палеогену оголюються.
Велике значення в будові поверхні, ґрунтоутворенні, формуванні підґрунтових вод мають антропогенові відклади, потужність яких досягає в середньому 20-25 метрів.
Абсолютні висоти Київського Полісся досягають 100-180 метрів над рівнем моря. Глибина розчленування не перевищує 25-50 метрів. Велику роль у рельєфі відіграють річкові долини, які мають три тераси і досягають значної ширини. Тут розташовані долини Дніпра, Прип’яті, Ужа, Тетерева, Здвижу, Ірпеня та інші. Долинні типи місцевостей займають значні площі. Простори між річковими долинами зайняті зандровою та моренно-зандровою рівниною. Значне поширення в Київському Поліссі мають еолові форми рельєфу, представлені дюнами, піщаними пасмами та горбами. В районі Вишгорода, Демидова, Димера, Казаровичів зустрічаються лесові острови з іншим характером ґрунтів і рослинності.
Масиви перевіваємих вітром пісків широко поширені в районі Іванкова, Колінець, Блідчі, Тетерівського, Підгаєць і Кухарів.
В ґрунтовому покриві Київського Полісся переважають дерново- і слабо- та середньо- підзолисті ґрунти. Крім того тут трапляються дерново-лугові, глейові, болотні та світло-сірі ґрунти.
Значна частина території області покрита лісом. Переважають тут суборові та борові ліси. Велику роль в природній рослинності мають луги, поширені в заплавах річок.
Дуже поширені низинні (евтрофні) болота. Заболочені заплави багатьох річок. Після проведення меліоративних робіт вони використовуються для вирощування сільськогосподарських культур. Особливо великі площі освоєні в долині річки Ірпінь. В деяких місцях освоєних земель отримала розвиток вітрова ерозія ґрунтів.
Агрокліматичні умови Київського Полісся сприятливі для розвитку інтенсивного сільського господарства. Безморозний період продовжується від 160 до 180 днів. Сума температур повітря більше +10° складає 2510°-2660°. Кількість опадів досягає 490-620 мм за рік. Сніговий покрив лежить в середньому 95 днів.
На території Київського Полісся вирощують пшеницю, ячмінь, кукурудзу, льон, картоплю, хміль та інші культури.
Природними багатствами Київського Полісся є ліси, річки, ґрунти, торф, піски і глини. Сільське господарство спеціалізується на вирощування зернових і городніх культур, льону та на розвитку тваринництва.
В південно-східній частині області побудована Київська гідроелектростанція з великим водосховищем, яке вплинуло на природні умови значної частини Київського Полісся.
Учасниками походу заздалегідь було складено список спорядження, складено щоденне меню для харчування учасників пішохідного походу, підраховано згідно складеного меню кількість і різноманітність продуктів харчування для 10-денного походу. Адже усі продукти харчування, як і все спорядження, треба було нести в рюкзаках на своїх плечах. До групового спорядження, яке брали з собою в похід, належали: намети (3 шт.), сокира (1 шт.), лопата (1 шт.), казани для приготування їжі (3 шт.), ліхтарі (3 шт.), батарейки (6 шт.), компаси (2 шт.), основний канат (1 шт.), карабіни (6 шт.), елементарний ремонтний набір (1 шт.),
похідна аптечка (1 шт.). Кожен з туристів мав з собою і індивідуальне спорядження, яке було так необхідне в автономному пішохідному поході: рюкзак (1 шт.), спальний мішок (1 шт.), матрац надувний (1шт.), миска (1 шт.), кружка (1 шт.), ложка (1 шт.), мило (1 шт.), рушник (1 шт.), особистий одяг. Продукти харчування, які брали з собою в похід розподілили між учасниками походу — кожен ніс в рюкзаку частину харчових продуктів.
