Вони відразу попросили не фотографувати їх, тому що виконують спеціальні завдання не тільки на лінії фронту, але й поза нею, в тилу противника. Приїхав командир батальйону та багато побратимів загиблого Олександра Паламарчука, щоб з почестями попрощатись зі своїм бойовим другом, якого вони поважали та любили.
Читайте нас на Telegram // Facebook // Підтримати РІО //
Народився Олександр в 1968 році в селі Кикишівка, але згодом перебрався до Бистрика, де створив сім’ю, з якою жив у злагоді і мирі до самої війни.
В кінці вісімдесятих років минулого століття, як і більшість українських юнаків, був призваний до радянської армії. Служив в Середній Азії, де закінчив «учебку», отримавши звання молодшого сержанта. А потім, за сумлінну службу та виконання військових завдань (в тому числі, і в Афганістані, де він був багато разів у відрядженнях), отримав по черзі звання сержанта, старшого сержанта, і нарешті старшини – найвищого, що міг тоді заслужити військовий-строковик.
Після повернення в рідні місця довго працював в колонії, а звільнившись звідти - на бердичівському молокозаводі вантажником.
Був сильний, витривалий, тому й, не задумуючись ні хвилину, став до лав захисників України після 24 лютого минулого року.
Спочатку був у 30 механізованій бригаді, а потім там же, в Звягелі, перевівся до окремого розвідувального батальйону. Хоча вдома він їздив лише на скутері, але у військовому квитку було записано «водій БТР», тому і призначили його водієм у роті спеціальної розвідки (тобто, «еліті» розвідбатальйону, яка виконувана найнебезпечніші завдання). Свої автомобілі він тримав завжди у доглянутому і справному стані, завжди напоготові для виконання бойових завдань. А з «Хамером», який він отримав у розпорядження навесні взагалі не розставався ні на годину.
В телефонних розмовах з дружиною та донькою лагідно називав «мій хамер», і за спогадами побратимів, зробив з нього «ляльку». Коли доставляв розвідгрупу і очікував на їх повернення, мав час, щоб поспілкуватись з рідними, завжди розпитував про домашні справи, про те, як росте внучка, і мало розповідав про свої переживання.
16 квітня, на Великдень, він традиційно відправив всім рідним і друзям вітання та вирушив на бойове завдання.
Групу з трьох розвідників доставив в потрібне місце поблизу села Оріхово-Василівка і повертався назад. Але, напевно, вороги засікли його рейс, та очікували на зворотному шляху. З відстані кількох кілометрів перший ПТУРС (протитанковий керований ракетний снаряд) зупинив рух легкоброньованого «Хамера», а два інших перетворили його в купу металу. На жаль, вижити його водію в такому випадку просто неможливо...
Хоча в Бистрику вже не раз і не два хоронили військових, але цього разу на прощання з загиблим Героєм зібралось найбільше односельців, жителів інших сіл громади та Бердичева. Вони мовчки слухали скорботні промови на траурному мітингу, військовий салют та Гімн України, а своєрідна алея пам’яті на Бистрицькому кладовищі поповнилась ще однією могилою.
