Дорога веде подалі від міського шуму, багатоповерхівок і звичного ритму Одеси Асфальт поступово змінюється вузькою дорогою серед дерев. Серед високих сосен, сухої трави та весняного сонця розташована невелика галявина, де традиційно збираються «Вільні воїни».
Тут ветерани пробують себе у стрільбі з лука – спорті, де будь-яка зайва емоція одразу помітна у траєкторії стріли.
«Зараз повторимо базу і від того будемо йти далі, – говорить Ілля Пилипенко уважно стежачи за кожним рухом. – Ти можеш приступати, обери собі лук. Тільки червоний, добре?»
Далі починається детальний інструктаж. Ілля пояснює, з яких елементів складається олімпійський лук, як правильно поставити ноги, як тримати руку, як не затискати плечі і чому в цій справі надмірне напруження лише заважає.
«Ми стоїмо боком до мішені, ноги ставимо приблизно на ширині плечей. Руку виставляємо рівно. Не стискаємо лук. Ми маємо його контролювати не силою, а правильним рухом», – пояснює він, поки ветеран намагається повторити кожен елемент.
Ілля вкотре повторює, що головне тут – стабілізація.
Після поранення багатьом із них також доводилося буквально заново вчитися стабілізувати власне життя:
втримувати рівновагу там, де ще вчора здавалося, що все остаточно зруйновано. Заново знайомитися зі своїм тілом, приймати його нові межі, вчитися не стискатися від болю і не дозволяти страху визначати подальший рух.
Перші стріли летять невпевнено. Одна падає раніше. Інша пролітає повз мішень. Як і на будь-якому новому тренуванні, не обходяться без помилок. За кілька хвилин одна зі стріл усе ж влучає ближче до центру.
«О, вже набагато краще», – чути з боку.
Серед тих, хто цього дня не вперше пробує себе у стрільбі з лука – Андрій Про адаптивний спорт він дізнався випадково: його додали в один із ветеранських Telegram-чатів, де постійно з’являється інформація про нові можливості, зустрічі, тренування і заходи.
Каже, що таких груп зараз багато, тому іноді навіть не встигаєш переглядати все, що надходить. До цього Андрій кілька разів стріляв із лука ще під час реабілітації, але зараз приходить переважно саме на ці тренування.
«Справ багато. Просто іноді навіть знайти час вийти кудись – вже проблема, – говорить він».
Поки триває тренування, неподалік допомагає волонтерка
Вікторія Вона збирає стріли, приносить гарячий чай і жартує з усіма так легко, ніби знає кожного вже багато років. Частково так і є – з Іллею вона знайома давно, а тепер періодично допомагає під час тренувань.
Коли сонце починає повільно ховатися за деревами, останні стріли летять у мішень уже значно впевненіше, ніж на початку тренування. Хтось влучає майже в центр, хтось знову промахується, але впевнено бере наступну стрілу.
«Тут своя атмосфера, – каже один із ветеранів. – Але це звичайне оточення. Я не вважаю, що ветерани мають бути окремо. Це, звісно, неминуче відбувається, є таке розділення. Однак я не вважаю, що ветерани мають обов’язково спілкуватися між собою, бути в якихось соціальних групах, замкнутися або напівзамкнутися. Це ситуативна тема. Має бути комфортно точно так само і в інших групах».
«Вільні воїни» це не окремий світ, не закритий від інших. Це люди, це спорт, це відновлення, це місце, де не потрібно витрачати сили на пояснення очевидного болю. Щоб стріла полетіла вперед, її завжди потрібно спочатку відтягнути назад — іноді майже до межі. Життя кожного з ветеранів війна так само різко відтягнула назад — у біль, реабілітацію, невизначеність і страх перед майбутнім. Але сьогодні вони стоять посеред цієї тихої галявини й знову вчаться дивитися вперед.
Не в той день, який змінив усе. Не в минуле, яке вже неможливо повернути. Не в травму, яка могла б стати єдиним визначенням їхнього життя. А в ціль попереду. І, можливо, саме в цьому полягає справжня свобода — навіть після всього пережитого мати сили самостійно обирати, куди буде спрямований твій наступний постріл.