5 серпня, о 6 годині 45 хвилин, група туристів з Бердичева в повному складі прибула на автостанцію і автобусом Бердичів — Київ вирушила в напрямку до Києва. Наша кінцева мета — міст на річці Ірпінь на трасі Житомир — Київ. О 10 годині досягли річки Ірпінь і, подякувавши водію, вийшли з автобуса. Перейшли дорогу і пішли вздовж правого берега річки Ірпінь. Зліва від руху групи простягалась безліса та неорана річкова долина з численними сінокосами, а справа — лісовий масив. Сніданок на перший раз не готували в польових умовах, а снідали бутербродами та овочами, які взяли з собою з дому.
Після короткого сніданку вирушили далі правим берегом річки Ірпінь.
Наш шлях повторював звивини річки, то наближаючись, то віддаляючись від неї. Незабаром туристи помітили в лісі, метрів за 200 від нашого маршруту, сіру бетонну споруду: ДОТ (долговременная огневая точка — рос.; довготривала вогнева точка — укр.) часів Другої світової війни. Він був побудований напередодні війни для майбутньої лінії оборони міста Києва, яка простягалась вздовж правого берега річки Ірпінь аж до Дніпра і була передовою лінією оборонного плацдарму. Школярі запропонували оглянути цю оборонну споруду, адже вони побачили її вперше в житті. Зробили короткий привал і оглянули ДОТ та місцевість навколо нього. ДОТ не був зруйнований під час війни і збереглись усі його конструктивні частини — і кулеметні амбразури, і амбразури для гармати, і вхідні двері. Правда, ДОТ був законсервований і недоступний для внутрішнього огляду. Але на школярів навіть зовнішній вигляд цієї споруди справив незабутнє враження.
Шлях туристів пролягав по передній лінії оборони міста Києва в період Великої Вітчизняної війни. Численні доти, подовбані бронебійними снарядами і кулями,
та залишки ледь помітних слідів сполучення між ними на висотах правого берега Ірпеня свідчили про героїчні події тих часів і супроводжували туристів аж до самого Дніпра.
Після огляду першого з ДОТів, вирушили далі запланованим маршрутом. Наш шлях проліг мимо літнього піонерського табору, який був розташований в лісовому масиві. Діти в цьому таборі постійно жили в туристських палатках, а харчування їм привозили з їдальні найближчої школи з сусіднього села.
Незабаром ліс закінчився. Вздовж річки тягнулась потужна лінія електропередач по якій передавалась електроенергія від Київської гідроелектростанції до споживачів.
Незабаром через міст перейшли річку Ірпінь, опинились на лівому березі, і попрямували до міста Ірпінь.
В місті робили короткі зупинки, знайомлячись з пам’ятними місцями часів Другої світової війни. Поклали квіти до однієї з трьох братських могил, де поховані 172 воїни Радянської Армії, які загинули при звільнення Ірпеня. Серед них і два школярі (піонери): Володя Козир і Анатолій Хлистунов, які були зв’язковими партизанського загону і загинули в листопаді 1943 року,
потрапивши в руки до нацистів. Розпитавши місцевих жителів, дізнались, що у боротьбі з нацистами брали участь біля 500 місцевих жителів. Більшість з них не повернулась до рідних домівок, а загинула на фронті.
О 13 годині залишили місто Ірпінь і в 14 годин зупинились на привал. Розпалили вогнище, приготували обід: зварили суп картопляний та кашу, яку їли з консервованою тушонкою. Приготували і чай. Відпочивши та почистивши і помивши посуд, який використовували під час обіду, о 16 годині уточнили маршрут і рушили далі.
На відрізку шляху Ірпінь — Гостомель — Мощун річка Ірпінь дуже звивиста, робить численні повороти. Щоб скоротити шлях йшли, спрямовуючи свій шлях по найкоротшій віддалі. Йти на цій ділянці шляху було важкувато — сипучий пісок в окремих місцях ускладнював рух. Сильний вітер підіймав хмари пилу. Довелось на живому прикладі пояснювати школярам таке поняття, як «ерозія ґрунту», адже процес вітрової ерозії в річковій долині постійно супроводжував нашу групу аж до самого вечора. Робили короткі привали. Пройшли Гостомель — досить довгий населений пункт,
який простягнувся вздовж річки.
