
Колаж згенеровано за допомогою ШІ з реальних фотоСпортзал із трухлявими дошками, потрісканою стелею, грибком на стінах і штукатуркою, що обсипалася, у Деражненському ліцеї на Рівненщині відремонтували всією громадою. Ремонт, який стартував влітку 2025 року, об'єднав вчителів, батьків, випускників, місцевих підприємців, депутатів і навіть тих земляків, що нині працюють за кордоном.
Про те, як це вдалося, розповіла Тетяна Галас директорка опорного закладу «Деражненський ліцей Деражненської сільської ради Рівненського району Рівненської області». Її історія – про довіру, ініціативу й співучасть, коли важливі зміни об'єднують батьків, педагогів, жителів і партнерів.
Зруйнований дах, війна і листи до сільської радиЗакладу понад 100 років. Одне крило школи звели у 1912 році, а іншу частину добудували у 1970-х: там розташовані навчальні кабінети і спортзал. Тобто самому спортзалу вже більш ніж 50 років.
Усе почалося з того, що став протікати дах. У 2018–2019 роках у школі його замінили, проте проблеми спортзалу нікуди не зникли. Приблизно у 2020 році для нього виготовили проєктно-кошторисну документацію,
і в закладі чекали, що на спортзал виділять кошти. Але почалася повномасштабна війна, і стало зрозуміло: гроші на це ніхто не виділить.
Тим часом стан приміщення погіршувався: місцями обсипалася штукатурка, розвивався грибок, стіни лупилися, дошки гнили. Протягом 2024–2025 років Тетяна Галас щоразу писала листи на сесію сільської ради з проханням виділити бодай якісь кошти. Відповідь була одна: «Чекайте, не на часі, є нагальніші проблеми»
Перелом настав перед літніми канікулами 2025 року, коли закладу таки виділили частину коштів. Директорка визнає, що цього було замало, але це був старт.

Команда, яка власними силами ремонтувала спортзал. Фото з архіву Тетяни ГаласПідтримка і бригада з батьків Усе відбувалося в розпал літніх канікул. Червень минув, у школі вже встигли зробити ремонт. Педагогічні та технічні працівники були у відпустках, а час спливав. Знайти бригаду, яка б узялася за спортзал, було дуже складно: за ремонт школи ніхто не хотів братися.
Врешті вмовили одного з випускників закладу, який тепер сам є татом дітей-учнів. Він погодився взятися за справу зі своєю бригадою,
де також працюють батьки школярів.
Щоб здешевити роботу, частину довелося робити власноруч: облупити й обдерти те, що потрібно було прибрати. Тетяна Галас досі пам'ятає дату: 17 липня, всі у відпустках, а вона пише своїм учителям і запрошує до спільної праці. Послання було просте: «хто ж, як не ми».
Наступного разу прийшли майже сто відсотків колективу. З молотками, сокирами й сапами педагоги взялися за стіни. Місцевий підприємець безкоштовно надав риштування. У педколективі лише троє чоловіків, решта – жінки, тож на риштуванні працювали вчительки. Були пил і втома, але початок було покладено.
На наступний день вирішили продовжувати: стало зрозуміло, що масштаби ремонту ростуть і треба обдирати всю фарбу. Того дня до роботи долучилися батьки, мами, дідусі, вчителі та навіть чоловіки вчительок.









