Нова битва за дітей. По обидві лінії фронту. Третій навчальний рік під час війни на старті. В багатьох складових критичний. Критичний для нас та кардинально інший для росіян.
Отже, давайте по суті, що відбувається.
Окупація. Тут все просто та жорстко. Більше ніяких загравань з батьками-українцями. Підхід "хто не заховався винен сам", і в чомусь, нажаль, росіяни мають рацію. Ключове для оцінки реальності росіяни не займаються ніким, окрім дітей шкільного віку.
Ані дорослими. Ані пенсіонерами. Навіть студенти випадають з поля підвищеної уваги. Лише школярі.
Це об’єкт та суб’єкт пропаганди одночасно. Саме діти вже несуть додому проукраїнським батькам російські наративи. Сумно, але правда. Уявіть, ваша дитинка принесла малюнок з Путіним. Ваші дії? А якщо додати розуміння, що після реального відгуку може постукати ФСБ з позбавленням батьківських прав? Так це працює Працювало.
Але цього року вийшло на новий рівень. Тепер маріупольські діти зобовʼязані обрати одну з організацій путінюгенда для обов’якового членства. "Юнармія", "Команда Путина", "Комсомол" на будь який смак,
соціальний статус та вік. Відмова? Повертаємось до постукування ФСБ у двері батьків.
Все це виглядає страшно. Так воно і мусить бути. Дорослими очима це не може оцінюватись інакше. А як дитячими? От тут вже трохи інша картинка. Набагато кольоровіші та цікава. Той, хто, як я, був піонером зрозуміє, про що мова. До старших класів це навіть весело, якщо вірно побудовано. Тому це величезний ризик втрати наших дітей. Ментально.
Чи є тому протиотрута? Безумовно. Чи все втрачено та безнадійно? Аж ніяк. Проте…
Евакуація. Третій рік Міносвіти робить вигляд, що нічого не відбулося. Що дітей та освітян з окупованих територій не існують. Немає нас не існує проблем. На жаль, нам нічого протиставити пропаганді росіян. Не існує якісного та безпечного для перегляду в окупації медійного та освітнього продукту, який мав би конкурувати з російською пропагандою.
Наша Мавка множить їхню Машу з ведмедем на нуль, але… Чи вистачає Мавок? Ясно ні. Далі гірше. Мало спроби створити нічого з нічого задля централізації, окуповані громади відтісняються від процесу навчання своїх дітей. А чужим вони непотрібні. Без локальної ідентичності ми ризикуємо втратити набагато більше за провінційність.
Та це навіть не ключове. Це про беззмістовність боротьби влади з владою заради неясно чого. Ключова проблема втрата розуміння "що робити" та, як наслідок, практичних дій.
Хто мав би стати першим агентом антипропаганди? Кому повірять діти більше за батьків? Лише одноліткам. Одноліткам, яких ігнорують майже всі. Тому на третій навчальний рік великої війни ми мусимо перейти від урядової бюрократії до практичного порятунку душ наших дітей. Якщо ми хочемо отримати українців, місце проживання яких не має значення, треба зайнятись цим прямо тут і зараз.
Оскільки вчора ми вже втратили.
Джерело: "ГОРДОН"
