Люди йшли до села Берізки де голод був не такий страшний – хоча різниця буквально кілька кілометрів. Спогади про ті дні досі зберігаються в бібліотеці села Піщана а тепер там є ще й розсекречена справа, від якої мурахи по шкірі.
Історія Голодомору 1932–1933 років у цьому селі на Одещині довго складалася лише з перешіптувань та уривчастих спогадів про маторженики з жолудів.
Аби оприлюднити ці родинні історії, журналіст Район.Подільськ поспілкувався з місцевою краєзнавицею Ольгою Добровольською
Ольга Добровольська«Рятуйте дітей»: масштаби трагедії та свідчення очевидців– Розкажіть, будь ласка, наскільки сильно Голодомор торкнувся Піщаної?
– На жаль, землі сучасної Одеської області, а особливо північна її частина, дуже сильно відчули лихо Голодомору 1932-33 років. І це попри те, що землі Піщаної та громади завжди славилися гарним врожаєм.
У нашій бібліотеці зберігаються спогади місцевих жителів, які крізь роки наводять страх.
– Чи відома точна кількість жертв?
Назвати точну цифру зараз майже неможливо. За тими даними, що вдалося зібрати, йдеться про щонайменше 80–100 загиблих селян.
Проте ми розуміємо, що це далеко не повна картина.
До статистики Голодомору взагалі треба підходити обережно – навіть на державному рівні оцінки мають розбіжності в мільйони життів. Радянська влада ретельно приховувала свої злочини, і ніхто не вів чесного обліку смертей.
Є чимало свідчень про те, як померлих просто збирали возами та скидали у спільні братські могили без жодних списків та імен.
Хрест, встановлений на пам’ять жертв Голодомору на одному із кладовищ Піщаної– Піщана знаходиться на кордоні з Вінниччиною, кажуть, що це допомагало врятуватися?
– Піщана межує з селом Берізки. У сусідній області голод був не такий страшний, як у нас, хоча різниця буквально в декілька кілометрів. Це підтверджують і спогади наших жителів.
«Ми жили великою сім'єю: батьки, нас четверо дітей, дідусь і бабуся. Тато з мамою працювали в колгоспі, а старі залишалися вдома. Ми, діти, допомагали їм, як могли. Дідусь і бабуся ту зиму не пережили. Помираючи, вони казали батькам: "Рятуйте дітей". Я пам'ятаю, як ми ховалися на печі: до нас приходили люди, кричали на нас, а ми з переляку кричали ще дужче.
Але, на щастя, корова в нас залишилася. Коли наставали найскрутніші дні, ми їздили в Берізки – там було більше їжі й такого страшного голоду не було. Поруч із нами жили люди, ще бідніші за нас. Але все одно навесні 33-го року двоє дітей померли. Хлопчик, який помер, був такий страшний від виснаження, що я його навіть не впізнав. Ці страшні роки дитинства я не забуду ніколи», – ось так згадував ті події свідок та мешканець села Піщана Іван Лещенко
Сучасна межа Одеської та Вінницької областейЇли жолуді, ремені та кінську збрую…– На вашу думку, чому в сусідньому селі був менший голод? Адже Вінницька область теж сильно постраждала.
– Дати однозначну відповідь на це запитання складно. Механізм Голодомору був однаковим, проте рівень смертності часто залежав від конкретних виконавців на місцях: наскільки жорстоко вигрібали зерно та якими були плани хлібозаготівель.
Можливо, у Берізках керівництво діяло не так фанатично, що й дало шанс нашим людям на порятунок. Але треба розуміти, що це лише локальний приклад. У глобальному вимірі Вінниччина так само була охоплена жахіттям голоду і зазнала колосальних втрат,
це беззаперечний історичний факт.
– Я так розумію, основні джерела інформації про трагедію – це спогади, що були записані не так давно?
– На жаль, так. Ця тема була під суворою забороною в радянський час. Про неї говорили хіба що пошепки в родинному колі, але пам’ять не зникала.
Очевидці, що вижили, передавали свої історії нащадкам. Сьогодні у нашій бібліотеці ми дбайливо зберігаємо ці свідчення – вони написані від руки, часто на старих аркушах, що робить їх ще більш цінними та живими документами епохи. Як приклад, можна навести спогади нашої жительки Олександри Сокерчак, які їй передала бабуся
«Ми часто просили старших розповісти щось страшне. І моя бабуся згадувала, як з голоду їли котів і собак. Як збирали колоски в полі, хоча за це було велике покарання. Найстрашніше – це коли бабуся розповідала, що одна жінка із сином з'їли свою меншу дочку... Це жахливо, але це гірка правда».
В бібліотеці зберігаються цінні спогади, написані від руки– Як людям вдавалося вижити?
– Різні історії… Хтось намагався ховати припаси, хоча б мінімально. Закопували в землю у глечиках,
ховали на горищі, під стріхою чи в самій печі.
Також їли все підряд: жолуді, шкіру. Жолуді збирали, потім їх товкли, довго вимочували у воді, щоб гіркота вийшла, і пекли з того такі чорні, як земля, маторженики. Різали старі постоли, ремені, кінську збрую...
Хтось від природи був здоровіший, то ще якось тримався на ногах. Був пухлий, налитий водою, але ходив. А хто слабший, то швидко здавався. Особливо старі люди, чоловіки й малі діти – ті падали першими.
Районна газета з матеріалом про Голодомор (2007 рік)Коли голод змушував переступати останню межу У архіві МВС України зберігається справа справа Олени Зеленої – жительки села Піщана, на той час Балтського району.
У червні 1933 року 35-річна жінка, рятуючись від голодної смерті, вбила двох своїх доньок.
«Зелена Олена Феодосіївна скоїла кримінальний злочин, зарізавши своїх дітей - 2-х дочок - і вживши останніх в їжу…», – із постанови справи.
У документі Олену Зелену характеризують не як жертву голоду і навіть не як психічно хвору. На першому місці в описі жінки слідчий дає: «...виключена з колгоспу за невихід на роботу», а сама вона є «злісною прогульницею…».
Під час допиту Олена зазначила, що її чоловіка заарештували за те, що він зарізав колгоспну свиню. Вочевидь, він намагався врятувати родину.
Відтак, збожеволівши від голоду, вона зізналася, що спочатку вбила і з'їла молодшу 4-річну Оксану наприкінці травня. Потім, 1 червня, вбила старшу 6-річну Ольгу, поки та спала на печі.
У результаті радянська система засудила жінку до найвищої міри покарання – розстрілу.
– Чи відомо вам про цей випадок, і взагалі про канібалізм?
– Саме про цей випадок – ні,
але про подібні трагедії в навколишніх селах доводилося чути неодноразово. Коли голод доводить людину до межі божевілля, зникають усі соціальні норми, лишається тільки страшний інстинкт виживання.
І те, що ми тепер маємо копію документа у нашій бібліотеці, – це надзвичайно важливо.
Ми передали копії архівної справи до бібліотекиПам’ять має жити– Що сьогодні нагадує про ці події в селі?
– Пам'ять про Голодомор у нашому селі тримається не лише на хрестах, встановлених на цвинтарях. Для нас критично важливо передати цю гірку правду наступним поколінням, нагадувати жителям, і насамперед молоді, про те, через яке пекло пройшли їхні пращури.
Саме тому в бібліотеці та школах систематично проходять пам’ятні заходи. На них ми ділимося спогадами про виживання, щоб сучасні діти знали справжню ціну хліба і розуміли, чому ми не маємо права забувати ці страшні сторінки нашої історії.
– Можливо, потрібно оцифровувати та збирати місцеві спогади в єдину базу?
– Деякі свідчення вже є в Національній книзі пам’яті. Деякі – публікувалися в газетах, тобто передруки були. Однак ідея зібрати та впорядкувати всі історії суто Піщанської громади – дуже слушна. Щоб зробити це якісно, нам треба залучити до роботи всі сусідні села і сформувати єдину локальну базу пам'яті.
– Як вважаєте достатньо згадувати про Голодомор лише раз на рік – у День пам’яті жертв?
– Ні, я вважаю, що згадувати про Голодомор лише раз на рік, у листопаді, – недостатньо. Адже люди масово гинули в різні пори року. До того ж є й інші трагічні дати. Наприклад, у серпні варто згадувати 1932 рік, коли ухвалили жорстокий закон про «п'ять колосків».
Тому такі статті потрібні постійно – щоб просто нагадувати суспільству про нашу історію і не давати її забути.
Захід пам’яті в місцевій бібліотеціЧитайте також:
