Міжнародний легіон ГУР МО України об’єднує військовослужбовців із понад 55 країн світу. Близько 70% його особового складу — іноземці, які служать на рівних умовах з українськими бійцями. Про те, як іноземці потрапляють до легіону, чому частина кандидатів відсіюється ще на етапі відбору, який бойовий досвід представники різних військових шкіл привнесли в підрозділ та як легіон працює на Запорізькому і Сумському напрямках, в ефірі Армія FM розповів офіцер, представник Міжнародного легіону ГУР МО України Володимир Камінський.
— Як ви долучилися до Головного управління розвідки? Це був свідомий крок чи випадковість?
— Це був свідомий крок, ще задовго до повномасштабного вторгнення. Так сталося, що я був знайомий зі співробітниками Головного управління розвідки. Приблизно півтора року готувався до того, щоб проходити відбір, а потім проходив його безпосередньо. Це дуже довго тривало. І так синхронно збіглося, що процес мого долучення стався вже після початку повномасштабного вторгнення. Тому це був свідомий вибір. Як я інколи кажу, особливого вибору, куди саме йти,
у мене не було.
— Що собою являє Міжнародний легіон Головного управління розвідки?
— Міжнародний легіон був створений 7 березня 2022 року за ініціативи тоді ще начальника Головного управління розвідки бригадного генерала Кирила Буданова. Це підрозділ, який від самого початку створювався так, щоб більшість особового складу становили іноземні добровольці, які почали з'їжджатися буквально з першого дня повномасштабного вторгнення.
— Вони працюють на рівні з українськими спецпризначенцями чи для них є якісь послаблення?
— Це такий собі унікальний феномен нашого підрозділу, тому що у нас проходять службу представники понад 55 країн — зі всього світу. Юридично вони перебувають у тому самому статусі, що й ми, українці. Це підрозділ зі своєю специфікою, де під час бойових дій мовою спілкування зазвичай є англійська, більше ніж українська. Працюють вони, так само як і українські військовослужбовці. Близько 70% і більше особового складу — саме іноземці.
— Чи має легіон постійну смугу відповідальності на фронті, чи його перекидають на найскладніші напрямки?
— За всі чотири роки ситуація змінювалася.
Спочатку це була велика кількість розпорошених груп. Наприклад, під час Київської кампанії працювала велика кількість груп, які вирішували питання там, де це було нагально. Приблизно у 2023 році відбулася реорганізація. Підрозділ був зведений до батальйонного та загонного рівня і вже направлявся на найскладніші напрямки. Наразі вже близько року Запорізький і Сумський напрямки є нашою основною сферою відповідальності.
— У легіоні служать представники понад 50 країн. Які культурні чи військові школи найефективніше проявляють себе в умовах сучасної війни в Україні?
— Не можна сказати, що якась окрема національність найкраща. Вони не існують у вакуумі — всі працюють пліч-о-пліч. Від самого початку Міжнародний легіон був своєрідним плавильним котлом, куди привносили найкращі тактики, традиції та розуміння того, як потрібно діяти. Французи приносили своє, американські рейнджери та «морські котики» — своє, канадці та австралійці — своє. У нас є стандартизована програма підготовки, є власні напрацьовані тактики, але вони складаються саме з досвіду з усього світу. Тому не можна сказати,
що якась окрема національність дає той чи інший результат. Це робота системи.
— Як ви шукаєте кандидатів за кордоном?
— Більшість — це так зване сарафанне радіо. Люди, навіть попри те, що реклама є на весь світ, зазвичай їдуть, коли особисто когось знають. У цьому нам допомагають наші ветерани, яких уже доволі багато роз'їхалося по всьому світу. Також працює прямий рекрутинг через підрозділ і соціальні мережі, медійна робота, як і в інших підрозділах.
— Коли іноземці приїжджають до легіону, скільки кандидатів відсіюється на першому етапі?
— Доволі багато. Причому не тільки ми їх відсіюємо — люди самі відсіюються. У нас є процес селекції. Протягом першого тижня кандидати мають показати певні результати, щоб ми зрозуміли, чи є з чим працювати, а людина — куди вона взагалі потрапила. Під час цієї селекції ми навіть даємо їм час подумати. Є люди, які приїжджають із певними уявленнями, а потім стикаються з реальністю та розуміють, що їм це не потрібно. Тому немає такого, що всіх, хто приїхав, ми одразу беремо. Потім проводяться медична та психологічна перевірки, і далеко не всі доходять навіть до курсу базової підготовки.
— Які основні причини відмови: психологічні, фізичні чи безпекові?
— Це вже статистика, і вона може відрізнятися від набору до набору. Кожні кілька місяців приїжджають нові групи, і ситуація щоразу різна. Кожна людина, яка ухвалює рішення їхати через увесь світ і воювати на нашому боці, — це особистість. У кожного своя історія та своє індивідуальне рішення. Якщо людина вирішує долучитися до нашого підрозділу і йти до кінця, ми це поважаємо. Але якщо на етапі відбору вона приходить і каже, що помилилася, я особисто так само це поважатиму, потисну руку і ми залишимося добрими друзями.