Підійшли до села Мощун, перейшли річку Ірпінь по мосту і опинились на її правому березі. Дійшли до лісу та відшукали зручне місце для ночівлі. І знову в лісі — сліди Другої світової війни: один з численних ДОТів оборонного плацдарму столиці України Києва. Руйнування на верхній частині ДОТу бетонних товстих його стін свідчили про жорстокі оборонні бої, які тут відбувались в 1941 році. Школярі тут же, поряд з ДОТом, познаходили рештки гільз від патронів часів Другої світової війни.
Туристи швидко встановили палатки, чергові назбирали в лісі дров, розвели вогонь і приготували на вогнищі вечерю. Недалеко була розташована колгоспна ферма. Хлопці з задоволенням допомогли працівникам ферма накачати в бак води для худоби та коней і приготувати корм на наступний день.
Нарешті наступили самі приємні хвилини під час походу. Повечерявши, тихо посиділи біля вогнища, кожний помріяв про своє майбутнє, послухали нічний шепіт лісу, підвели підсумки за минулий день, уточнили маршрут на наступний день і о 23 годині полягали спати. Адже за день подолали 180 кілометрів автобусом та 18 кілометрів пішком з важкою ношею на плечах.
6 серпня о 7 годині ранку проснулись, зробили зарядку, повмивались. Чергові, які встали на одну годину раніше, приготували сніданок і почастували ним весь склад групи. Склали свої речі, навели порядок на території свого тимчасового табору, закопавши сміття в ями, і о 8 годині 20 хвилин вирушили в дорогу. За нашими підрахунками ми увечері повинні були вийти до села Козаровичі, яке розташоване на березі Київського водосховища.
Рухались вздовж правого берега річки Ірпінь. Численні канали Ірпінської зрошувальної системи перегороджували нам шлях. Знову нам почали зустрічались ДОТи на краю лісу. Зробили малий привал біля одного з них. Сфотографувались на фоні ДОТу. З висоти горба, на якому споруджено ДОТ, видно будинки села Демидів. Дальше йшли вздовж великих масивів кукурудзи. Значні та численні звивини річки значно збільшували довжину нашого шляху. Сонце піднялось вже високо і йти відкритою місцевістю річкової долини було досить важко, спека перешкоджала нашому рухові. Але потрібно було рухатись далі. Нас спасав від спеки ліс, по самому контуру якого, в тіні дерев,
ми рухались обраним нами маршрутом. В обідню пору, з 13 години до 15 години зробили великий привал. Відпочили, приготували обід, пообідали.
Після обіднього відпочинку перейшли міст і опинились на лівому березі річки — в Демидові. Зупинились на подвір’ї Демидівської середньої школи. Тут, на пришкільних навчально-дослідних ділянках працювали школярі. Вчителька Сизова О.М., яка керувала роботою учнів, розповіла нам, що село Демидів було захоплено гітлерівцями 24 серпня 1941 року. Нацисти замучили 17 жителів села, біля 30 осіб мирних громадян вивезли на роботу в Німеччину. В селі діяла підпільна група під керівництвом Скотаренка. Пізніше від підпільної організації Київського заводу «Арсенал» був направлений в село В.С. Гусєв, з допомогою якого було виведено з експлуатації один з двох мостів, побудованих нацистами через Ірпінь. А в однієї з жительок переховувався радянський розвідник, який мав псевдонім «Гриша». Прізвища розвідника встановити так і не вдалось.
Учні провели нас в центр села, де було встановлено обеліск на якому викарбовано прізвища 137 жителів села,
які не повернулись додому з фронтів війни.
Далі рухались по живописному лівому березі річки до Козаровичів. Натрапили на несподівану для нашого руху перешкоду — міст через Ірпінь, по якому ми планували перейти на правий берег, виявився зруйнованим. Поряд лежали будівельні матеріали для спорудження на цьому місці нового мосту. Довелось шукати зручне місце для переправи. Спорудили пліт з підручних матеріалів призначених для будівництва нового мосту. Дуже швидка течія збивала з ніг туристів, які ризикнули перейти річку вбрід. На плоту, перетягуючи його за допомогою основного канату, переправили усі речі: рюкзаки, палатки, верхній одяг членів групи. А самим туристам довелось долати річку вплав. Таким чином туристам довелось долати незаплановану природну перешкоду — річку Ірпінь, — і перебратись на плоту, виготовленому з підручних матеріалів, на її правий берег. Через пів години пішого переходу перед нашими очима відкрилась голуба поверхня Київського водосховища.
Влаштували табір для ночівлі на самому березі Київського водосховища. Вздовж водосховища саме будувалась набережна,
санаторії та будинки відпочинку. Через декілька років тут планувалось відкрити одну з самих популярних зон відпочинку як для киян, так і для представників інших міст і сіл України.
Залишивши чергових в таборі біля речей готувати вечерю, пішли в село Козаровичі, щоб зустрітись з жителями села і розпитати в них про місцеві події часів Другої світової війни.
Жителі розповіли, що в селі не було такої хати, з якої чоловіки не були б відправлені на фронт для боротьби з нацистами. Багато з них боролись з ворогом в підпільній організації та партизанських загонах, які діяли в районі Димера, Демидова, в навколишніх лісах. В боях за визволення Козарович від нацистів загинуло 99 воїнів Радянської Армії, в тому числі і Герої Радянського Союзу Гостєв О.С., Білаш А.І. та Рогачиков М.М. Цінну інформацію про той період життя надав нам Іванга Я.Н., який за трудові подвиги вже в післявоєнний період був нагороджений орденом Леніна.
Вечеряли о 21 годині. Традиційно посиділи біля вогнища. Урочисто з’їли обіцяний окремими туристами сюрприз — кавуна, якого несли в рюкзаку таємно від керівника походу з самого Бердичева.
О 23 годині полягали спати. Адже за другий день туристської подорожі подолали знову 18 кілометрів шляху пішим ходом по ґрунтовій дорозі.
7 серпня загальний підйом відбувся знову ж таки о 7 годині (чергові почали виконувати свої обов’язки по приготуванню їжі з 6 години). Зробили вранішню зарядку, здійснили ранкове умивання, поснідали. Небо було похмуре, але настрій у туристів був добрий. Зібрали табір, прибрали територію, упакували речі, уточнили маршрут на день. Йшли лісом на північ вздовж берега Київського водосховища. Наблизились до гирла річки Ірпінь, місця, де Ірпінь впадає в Київське водосховище. Тут розміщені величезні шлюзи та дуже довгий міст, який був «закований» в залізобетон разом з захисними спорудами від паводків, повеней та плавучої криги. Незабаром, в жарку пору дня, увійшли в населений пункт Глібівка. Зробили короткий привал. Щедрі глібівчани пригостили нас грушами. Ґрунтовою дорогою, сипучими пісками, які утруднювали наш рух, йшли в напрямку Димера. Справа від нас виблискувало на сонці Київське водосховище. Над дорогою не тільки жодного дерева не було,
але не було й жодного кущика.
В Димері голова Димерської сільської ради розповів, що під час Другої світової війни загинуло більш ніж 70 жителів села, в тому числі відважні підпільники Гонкал, Прищепа, Мелашко, Давиденко, які були по звірячому замучені в застінках гестапо. В Димерських лісах був створений партизанський загін «Победа» в складі 37 осіб. 12 вересня 1941 року цей загін був оточений нацистами. Більшість членів партизанського загону загинули в нерівному бою. Діяльність партизанського загону було відновлено лише в травні-листопаді 1943 року. Командував цим загоном Мошко А.Ф., начальником штабу був Ємець А.Ф. В листопаді 1943 року Димер був звільнений від німецько-нацистських загарбників. А ланкова колгоспу Можарська Л.К. всю війну зберігала в себе перехідний Червоний Прапор, який її ланка отримала до війни за ударну працю. В центрі села стоїть обеліск на якому вдячні односельчани увіковічнили імена загиблих у Другій світовій війні.
