Народився Віталій 24 червня 1996 року, тобто за два тижні йому було б 27 років, але він назавжди залишиться двадцяти шестирічним Героєм, який поліг на полі бою, захищаючи Україну.
Навчався майбутній воїн в Гришковецькій гімназії, мав тут багато друзів, які ще тоді знали, що він буде військовим. Тому що він цікавився армією, військовою наукою, один час хотів стати кінологом, і після навчання в Бердичівському коледжі промисловості економіки та права та строкової служби уклав контракт на службу в колонії. Потім з неї перевівся в роту охорони нашої 26 бригади.
На похорон сьогодні прийшли ті, з ким він тут служив. Розповідали, що він завжди першим зголошувався на важкі завдання, завжди підтримував товаришів, завжди був веселим та впевненим у собі. Вони не знають, як це сталось, але після бригади він став бійцем 139 батальйону ТРО. Тоді ще батальйон стояв на північних кордонах, а Віталій вже рвався в бій, тому подав рапорт та перевівся в легендарну 72 бригаду, яка з початку війни весь час була на вістрі бойових дій. Тут він став командиром міномету і вдало влучав з нього по ворогу.
Восени минулого року найбільш важкі бої велись під Вугледаром, який війська агресора хотіли захопити за будь-яку ціну. Від дій українських військових полягли більше тисячі ворогів, в тому числі кілька сотень десантників з Далекого сходу, які навіть скаржились своєму губернатору, що тут їх не люблять. Саме там у складі свого підрозділу воював Віталій Довбищук, поки не отримав 29 жовтня осколкові поранення несумісні з життям.
Позиції під селом Павлівка Волноваського району зайняв тоді ворог і тіла загиблих не встигли забрати. Весь цей час у рідних жевріла надія, що Віталій живий, може поранений, може в полоні, може ще щось. В лютому цього року відбувся обмін тілами загиблих військових, яких привезли до Бучі та тримали в спеціальному холодильнику.
За описами татуювань мамі сказали приїхати на опізнання, вона приїхала, але не змогла дивитись на все це, тоді ж в неї взяли аналіз ДНК. Пройшов ще деякий час, і аналіз підтвердив ідентичність зразків ДНК. І лише сьогодні тіло загиблого Героя повернулось до рідних Гришковець.
Після служби в рідній оселі траурна колона рушила тими вулицями, якими колись Віталік бігав до школи, а біля рідної гімназії до звуку військового оркестру додався ще й звук шкільного дзвоника, який проводжав свого вихованця в останню путь.
Знову на кладовищі в Дмитрівці звучав військовий салют і Гімн України і ще одна могила під жовто-блакитним прапором додалась на цьому меморіалі.
