Три роки тому Аліна Будафенко переїхала до Берліна разом із чоловіком і трьома дітьми. У дорогу родина взяла лише три валізи, а перший прихисток знайшла у друзів. У Рівному залишилися робота в місцевих медіа, звичне оточення та життя, яке здавалося передбачуваним.
У Німеччині сім’ї довелося починати майже з нуля. Аліна влаштувалася баристою, подружжя шукало житло, оформлювало дітей до школи й садочка та звикало до нового побуту. Згодом вона розпочала навчання німецькою мовою й опанувала нову професію. Квартира, яку родина знайшла самостійно, стала її шостим помешканням за три роки.
Про два переїзди через війну, пошук квартири, німецьку освіту, роботу та можливе повернення в Україну Аліна Будафенко розповіла у розмові.
До Німеччини Аліна їхала двічі. Вперше вона приїхала навесні 2022 року, невдовзі після початку повномасштабного вторгнення. Жінка була вагітна, поруч перебували двоє дітей, а чоловік залишався в Україні. У Німеччині вони прожили три місяці, після чого Аліна вирішила повернутися додому. Вона хотіла народжувати в Україні.
Тоді родина ще сподівалася,
що війна швидко завершиться. У Аліни народився син Маркіян, а сім’я чекала на зміни та повернення до звичного життя. Проте минали місяці, бойові дії тривали, а невизначеність посилювалася. Найбільше батьків непокоїло майбутнє дітей.
Коли сім’я вдруге вирішила виїхати, до Німеччини вони вирушили всі разом. Наймолодшій дитині тоді виповнилося лише десять місяців. На п’ятьох мали три валізи, а в Берліні на перший час їх погодилися прийняти друзі.
Країна, яка не була зовсім чужоюПочинати життя заново було складно, однак Німеччина не стала для подружжя абсолютно незнайомою країною. У 2005–2007 роках Аліна з чоловіком уже навчалися та працювали там. Відтоді минуло майже 16 років, мова частково забулася, а країна змінилася. Водночас у подружжя залишилися друзі, знайомі та певне уявлення про місцеві правила.
Коли родина з трьома дітьми обирала країну для переїзду, попередній досвід відіграв важливу роль. Не менш значущою стала можливість отримати в Німеччині тимчасовий захист.
«Ми їхали не за комфортом чи великими перспективами. Нам потрібне було місце, де можна швидше адаптуватися,
знайти підтримку й почати життя спочатку», – пояснює Аліна.
Знання країни допомогло родині швидше зорієнтуватися, але не скасувало нагальних побутових питань. Вирішувати їх довелося одразу після приїзду. У перші місяці таких справ виявилося особливо багато.
Життя, у якому всі стали командоюПерший період Аліна вважає найскладнішим. Родині одночасно потрібно було оформити документи, знайти школу, садочок, роботу й житло. Паралельно подружжя оплачувало рахунки та організовувало щоденне життя з немовлям.
Невеликі заощадження дали родині час для адаптації. Однак просто чекати подружжя не збиралося. Аліна майже відразу почала працювати баристою, адже мала відповідний досвід. Чоловік невдовзі влаштувався на підприємство, яке виготовляє медичне обладнання.
Змінився і розподіл домашніх справ. Старші доньки вже могли допомагати батькам із побутом та молодшим братом. Тому родина одразу домовилася діяти як команда, де кожен має власні обов’язки. «У новій країні не працював підхід, коли все вирішують лише мама чи тато», – згадує Аліна.
Втома нікуди не зникла, а нові проблеми виникали щодня.
Проте розподіл справ допомагав не залишати весь тягар на одній людині. Коли перший хаос минув, перед Аліною постало питання професійного майбутнього.
Професію довелося обирати зановоРобота баристою дозволила швидко отримати дохід. Водночас Аліна розуміла: якщо перебування в Німеччині затягнеться, потрібно подбати про подальший професійний розвиток.
Вона переклала та офіційно засвідчила українські документи. Пізніше вирішила здобути в Німеччині нову кваліфікацію. Так Аліна почала навчатися професії виховательки – Erzieherin.
Програма поєднує теоретичні заняття з практикою. Три дні на тиждень Аліна працює з дітьми у садочку, ще два дні присвячує навчанню. Попереду в неї залишився останній рік.
Під час вибору професії вона керувалася практичними міркуваннями. Хотіла здобути спеціальність, яка матиме попит у Німеччині та дозволить розвиватися. На той час вихователів бракувало, тому Аліна обрала саме цей напрям.
Згодом вона переконалася, що зробила правильний вибір. «Мені подобається працювати з дітьми. Я бачу, що вони приймають мене та довіряють. Найцінніше – спостерігати за їхнім розвитком і розуміти сенс своєї роботи».
Після завершення навчання Аліна зможе працювати не тільки в дитячому садку. Кваліфікація виховательки також відкриває шлях до роботи у школах, молодіжних центрах і соціально-педагогічних установах.
Чоловік Аліни теж змінив професійний напрям. Згодом він перейшов до державного сектору й нині працює на одному з берлінських підприємств. За словами Аліни, у Німеччині можна працевлаштуватися без спеціальної освіти. Однак кваліфікація забезпечує ширший вибір і кращі перспективи.
Шість помешкань за три рокиРоботу Аліна знайшла швидко, а згодом визначилася і з навчанням. Найбільше труднощів виникло з житлом. Саме пошук квартири вона називає одним із найвиснажливіших випробувань після переїзду.
«Іноді сили закінчуються, опускаються руки й хочеться сказати: “Я більше не можу, повертаюся в Україну”», – розповідає Аліна. За три роки сім’я змінила шість помешкань. Спочатку вони жили у друзів і знайомих, а потім переїжджали від одних людей до інших. Увесь цей час подружжя шукало квартиру, де можна було б надовго оселитися разом із дітьми.
Проблема полягала не лише у вартості оренди.
Власники вимагали підтвердження стабільної роботи, доходів, відсутності боргів і наявності необхідних документів. Деякі орендодавці також стежили, щоб плата за житло не перевищувала визначену частину сімейного доходу. Для новоприбулих без стабільного фінансового становища це значно обмежувало можливості.
«Ми щодня надсилали заявки, телефонували, приходили на перегляди й чекали відповідей», – згадує Аліна. Пошук квартири перетворився для родини на повноцінну роботу. Він тривав місяцями.
Спочатку сім’я мала право на соціальну підтримку й намагалася знайти житло через відповідні програми. Проте результату це не дало. Зрештою квартиру вони знайшли самостійно.
Нині родина живе у тихому зеленому районі на заході Берліна. За словами Аліни, оренда трикімнатної квартири коштує приблизно 1500–2000 євро на місяць. Це вже шосте житло сім’ї за три роки. Водночас воно виявилося найбільшим і найзручнішим. Квартиру також вдалося знайти саме в районі, де родина хотіла жити.
Запитання, яке доводилося чути «Навіщо ви виїхали, якщо у вас не так небезпечно?» – це запитання Аліна чула неодноразово.
Рівненщина справді була безпечнішою за регіони, де тривали активні бойові дії. Однак рішення родини стосувалося не лише безпеки в конкретний момент.
Батьки трьох дітей змушені думати на роки вперед. Їм важливо розуміти, де діти навчатимуться, які можливості матимуть і чи можна планувати майбутнє. Саме передбачуваність поступово стала одним із головних аргументів на користь життя в Німеччині. Аліна відзначає зрозумілі правила, роботу державних установ і захист прав.
«Нам із чоловіком, можливо, було б легше повернутися. Але після появи дітей починаєш думати не лише про власні потреби», – каже вона.
Водночас родина не відмовляється від можливого повернення. Аліна не знає, де вони житимуть через п’ять або десять років. Якщо в Україні стане безпечно, стабільно та з’явиться впевненість у завтрашньому дні, сім’я знову розгляне таку можливість.
Поки що родина зосереджена на сьогоденні. Окремо Аліна говорить про досвід дітей у Німеччині. Особливо після того, як сама почала працювати в освітній системі.
Не боятися помилятисяНова професія дозволила Аліні поглянути на німецьку освіту не тільки як матері.
Вона працює у дитячому садку, проходила практику в початковій школі та інших соціально-педагогічних установах. Це допомогло побачити особливості системи зсередини.
Найбільше її здивувало ставлення дорослих до дитячих думок. Дітям дозволяють ставити запитання, дискутувати, пропонувати власні рішення та помилятися. Помилка не стає причиною для сорому. Дитину заохочують зрозуміти причини ситуації та знайти інший спосіб дії.
«До думки дітей тут справді прислухаються», – говорить Аліна. Під час практики вона також звернула увагу на невелику кількість домашніх завдань у початковій школі. Натомість діти багато працюють над проєктами, виконують командні завдання, відвідують музеї та навчаються через власний досвід.
Свобода ставити запитання, висловлювати позицію, помилятися та самостійно шукати відповіді стала для Аліни однією з найпомітніших рис місцевої освіти.
Проте за три роки життя в Німеччині Аліна перестала оцінювати країну лише через порівняння з Україною. З’явилися й речі, до яких довелося поступово звикати.
До чого довелося звикатиАліна, як і багато українців у Німеччині,
зіткнулася з бюрократією. Частину офіційних питань там досі вирішують листами та поштою. На прийом до деяких лікарів також доводиться чекати.
З часом жінка розібралася в особливостях системи. У медицині, за її спостереженнями, багато залежить від типу страхування, міста проживання та конкретного лікаря. Для невідкладних випадків існують окремі способи отримати допомогу. Проте новоприбулі не завжди знають, куди звертатися.
«Не можу сказати, що німецька медицина погана. Вона просто працює по-іншому: тут важливіші планування й організація, а не можливість потрапити до лікаря того самого дня», – пояснює Аліна.
Спочатку незвичними здавалися навіть повсякденні речі. Наприклад, у неділю більшість магазинів не працює. Згодом Аліна сприйняла це як частину місцевого ставлення до відпочинку та особистого часу.
Вона також помітила культуру щоденної фізичної активності. Берлінці багато бігають і їздять на велосипедах. Дітей із раннього віку привчають рухатися та бути самостійними. До садочка вони можуть їхати разом із батьками на велосипедах або біговелах. Для Аліни це стала одна з деталей нового побуту,
що найбільше запам’яталася.
Інший ритм відчувається не тільки у щоденних звичках. Він помітний і в тому, як люди спілкуються між собою.
Стримані, але не байдужіЗа словами Аліни, німці стриманіші за українців. Вони повільніше переходять до близького спілкування й уважніше ставляться до особистого простору. Щоб познайомитися та вибудувати довіру, часто потрібен час.
Однак стриманість не означає байдужості. У повсякденному житті Аліна зустрічала чимало доброзичливих людей. Ставлення до українців вона загалом оцінює як шанобливе.
«Я жодного разу не почувалася чужою, яка приїхала забрати чиїсь можливості. Коли люди бачать, що ти працюєш, навчаєшся, вивчаєш мову та намагаєшся інтегруватися, вони ставляться до цього з повагою».
За її спостереженнями, у Німеччині цінують готовність працювати, вивчати мову, здобувати освіту та брати участь у житті суспільства. За три роки змінилося і її сприйняття Берліна. Місто перестало бути лише місцем, куди родина виїхала через війну.
Місто, яке вже не чужеНайбільше в Берліні Аліні подобається природа. Попри великі розміри, місто має багато парків,
озер і лісів. Вони залишаються частиною щоденного життя мешканців. Район, у якому оселилася родина, також тихий і зелений. Для сім’ї з трьома дітьми це стало важливою перевагою.
Аліна не ідеалізує Берлін. Як і в інших великих мультикультурних містах, тут є різні райони, проблеми та особливості. Водночас загалом вона почувається в столиці Німеччини безпечно й комфортно.
«Я люблю Берлін за атмосферу, свободу та автентичність. Це місто має власний характер», – говорить вона.
Чи стане Берлін домом родини назавжди, Аліна не знає. Вона не намагається сьогодні знайти остаточну відповідь. Повернення в Україну залишається можливим, як і різні варіанти життя через п’ять чи десять років.
Нині для неї важливіше не чекати моменту, коли можна буде нарешті почати планувати майбутнє. Воно вже відбувається. У ньому є невизначеність, щоденні турботи та рішення, які родині потрібно ухвалювати просто зараз.
Створено за матеріалами: Джерело
Запис Як рівнянка з трьома валізами облаштовувала нове життя на п’ятьох у Берліні спершу з'явиться на FlashForward.MEDIA.