О 12 годині 45 хвилин рейсовим автобусом відправились на Іванків. Через годину вийшли з автобуса в Іванкові біля моста через річку Тетерів.
Влаштували великий обідній привал на березі річки Тетерів. Поки чергові готували обід, основна частина групи відвідала Іванків. Розпитали жителів про місцеві події часів Другої світової війни. Жителі розповіли, що нацисти діяли в Іванкові особливо жорстоко. Біля 500 жителів вони розстріляли відразу, захопивши населений пункт. В селі діяла підпільна група до якої входили Хоменко К.М., Терентюк В.А. Фещенко К.Р., Груша А.А. та інші. На території району поблизу Іванкова діяв партизанський загін імені М. Щорса кількістю в 200 осіб. Командував загоном Петров А.Є., а комісаром був Федоренко М.С. Пізніше було створено ще один партизанський загін, яким командував Зелінський. В листопаді 1943 року Іванків було звільнено від нацистів.
Після обідньої перерви рухались правим берегом річки Тетерів проти її течії. Течія річки досить швидка, береги обривисті. Вздовж Тетерева зустрічались нам і яри, і болота, і зарослі осокою луги. Табір для ночівлі організували в лісі, на березі річки Тетерів, біля дороги, яке веде до села Колінці. Повечеряли, трохи відпочили, підвели підсумки дня,
о 23 годині пішли спати. Адже за день подолали 13 кілометрів пішки та 30 кілометрів автобусом.
8 серпня — день відпочинку. Обійшлись без піших переходів. Проснулись о 7 годині (крім чергових, які встали значно раніше). Ранкова зарядка, водні процедури, сніданок — традиційні елементи щоденного життя туриста в поході. Але весь день група була зайнята. Відпочинок був активний. На протязі дня допомагали колгоспникам згрібати сіно в заплаві Тетерева, знайомились з флорою та фауною оточуючої місцевості, в селі Колінці знайомились з історією подій часів Другої світової війни (завідуюча поштовим відділенням Бихаш В.І. з задоволенням розповіла про тих, хто залишився в селі живий після війни, і про тих, хто лежить в братській могилі на сільському кладовищі) та поповнили запаси продуктів. Крім того кожний мав особистий час і використовував його на свій розсуд: хто прав одяг, хто штопав і шив, хто ловив рибу в Тетереві і т.д. Керівники походу займались уточненням маршруту і графіком його подолання. Не забули туристи про обід (о 14 годині) та вечерю (о 20 годині). Увечері,
біля вогнища було організовано концерт в якому взяли участь майже усі учасники походу, в тому числі й керівники групи. Особливо усім сподобались пісні, які виконував у власному музичному супроводі під звуки гітари заступник керівника групи Валентин Петрович Кривінський. Він же був кращим і в словесному жанрі, розповівши усім гумореску, прослухавши яку, ніхто не міг зупинитись від сміху. Після цього, кожного наступного вечора школярі просили Валентина Петровича виконувати пісні під його ж власний музичний супровід та розповідати гумореску, яка їм так сподобалась. О 23 годині пішли спати.
9 серпня, як і щодня — підйом, вмивання, сніданок, згортання табору, прибирання території і знову в путь. Частину маршруту долали лугами. Купини та осока утруднювали рух. Вирішили випрямити маршрут руху та скоротити його. Для цього визначили за компасом напрям самої короткої відстані на дорогу, яка веде в село Блідчу. Біля лісоповальної естакади робимо короткий привал для відпочинку. Місцевість дуже горбиста. В рослинному покриві переважають сосни, які ростуть по обидві сторони дороги.
Через те, що тут проводять планові лісові заготовки, по дорозі рухається дуже багато лісовозів.
Нарешті обабіч дороги побачили вказівник з написом «Блідча». Фотографуємося біля вказівника та йдемо в село. Ведемо бесіду з жителями та хлопчаками, які нас оточили. Виявляється, що в 1943 році партизанське з’єднання Ковпака С.А. форсувало річку Тетерів якраз біля цього села. Десятки жителів Блідчі пішли тоді з партизанами боротись з нацистами. Багато з них загинули і не повернулись в рідне село. За участь в боротьбі з німецько-нацистськими загарбниками 102 жителі села Блідча були нагороджені орденами та медалями.
Рухаємось далі. Наближаємось знову до річки і рухаємось лугами заплави. О 14 годині зупиняємось на відпочинок та обід. Після привалу рухаємось правим берегом річки Тетерів. Попереду нас село Кухарі, а за селом великий міст через Тетерів. Зупиняємось на привал та ночівлю, готуємо вечерю, вечеряємо, просушуємо вологий одяг, відпочиваємо біля вогнище. О 23 годині йдемо спати. Адже за день ми подолали 18 кілометрів шляху з рюкзаками на плечах.
10 серпня був туманний та відносно холодний ранок.
Від річки в повітрі відчувалась сирість. Як і щоденно вранці сніданок, згортання табору, укладання речей, прибирання території… Заплановано на цей день досягти залізниці Київ — Коростень і вийти до станції Тетерів. Рухаємось до своєї мети і йдемо через село Кухарі. Працівники сільської ради та старожили Шикун О.І. та Новарчук А.М. з гордістю і біллю в душі розповіли про мужність і героїзм односельчан в часи окупаційної влади та їх участь на фронтах Другої світової війни. 344 уродженці Кухарів були нагороджені бойовими орденами та медалями. Також ми дізнались, що недалеко від села були виявлені місця поселень епохи неоліту.
Від Кухарів лісом рухались в напрямку станції Тетерів. Частину шляху рухались світлим сосновим лісом за азимутом, скорочуючи шлях. Іноді наш шлях співпадав з напрямком лісових доріг, що значно полегшувало рух туристської групи. Зупиняємось на декілька малих привалів. Спостерігаємо чудову природу Полісся, його флору та фауну.
На великій галявині лісу з 13 години до 15 години зробили великий привал для відпочинку та обіду.
Після обіду то лісом,
то полем, то асфальтовою дорогою рухались в напрямку станції Тетерів. Рухаючись вздовж залізниці, підійшли до приміщення вокзалу. Черговий по вокзалу розповів нам, що більше тисячі жителів селища були нагороджені урядовими нагородами за проявлені мужність та героїзм у боротьбі з нацистами.
Вийшовши з селища Тетерів досягла лісу і в лісі на березі річки влаштували табір: приготували вечерю, повечеряли, встановили палатки, приготувались до сну, Посидівши біля вогнища, о 23 годині лягли спати. Адже за день було пройдено пішком з важкою ношею на плечах знову 18 кілометрів.
11 серпня після ранкових організаційних справ та сніданку продовжили нашу пішохідну подорож. Рухались на південь і дорогами, і лісом, і річковою заплавою. Все частіше і частіше нам почали зустрічатись виступи корінних кристалічних порід на денну поверхню, як в лісі так і на лугах і безпосередньо в руслі річки. Це ознака межі між Київським та Житомирським Поліссям. Школярі милувались такими суто поліськими краєвидами, яких немає на Бердичівщині. Але на плечах похитувались рюкзаки, а ноги міряли кілометри,
рухаючись до мети. Все більше і більше нам стали зустрічатись численні яри та струмки, які нам доводилось раз у раз долати. З 13 години до 15 години — великий привал для відпочинку та обіду.
Після денного відпочинку продовжили подорож. Нарешті, вийшовши на високий горб, побачили перед собою в далечині біленькі сільські хатинки. За картою визначили, що це село Вишевичі. Не доходячи до села зупинились на ночівлю. За день було пройдено пішим ходом 19 кілометрів.
12 серпня — день відпочинку. Зробивши нагальні ранкові справи та поснідавши, залишили в таборі чергових і пішли в село Вишевичі знайомитись з досягненнями місцевого сільськогосподарського підприємства, який спеціалізувався на вирощуванні, льону, картоплі, жита та інших сільськогосподарських культур. Заодно розпитуємо жителів про події періоду Другої світової війни, головної мети нашої подорожі. Адже похід був присвячений 35-річчю звільнення України від німецьких загарбників. Дізнались, що під час війни тут діяло декілька партизанських груп. По навколишніх лісах декілька разів здійснювали рейди партизанські з’єднання Ковпака С.
А. та Медвєдєва. Багато з Вишевичан брали участь як в партизанській війні, так і безпосередньо на фронтах Другої світової війни. В центрі Вишевичів встановлено пам’ятник в пам’ять тих, хто загинув і не повернувся з війни. В сільському магазині поповнили запаси деяких продуктів і повернулись в табір.
Після обіду, пішли полюбуватись полем, де селяни вирощували льон. Довелось керівнику групи, географу за фахом, розповідати школярам про райони вирощування цієї технічної культури на Україні, про пряму залежність районів вирощування льону від природних умов, про технологію збирання та обробки льону, про роботу Житомирського та Рівненського льонокомбінатів, про користь натуральної тканини та інших продуктів з льону. «Урок» безпосередньо на полі засіяного льоном було «проведено» на високому рівні. Учні дізнались багато нового про льонарську галузь.
Повернулись в табір. Заступник керівника групи Кривінський Валентин Петрович познайомив туристів з основними новинами, які відбулись в нашій країни за останній тиждень, тобто за той час, поки група була на маршруті. Джерелом інформації були придбані у Вишевичах на пошті газети та журнали.
До вечора займались хто чим: хто лагодив і прав свій одяг, хто приводив в порядок взуття, хто грав в шахи, хто віддав перевагу грі волейбольним м’ячем, а хто просто відпочивав і мріяв. Довелось просто дивуватись молодим туристам, які після багатьох багатокілометрових кількаденних переходів, як ні в чому не бувало, з задоволенням бігали, сміялись, жваво рухались, били м’яч і т.д.
Після вечері біля вогнища знову було влаштовано міні-концерт: співали улюблені пісні під супровід гітари, розповідали гуморески, цікаві історії з життя. О 23 годині полягали спати.
13 серпня після підйому, як і щодня, швидко зробили щоденні туристські похідні справи і вирушили в дорогу, адже попереду довгий перехід. Беремо курс на районний центр Радомишль. Коли проходили лісом через ділянку, де заготовляли ліс, то познайомились з професією лісоруба. Підійшли до працівників, які валили дерева і вони з задоволенням розповіли нам про свою роботу. Крім того, вони повідомили нам, що навколишні піски є доброю сировиною для виготовлення скла. Відвідали ми і найближчий кар’єр, де добували пісок.
Після великого привалу та обіду досягли околиць Радомишля. Перейшли міст через Тетерів, а потім ще й міст через річку Мику. На березі річки Мики, на невеликому підвищенні-півострові влаштували табір, залишили чергових готувати вечерю і пішли знайомитись з цим населеним пунктом. Відвідали районний Будинок піонерів. Застали там керівника туристсько-краєзнавчого гуртка (його звали Дмитро Іванович, а прізвище не запам’яталось). Він нам розповів, що в районному центрі Радомишль проживає 14 тисяч осіб. Місцевість, де розташований Радомишль (до 1046 р. — Радомисль) була заселена більше, ніж 30 тисяч років тому. В перші дні війни сотні радомишлян були призвані в лави Радянської Армії для боротьби з ворогом. Для боротьби з диверсантами було створено винищувальний загін. Вже на початку липня німецько-нацистські загарбники захопили містечко. Вже в перші дні карателі розстріляли учителя-активіста Капуцького І.А. і його дружину та 14-річного Пивоварова Леоніда, якого звинуватили в зв’язках з партизанами. На початку 1942 року вже діяла підпільна група, якою керував Гальона В.
І. Незабаром було створено ще одну підпільну групу під керівництвом Сичевської К.П. В 1942 р. почала діяти підпільна друкарня під керівництвом колишнього секретаря районної газети Ткаченка М.П. і підпільника Лагутенка О.В. В друкарні було надруковано 25 антифαшиcτських листівок та повідомлень Радінформбюро, повністю було надруковано номер газети «За Радянську Україну», яка була присвячена розгрому гітлерівців під Сталінградом. Але в травні 1943 року друкарня була розгромлена. Також в районі Радомишля діяв партизанський загін під командуванням Жудри П.В. 26 грудня 1943 року в ході Житомирсько-Бердичівської операції Радомишль було звільнено від нацистів. За проявлений героїзм у боротьбі з нацистами 1806 жителів Радомишля були нагороджені орденами та медалями.
Повернулись ми в табір разом з членами туристсько-краєзнавчого гуртка Радомишльського Будинку піонерів. Була спільна дружня вечеря, потім невеликий концерт біля вогнища. Бердичівські туристи познайомились з новими друзями-однодумцями, які також частенько брали участь в туристських походах по рідному краю.
О 23 годині юні радомишляни пішли по своїх домівках, а бердичівляни полягали спати. За цей день було пройдено швидким темпом 20 кілометрів шляху.
14 серпня — останній день походу. Наша мета: досягти автостанції в місті Коростишів, а до неї 20 кілометрів шляху. Йшли лісом, який з усіх боків оточував наш шлях. Йти було легко, невеликі хмарки закривали сонце і через це не було спеки. Після декількох малих привалів зайшли в село Леніно, якому тепер повернуто його історичну назву — Ставки. Дізнаємось, що в ході Другої світової війни на фронтах воювали більш ніж 700 жителів села. З них 517 осіб були нагороджені орденами та медалями, майже 400 — загинули і не повернулись з поля бою. В 1956 р. в селі було встановлено обеліск в честь загиблих односельчан, які боролись з нацизмом. Від Леніно до Коростишева наш шлях пролягав по горбистій місцевості. Стежка, по якій рухалась група, то опускалась до самої води, то підіймалась час від часу на високі горби. Енергії туристам надавала думка про те, що на кінець то, сьогодні повернемось до рідних домівок — в Бердичів. Але все-таки зробили великий привал,
щоб відпочити перед останнім «ривком», та пообідати. Незабаром вийшли на автотрасу Київ — Житомир, перейшли міст через Тетерів, і міською вулицею прийшли на автостанцію. О 18 годині 15 хвилин сіли в рейсовий автобус Київ — Бердичів і через дві години були в Бердичеві. За цей день подолали 20 кілометрів пішки і 70 кілометрів автобусом.
Так закінчилась наша туристська епопея. Втомлені, але радісні і щасливі, школярі повернулись до рідних домівок.
Даний похід був одним з засобів патріотичного виховання учнів на прикладі історичного минулого рідного краю, на конкретних прикладах боротьби нашого народу з нацистськими загарбниками. Крім того, в школярів під час подорожі розвивались туристські навички, зміцнювалось здоров’я. Це був активний відпочинок учнів в період літніх канікул. Учасники подорожі ознайомилися з роботою Ірпінської меліоративної системи двосторонньої дії. Задоволеними залишились туристи і відпочинком на узбережжі Київського водосховища на Дніпрі. Екзотику туристського життя доповнювали ночівля в наметах у польових умовах, смачна страва, власноручно зварена на багатті,
та уха із свіжої риби, виловленої поруч у водоймі. Норматив третього спортивного розряду з туризму під час подорожі виконала Ольга Заблоцька із середньої школи № 2, Ірина Данилевська із середньої школи № 3 та Григорій Хобта із середньої школи № 8.
А наступного 1980 року, команда Бердичівських туристів взяла участь в обласному туристському зльоті. Команда Бердичева зайняла на цьому туристському зльоті 3 (третє) загальнокомандне місце серед 27 команд міст і районів Житомирської області за результатами змагань в різних туристських конкурсах, перевірці їх навичок та умінь. Але в напрямку «заліковий туристський похід» бердичівляни зайняли 1 (перше) призове місце і саме наш звіт походу був представлений на обласний конкурс. За цей похід, який був визнаний найкращим в області, команда туристів отримала диплом Житомирського обласного управління освіти.
