Так уже вийшло, що в її родині жінки-українки вибирали собі чоловіків серед німців 65-річна Елізабет Ванюра із Заксенхайма три відпустки поспіль свій літній відпочинок проводить у курортному містечку Миргород на Полтавщині. Але не тільки з оздоровчими цілями. Знаючи, що її бабуся і мама народилися на Миргородщині, німкеня вирішила якомога більше дізнатися про життя своїх предків і, можливо, навіть розшукати українських родичів. Дід у Миргороді почав виготовляти німецьку шинку і ковбасу Історія родини Елізабет дуже цікава, але в той же час трагічна. Ще в 1918 році бабуся Варвара Грищинська порушила традицію сім’ї, вийшовши заміж за іноземця. Німець Юліус Андерс, круглий сирота, у 1907 році за направленням прибув до Миргорода, щоб працювати на м’ясокомбінаті. Із Варварою його познайомив друг по роботі Петро, що жив по сусідству з Грищинськими. — Юліус був підприємливим хлопцем: під час нової економічної політики відкрив свою справу — цех із виробництва шинки в центрі міста. Розбагатівши, побудував добротний будинок на землі свого тестя, — розповідає краєзнавець Микола Долгоп’ятов,
який допомагає Елізабет відшукати дані про сім’ю. — Німець знав, як тяжко жити у злиднях, тому завжди допомагав нужденним, а сусідську дітвору пригощав цукерками. Але радянська влада не зважала на доброту Андерса, у кінці 1920-х років Юліуса засудили як спекулянта, а майно розпродали. Сім’ю з двома маленькими дітьми виселили з нового дому. Дружині пообіцяли віддати житло, якщо вона визнає чоловіка «ворогом народу». Але Варвара була не з таких. — До будинку Андерсів уночі увірвалися солдати, забрали цінні меблі й почали шукати скарби. Варвара розкрила двері до дитячої кімнати і закричала: «Тут мої скарби, якщо ви наважуєтеся забрати їх, беріть!». І тоді червоногвардійці залишили її у спокої, — переказує спогади матері Елізабет Ванюра. До 1936 року Юліус був на засланні в Узбекистані, працював на рисових чеках і бавовняних полях на Аралі. Його діти — Карл і Євгенія — практично не пам’ятали батька, жили у бабусі з дідусем. Адже вірна дружина поїхала до Середньої Азії на пошуки чоловіка і знайшла його важкохворим у Бухарі тільки через три роки. Врятувати Юліуса не вдалося — через півроку він помер від тифу в Миргороді.
Дочка повторила долю матері Старший син Карл мріяв стати актором, закінчив Київську школу акторської майстерності, а його сестра вступила до Миргородського керамічного технікуму. Але всі плани молодих Андерсів перервала війна. Євгенії довелося кинути навчання і влаштуватися працювати на курорт, де під час окупації знаходився німецький госпіталь. — Мама була дуже красивою дівчиною, не дивно, що в неї закохалися відразу два хлопці з Німеччини — рентгенолог і санітар, — розповідає Елізабет Ванюра. Євгенія вибрала Ганса Ванюру — священика, який на війну потрапив санітаром медичних служб. Молоді люди зустрічалися понад рік, навіть коли госпіталь Ганса переїжджав в інші міста. Німець сідав на поїзд і мчав до коханої, прикидаючись росіянином, щоб німці не визнали його дезертиром. Євгенія писала йому листи і передавала польовою поштою, навіть почала відвідувати курси німецької мови. А в 1943 році пастор Ванюра освідчився їй у коханні — і покликав із собою до Німеччини. Дівчина без роздумів погодилася, адже з такою «німецькою» репутацією, їй би точно не було життя у часи Сталіна.
Разом із нею до Німеччини також їде її мати Варвара, якій оформили візу як дружині німця. Жінки працювали на фабриці в маленькому містечку неподалік від Касселя. Узаконити свої стосунки Ганс і Євгенія змогли тільки в 1947 році, коли священик повернувся з американського полону. Жінка прийняла віру чоловіка і народила йому чотирьох дітей. До кінця життя боялися повертатися в Україну Варвара та Євгенія тужили за Миргородом і великою родиною. У 1950-х роках написали татові Варвари, Андрію Грищинському, листа. Але 90-річний дідусь так боявся покарання з боку уряду, що цілий місяць з роздумами ходив на пошту, але так і не зважився забрати листа з-за кордону. Навіть у Німеччині жінки боялися голоду, який пережили в Миргороді, — весь час купували багато хліба. До 1970 року у Ванюрів удома всюди стояли мішки із залишками хліба, нікому не можна було їх чіпати. — Їхати в Україну ні мама, ні бабуся не наважувалися навіть після розвалу СРСР, — розповідає Елізабет. — У 1995 році я запропонувала мамі поїхати на батьківщину, але вона сказала, що її там чекає вірна смерть.
Мене ж дуже цікавила доля дядька Карла і численних бабусь та дідусів з України, тому в 2011 році я сама поїхала до Миргорода. Завдяки краєзнавцю Миколі Долгоп’ятову (він займається пошуком солдатів війни), вдалося дізнатися, що червоноармієць Карл Андерс загинув у боях за Польщу наприкінці війни (січень 1945 року). Так що спадкоємців неодружений актор не залишив. — Зате у Миргороді вдалося знайти місця розташування будинків Грищинських, підвал-коптильню Юліуса Андерса і навіть його кумів, — показує фото і документи краєзнавець. — Елізабет з радістю їхала все це подивитися і познайомилася з другом сім’ї Миколою. Він розповів їй про життя предків і навіть знайшов цікаві архівні фотографії. Дуже шкода, що Елізабет не застала живою подругу своєї мами Шуру. Жінка померла буквально перед приїздом німкені. Та найбільшим розчаруванням для Елізабет Ванюри стала звістка про те, що багатьох братів її бабусі Варвари розстріляли або заарештували за нібито контрреволюційні дії. На жаль, подальша реабілітація — слабка втіха. Після цього вона зрозуміла, чого все життя так боялася мама.
Жінка продовжує шукати рідних і багато часу проводить в Україні. Вчителька за професією, Елізабет Ванюра зізналася, що навіть подумувала переїхати на Полтавщину, але через вік побоялася. За час пошуків тут у неї з’явилося набагато більше друзів, ніж у Заксенхаймі. Кого ще можна знайти? Людей із прізвищем Грищинські у Миргороді не залишилося. А ось в інших містах є. Деякі сестри і брати Варвари виїхали з курортного містечка. Відомо, що в 1955 році Ольга Прохорова (Грищинська у дівоцтві) жила в Ужгороді, Зінаїда Шаповалова — у Новочеркаську. Іван Грищинський до розстрілу в 1937 році працював в Одесі, у нього був син Юрій (1924 р. н.), а Олександр Грищинський був вояжером у Казані, а потім у Ростові-на-Дону. Практично у всіх були діти, тому Елізабет не втрачає надії знайти в цих містах своїх тро-юрідних братів чи сестер. Олеся КУЧЕРЕНКО Фото з архіву Миколи Долгоп’ятова
