Сьогодні поминали Патріарха Володимира. Двадцять літ -- як один день. Не було біля його могили ані церковних хоругв, ані державних та партійних прапорів, ані палких промовців. Була малолюдна відправа, яку провів святійший Патріарх Філарет. Шукав зором бодай одне знайоме обличчя когось із побратимів Володимира Романюка із Товариства політв'язнів та репресованих -- і не знайшов. «Чи вже втомилась наша нація, Чи може близько до кінця?» Невже події того страшного похорону двадцятилітньої давнини, які сколихнули світ і за великим рахунком стали точкою неповернення України до постсовєцької диктатури «червоних директорів», ментовських унтер-пришибєєвих та кагебешних «гомункулусів», невже той кривавий день Істини пішов за бистрицею часу без сліду -- з єдиним знаком німого білого надгробка, що сиротливо вклякнув на приступі до Святої Софії? Принаймні, не міг побороти відчуття, що бачу ситуативну групку української діаспори десь за океаном на могилі «екзильного» владики. Щось не те у нас, православнії! Щось не так із нами! ... Коли у підвальній кав'ярні нашим маленьким товариством слідом за молитвою підняли поминальну чарку,
небеса заридали дощем. І мої співрозмовники -- вірний друг і кум Толя Колоша, прекрасний кінооператор Олександр Вертелецький, преосвященійший владика Іоан (Швець), активні учасники тих жахливих подій двадцятилітної давнини, згадували, як під дошкульним дощем і під шквальними ударами омонівських дубців жменями будували для Патріарха Останню Домівку. А потім рушили вмитими Володимирською, Богдана Хмельницького, Пирогівською до університетського Ботсаду. Там, ліворуч при вході, 20 літ тому ріс розкішний кущ жовтих лілій, яким захоплювався Патріарх. Після його смерті кущ перевівся… І лише років два-три тому почав споквола відроджуватися. ... Стрімчаком спустилися до місця, де серед розлогих в'язів і каштанів Патріарх зустрів свою останню земну мить, звідки рушив до Господа. Багато літ поспіль це місце значив скромний вінок на дереві. Нині і його нема. Валерій Ясиновський
