Здобуття омріяної свободи здається кінцем шляху. Але за цим ховається перешкода, про яку рідко говорять, – неготовність нею скористатися: момент, коли свобода раптом з’являється, а суспільство ще не має готових відповідей, що робити далі. Так сталося й 1991 року – українці отримали незалежність, а разом із нею нерозуміння як заробляти, витрачати й розпоряджатися грошима.
Жителі села Піщанана Одещині, як і більшість, підтримали незалежність. Та від моменту, коли результати референдуму стали історією, почалася складніша робота – учитися жити у власній державі.
Боротьба проти людей із тризубом та виклик системіУсе життя Івана Гайдученка пов’язане з Піщаною: тут він народився, зростав і мріяв про розвиток рідного села. Під час перебудови йому випав шанс стати очільником колгоспу. Він відчував підтримку односельців, а от номенклатура товаришувати не бажала. А без її підтримки навіть найпростіші рішення доводилося буквально пробивати через систему.
«Коли я переміг і очолив колгосп, для чиновників "зверху" це стало дуже поганим знаком. Ми часто перетиналися, але вони принципово зі мною не віталися,
бо не вважали за свого. Це ж багато про що говорило. Зате з іншого боку я відчував шалену підтримку від людей – мені постійно надсилали листи та підбадьорювали», – згадує Гайдученко.
Всеукраїнські спортивні ігри серед представників колгоспів до першої річниці незалежності. Іван Гайдученко третій зліва на задньому ряду.На цій посаді Іван зустрів і проголошення незалежності. Керувати господарством у ті місяці означало бути своєрідним орієнтиром для селян. Інформація доходила з перебоями, і людям часто доводилося самотужки осмислювати масштабні історичні зміни. Бо ж дехто взагалі не розумів, що коїться довкола.
«У нашому районному центрі – Балті – різне траплялося: виходили люди на мітинги з тризубами – то їх намагалися розганяти, усе було. Але можу сказати з абсолютною впевненістю: люди хотіли змін і під час референдуму 1991 року на виборчих дільницях Піщаної народ віддав свої голоси за незалежність України. І я разом із ними», – каже Іван.
Спортивний забіг у Піщаній в часи незалежності. Іван Гайдученко з факелом.З падінням радянської системи обірвалися й багаторічні зв’язки.
У Піщаній було чимало виробничих підприємств, зокрема винний та консервний заводи, продукцію з яких експортували й в інші республіки.
Однак навички, необхідні для життя в СРСР, перестали бути затребуваними. Натомість успіху часто досягали ті, хто використовував те, що раніше засуджувалося.
«Уся колишня економіка трималася на тотальній залежності одне від одного, і раптом цього не стало. Натомість на перший план вийшли не фахівці чи реформатори, а спекулянти – звичайні "купи-продай". Ціни злетіли, валюти не було. А незабаром почався ще й процес приватизації», – згадує чоловік.
Історична справедливість та шок учителів від Бандери«Той час був історичним, однак не всі це розуміли, – розповідає вчителька історії Піщанської школи Наталія Медвідь. – Ситуація була напружена: усі люди говорили, перешіптувалися. Страйків не було. Більшість обирали "так" у бюлетенях. Радянська система на той час себе вичерпала, люди прагнули змін. І в нас був чудовий потенціал. Але, здобувши незалежність, ми надто рано в неї повірили – і розслабилися».
Наталія МедвідьУкраїнські школи десятиліттями працювали за радянськими методичками,
тому різка зміна парадигм стала для багатьох педагогів справжнім випробуванням.
«Українська незалежність – це історична справедливість, за яку століттями проливали кров, – наголошує вчителька. – Але уявіть лише ситуацію: ще минулого навчального року такі діячі, як Степан Бандера, Симон Петлюра чи Іван Мазепа, подавалися як злодії та зрадники. А вже з першого вересня їх потрібно висвітлювати як національних героїв. Деякі вчителі були просто в шоці, вони відмовлялися розуміти, як таке взагалі можливо. Проте їх можна зрозуміти: ці люди виросли та сформувалися в СРСР, де існувала лише одна безальтернативна ідеологія».
Хоча мешканці Піщаної одностайно підтримали вихід з СРСР, перші президентські вибори залишили по собі багато питань. Сьогодні, згадуючи ті події, місцеві розмірковують не лише про те, хто винен у подальших економічних кризах, а й про втрачені політичні шанси.
«Про Чорновола в нас тоді майже не було об’єктивної інформації. У селі люди знали здебільшого лише одне – він сидів у тюрмі. Радянська пропаганда роками робила свою справу. А те, що він був добрим діячем,
справжнім патріотом, – розуміли одиниці, – розповідає Наталія. – Ми обрали звичне керівництво, бо боялися різких змін і більшість не знала, хто такий Чорновіл насправді. Саме це дозволило старій системі частково втриматися».
Цей світоглядний вакуум має цілком логічне пояснення. Як зазначає історик Олександр Зінченко глибокі суспільні трансформації ніколи не відбуваються швидко. У ті буремні роки більшості людей було просто не до глобальних ідеологічних зсувів – тривало складне перелаштування всього життєвого укладу.
Експерт наголошує, що зміни у світогляді завжди продиктовані реальною потребою. Це чітко видно на прикладі того ж Бандери. Якщо в 90-х роках суспільство ще не було готове до різкої переоцінки його постаті, то сучасна агресія РФ створила таку потребу, і ставлення українців змінилося.
Ваучер за куртку чи пляшку горілкиПроцес приватизації, що розпочався невдовзі, став ще одним викликом для непідготовлених селян. Держава видала майнові сертифікати – славнозвісні ваучери, які мали б зробити кожного українця співвласником підприємств.
«У нашій родині такі ваучери роздали абсолютно всім,
на кожного члена сім’ї припало по сертифікату, – каже Наталія Медвідь. – Нам пояснювали, що це велика цінність, наш внесок у державне майно. Але що з ними робити в селі, куди везти та в які акції вкладати, ніхто не знав. Держава дала папірці, але не дала інструкції».
Брак інформації та бідність призвели до того, що цінні папери швидко перетворилися на специфічну ринкову валюту. У Піщаній, як і в багатьох інших селах, з’явилися ділки, які скуповували сертифікати за безцінь або пропонували прямий обмін на побутові товари.
«Хтось віддавав свій сертифікат за куртку на базарі, хтось – за якийсь інший дефіцитний одяг, а дехто взагалі міняв свій шматочок державної власності на пляшку горілки», – згадує жінка.
Ваучери досі залишаються в жителів ПіщаноїУтім, навіть спроби вкласти ці папери «в діло» часто закінчувалися нічим через тогочасний інформаційний вакуум та відстані. Учителька молодших класів та фізичного виховання Галина Фабульян згадує свій досвід «капіталізму»:
«Свій ваучер я вклала в якийсь хімкомбінат в Алчевську. Потім мені звідти навіть приходили офіційні запрошення приїхати на збори акціонерів.
Звісно, куди я з села поїду? Так нікуди й не поїхала, і, звичайно, нічого з цього ваучера в результаті не отримала. Отак ми тоді ставали власниками».
Галина ФабульянСама ж звістка про омріяну державність іноді наздоганяла людей посеред щоденних сільських турбот.
«Про те, що Україна стала незалежною, я дізналася, коли пішла поїти корову, – посміхається пані Галина. – Повернулася до хати – а вже незалежність! Ну і реакція одразу: ура-а-а! Пам’ятаю, дуже швидко всюди почали з’являтися синьо-жовті прапори. Але водночас було важко. Ми спершу не розуміли, чому наш державний герб – це тризуб. Нас же в Радянському Союзі вчили завжди лише так і не інакше: що це «бандерівський» ворожий символ. Перелаштувати мислення було непросто».
Галина Фабульян з учнями піщанської школиЦе не була проблема лише Піщаної. За словами Зінченка, у 1991 році все українське суспільство опинилося в подібній ситуації – з низьким рівнем економічних знань.
«Це було атомізоване суспільство, де ключовий меседж – владі довіряти не можна», – каже він.
Тисячі сіл, як Піщана, одночасно вчилися жити в новій країні, маючи для цього хіба що ваучер і синьо-жовтий прапор.
Читайте також:
