'Чи було «насиліе при наследникахъ слабоумнаго Якеллы»?
Авторитет Лаврентія Похилевича в царині історії беззаперечний. Важко уявити, як в 19 столітті (без інтернету!) можна було опрацювати той масив інформації та створити такі добре відомі видання, як «Сказания о населенных местностях Киевской губернии «та «Уезды Киевский и Радомысльский: статистические и исторические заметки о всех населенных местностях в этих уездах»
Ці видання стали енциклопедичними, до яких звертаються всі, і часто апелюють, як до крайньої інстанції.
Але в цій величі й проблема — не міг Похилевич глибоко вдивлятися в історію кожного села.
От Малин… Малин?! І записав у книжку своє враження: «… в названии которого слышится имя того Древлянского Князя Мала!»
Сказав, записав та й забув. Але це «слишится» лягло в основу «жизнєопісанія» нашого міста. Документів, мовляв, у нас ніяких нема, але, якщо так сказав сам Похилевич, то так воно і було… Потім притулили сюди Малушу, бляшаного Добриню та й радіємо думкою…
Є в Похилевича ще одне твердження, не стільки історичне, як емоційне. На основі поверхнево прочитаного документу він робить висновок,
що земля Малинська була відібрана у Києво-Софійської митрополичої кафедри.
Ось його цитата із «Замєток»:
«Когда имѣніе отошло отъ каѳедры мы не знаеме, но догадываемся, что подобно прочимъ духовнымъ имѣніямъ, и это отобрано не въ видахь государственной жизни, а путемъ насилія при наслѣдникахъ слабоумнаго Якеллы, преслѣдовавшего православіе в русскихъ областяхъ и побуждавшихъ къ тому такихъ же вѣроотступниковъ мѣстныхъ дворянъ…»
При всій повазі до Лаврентія Похилевича, він був ще тим пропагандистом «русского міра». Можливо це світоглядне, а можливо компроміс з цензурою. Та мова не про те. Якби там не було, треба пам’ятати, що його роботи ангажовані ідеями «вєлікорускості».
Та повернемося до документа. Це той у якому згадується «знамя коник».
Якщо його прочитати під палець, то не все так очевидно. Можливо «малинська земля» й не належала до митрополичої кафедри.
Придивившись уважно до Витягу з акта, яким узаконювалася натуральна данина на користь київського митрополита (1415 р.), побачимо, що він має два розділи.
Перший. А ось софійські люди, що дають данину на свято Пречистої Богоматері:
на ім’я істобчани і нежиловці <…> (далі перелік людей, поселень і кількості)
Другий. А ось боярські люди, що данину дають святій Софії премудрості божій: із <…> (пропустимо, що нас не стосується)… З Малинської землі 2 лукна п’ятип’ядних, а третє чотирип’ядне, і тивунщина, і подання (а знамя тієї землі коник)…
Якщо поглянути на ці два розділи, то не можна очевидно стверджувати, що земля малинська була у власності Києво-Софійської митрополичої кафедри. Навіть навпаки — були там якісь «боярські люди», які лише мали дати щось на користь київського митрополита.
Можливо вони орендували землю, а можливо мали лише сплачувати якийсь церковний податок, а землю їм вділив якийсь боярин «з барського плеча».
І той невідомий боярин і міг бути власником Малина.
Тож питання відкрите. Як мінімум, треба з’ясувати хто такі боярські люди (ця тема — неоране поле — тіуни, гриди, отроки, а може, які детські) та добре розібратися, що таке «дворищо» у Великомо Князівстві Литовському, бо Малин таки був саме «дворищем». А в ідеалі — знайти власника.
Поки залишу цей короткий блог для людей, і щоб самому не забути, як початок для чогось більшого…