Повернути життя спортзалу: збір коштів Бюджетних грошей було замало, і в школі розуміли, що самі не впораються. Тому зібрали ініціативну групу: до неї увійшли представники з кожного класу. З батьками поговорили відверто, розповіли ситуацію, і ті пообіцяли допомогти і фізично,
і фінансово. Представники класів збирали кошти. Фіксованої суми не було: хто скільки міг, стільки й давав.
Але й цього могло не вистачити, тож директорка звернулася через соціальні мережі до друзів школи. Вона написала, що стіни спортзалу потребують оновлення, що у школі дуже хочуть повернути життя спортзалу й оновити простір, у якому зростатимуть спортсмени. Тетяна Галас прямо зазначила, що розуміє: в усіх свої проблеми. Але попросила допомогти, хто чим може: фінансово, матеріалами чи роботою. Навіть найменша робота, наголосила вона, – це внесок у майбутнє дітей.
Відгукнулися миттєво. Люди писали, кому переказати гроші. Випускники, які живуть за кордоном, передавали кошти через своїх батьків або надсилали їх напряму. Так, за словами директорки, «з миру по нитці» й назбирали потрібну суму.
Допомога з НімеччиниРемонт набирав обертів, і з'ясувалося, що проблема не лише всередині. Стіни школи ззовні облупилися так, що було видно цеглу. До того ж у закладі не було водостічної системи, і саме це було однією з причин грибка.
На цей виклик відгукнувся колишній учень школи,
який працює в Німеччині у фірмі, що вже неодноразово допомагала закладу. Фірма повністю оплатила водостічну систему. Для її монтажу найняли вишку й встановили систему, а як це виглядало, директорка показала на фото під час розмови.
Також Тетяна Галас згадала ще одного випускника, волейболіста, який колись сам займався у цьому спортзалі. Він обштукатурив те, що обсипалося за роки.
Довіра як головний ресурсЧи були моменти, коли здавалося, що проєкт нереальний? За словами директорки, різні думки звучали, але завжди була підтримка: і педагогів, і батьків. Результат роботи – довгий перелік:
- збили все, що обсипалося, стіни й стелю обробили від грибка;
- усе обштукатурили та пофарбували;
- повністю замінили електропроводку – це зробив батько учнів;
- встановили захист на світильники – також батько учня;
- замінили сітку на вікнах – це зробили вчителі разом із батьками;
- частково відремонтували покрівлю школи;
- пофарбували підлогу;
- замінили двері – у цьому допоміг місцевий підприємець.





Коли ремонт уже наближався до завершення, залишалося найважче: потрібні були матеріали, щоб частинами поміняти підлогу,
а ні коштів, ні матеріалів не було. На допомогу прийшли місцеві депутати. Вони надали дошки та інші матеріали, а також людей, які поклали підлогу. Так ремонт спортзалу завершили.
На запитання, чи змінило спільне будівництво ставлення до ліцею і чи став спортзал простором, яким люди пишаються, Тетяна Галас відповіла, що головне тут – довіра. Коли люди довіряють і бачать реальні зміни, вони охочіше підтримують і роботою, і коштами.
Самому ж спортзалу, каже директорка, ремонт не додав життя, бо воно там було завжди: чи в старому вигляді, чи в оновленому, у залі постійно вирує активність, він завжди повен дітей.


Інші ініціативи спільними зусиллямиСпортзал – не єдиний проєкт, який у ліцеї довелося вирішувати спільними зусиллями. Перед початком 2022–2023 навчального року постало питання: школа може навчатися очно лише тоді, коли є укриття. Як такого укриття в закладі не було, був підвал. Коли його оглянули працівники ДСНС, вони сказали, що тут нічого не вдієш, бо роботи надто багато.
Проте вчителі, батьки та Деражненська сільська рада, яка профінансувала частину робіт,
разом таки облаштували укриття. Завдяки цьому діти змогли вчитися очно.
Ще один спільний проєкт – «Зупинка в нашому селі». Вчителі знову об'єдналися й відремонтували автобусну зупинку, а вчителька закладу нанесла на ній малюнок. За словами директорки, зупинка досі радує око всіх, хто проїжджає повз село.
Гостя ефіру погодилася з думкою, що школа чи ліцей у селі або селищі – це не просто заклад освіти, а соціальний хаб. Історія Деражненського ліцею це підтверджує.

Школярі під час занять у спортзалі Деражненського ліцею. Фото зі сторінки ліцеюНа прохання підказати тим, хто має потребу, але не знає, з чого починати, Тетяна Галас відповіла, що великі справи ніколи не робить одна людина, їх реалізовує команда. Починати, на її думку, треба з власного прикладу: у ліцеї першими стали вчителі, до них приєдналася директорка, а потім підтяглися й батьки.

Фото з архіву Тетяни ГаласДругу пораду вона сформулювала так: не варто чекати ідеальних умов, бо їх ніколи не буде. Натомість треба починати діяти, об'єднувати людей навколо себе і чітко знати, заради чого.
«Якщо будеш вірити в результат, то обов'язково той результат буде», – підсумувала директорка Тетяна Галас.