Генерал Василь Петров втратив руки під час боїв на Букринському плацдармі
Слід в Україні генерал-лейтенант Петров залишив яскравий, в тому числі й на Переяславщині.
Народився Василь Степанович Петров у селі Дмитрівка Приазовського району Запорізької області. У травні 1941 року закінчив Сумське артилерійське училище. 22 червня цього ж року на західних рубежах країни зустрів свій 19-й день народження. Воював. Кілька разів потрапляв у оточення. Вдало виходив. Відступав, але не здавався…
У ніч на 1 жовтня 1943 року командир винищувального протитанкового артилерійського полку резерву головного командування капітан Петров був тяжко поранений. Непритомного його евакуювали з Букринського плацдарму (район Григорівки) в село Ковалин Переяславського району.
Ось що розповів у своєму останньому інтерв’ю «Бульвару Гордона» у квітні 2003 року сам В. Петров.
– У тому, що я залишився живий, я вбачаю щасливий випадок. Мій батько у свій час служив у армії білих. Про це знали в НКВС, і тому я був під постійним контролем цієї організації. Коли мене привезли в Ковалин, командиру бригади доповіли,
що я загинув. Той дав команду, щоб знайшли тіло. Не могли знайти. Навіть могили відкопували. Мабуть, хотіли пересвідчитись, чи не втік я до німців. Лише за третім разом один із солдатів почув із сараю стогін. Мене відкопали з-під гори трупів. Лікарі відмовлялись приймати мене, мовляв, його вже не воскресити і тільки під силою зброї взялись оперувати…
Під час операції довелось ампутувати другу руку, одна була відірвана вибухом.
Капітан Петров вижив. Але без рук. Більше року лікувався по госпіталях. Лікарі пристосували до культів спеціальні гачки. Він міг за їх допомогою справляти природні потреби і навіть навчився (після довгих і не завжди вдалих спроб) писати.
Як він вижив? Ось що пише сам Петров: «Вернувшись из небытия, я оказался перед стеной, и не было никаких сил, стимулов для ее преодоления. Если бы я не был забинтован и мог хотя бы подняться с кровати, моя жизнь окончилась бы. Удерживало сознание того, что окружающие обо мне скажут: «Он обманщик! Он капитулировал! Он такой же, как все мы. Потому что, оказавшись в таком состоянии, оставил нас без сожаления!
А вернуться на фронт меня заставила еще и надежда умереть среди достойных людей».
Василь Петров пише листа Сталіну. Той дозволяє йому повернутись на фронт, навічно зарахувавши до лав Збройних Сил СРСР.
За бої на Букринському плацдармі В.С. Петров став Героєм Радянського Союзу. У березні 1945 року Петров за успішне утримування плацдарму на Одері став двічі Героєм.
Після війни Петров – заступник командира полку (не знайшов спільної мови з начальством) Прикарпатського військового округу, потім заступник командира артбригади, заступник командуючого ракетних військ і артилерії військового округу (Прикарпатського).
У 1954 році Петров закінчив Львівський університет, захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата воєнних наук.
Влітку 1979 року генерал-лейтенант Василь Петров разом із бойовими побратимами відвідав Переяслав. До братської могили поклали квіти та спустили вінок у Дніпро.
Був двічі одружений. Обидва сини були артилеристами.
У незалежній Україні В.С. Петров указом Президента України Л. Кравчука був навічно зарахований до лав Збройних Сил України.
Помер В.С. Петров у 2003 році на 81-у році життя.
Публікацію підготував Володимир Недбайло