— Як ГУР перевіряє іноземців, які приїжджають до України, щоб зрозуміти, чи не можуть вони бути завербовані росіянами?
— По-перше, перевірка відбувається із самого початку. По-друге, це військова організація та підрозділ. Немає такого, що кожен іде куди хоче і робить, що хоче. Військовослужбовці живуть так, як у нас організовано, харчуються так, як організовано. У кожного є свій безпосередній начальник і командир. Це підрозділ, просто іноземці становлять більшість його особового складу.
— Яка з операцій вашого підрозділу викликає у вас найбільше захоплення — з того, що можна розповісти?
— Для мене це операція перед звільненням Херсонщини. Наші хлопці перепливали річку на ластах — буквально на ластах — зачищали населений пункт. Це дало змогу створити перевагу й полегшити дружнім підрозділам початок операції зі звільнення Херсонщини. За це кілька іноземців, громадян Сполучених Штатів та інших країн, у день звільнення Херсона були особисто нагороджені Президентом України.
— Фізична підготовка в ГУР, мабуть, має бути дуже серйозною. Є щось подібне до підготовки Сил спеціальних операцій?
— Фізична підготовка або є від самого початку, або її дуже важко зробити вже тут. Тому ми завжди кажемо всім рекрутам, які виходять на зв'язок: «Хлопці, дівчата, не витрачайте час. Тут часу буде важко наздоганяти». Побудувати нормальну фізичну форму — це роки. Адаптувати своє тіло, свій розум і центральну нервову систему — теж роки. Ми на цьому наголошуємо. Дуже велика кількість іноземців, які приїжджають, відсіюється саме тому, що не витримує фізичного навантаження.
— Чи були випадки, коли уряди рідних країн переслідували бійців за участь у війні в Україні?
— На моїй пам'яті такого я не пригадую. Якщо говорити про громадян західних країн, були випадки, про які хлопці розповідали публічно: коли вони поверталися, їх могли зупиняти в аеропорту та ставити багато запитань. Але це було радше для того, щоб поставити питання і зрозуміти, що відбувається. Я особисто не чув про якісь наслідки саме за участь у війні.
— Яка головна мотивація іноземців їхати в Україну на війну?
— Є декілька категорій. Основна — це військовослужбовці армій своїх країн, які десятиліттями служили, по 10–15 років, але не мали можливості повною мірою застосувати свої навички та присвятити себе чомусь, що вони вважають світлим, бути на світлій стороні історії. Для них це можливість реалізувати себе та зробити свій внесок. Вони дуже часто дивляться на це масштабно, навіть цивілізаційно — як воїни світла. Це найбільша категорія.
— Ви також долучилися до українського кінематографа — зіграли самого себе у фільмі «Кіллхаус» Любомира Левицького. Як це було?
— Коли я йшов у ГУР,
точно не думав, що буду дотичний до створення українського кінематографа. «Кіллхаус» — вже другий фільм, до якого я маю відношення. До цього був «Вавилон'13», кінооб'єднання, де я допомагав нашому підрозділу продюсувати цей фільм. У «Кіллхаусі» взагалі не планував зніматися — це вийшло абсолютно випадково.
— Зніматися було важче, ніж виконувати спеціальні операції?
— Досвід цікавий. Інколи фізично було навіть важче, тому що коли тебе по 10–15 разів підривають на «Хамві» за день, є своя специфіка. Але було дуже комфортно та цікаво працювати з професійними акторами — Сергієм Стрельниковим, Капустіним, паном Любомиром, головним режисером і творцем цього фільму. Це дуже потужний досвід.
— Ви задоволені своєю акторською грою?
— Нехай глядач вирішує.
— Як військові оцінюють цей фільм?
— Цей фільм не для військових. Як неодноразово казав пан Любомир, він був створений для того, щоб зробити внесок і об'єднати різних людей — військових, цивільних, представників різних спецслужб. Показати, що ми всі разом. Я думаю, що кожен бачить у цьому фільмі щось своє і може побачити те,
чого раніше для себе не розумів. Хтось, можливо, не розумів, що і як військові роблять та що вони відчувають, — він зміг це побачити. Цивільні могли побачити представників інших підрозділів та організацій, гурівці — представників Служби безпеки, Третього армійського корпусу. Це було дуже пізнавально та цікаво. Але головне — це єдність. Я б не назвав це просто кіно про військових для цивільних.
— Наостанок хотілося б попросити вас про дві речі. Перше — що ви можете сказати людям у тилу, які потерпають від російських обстрілів? І друге — які побажання побратимам з нагоди Дня воєнної розвідки України?
— Цивільним я побажав би не сидіти й не страждати, а кожному робити свою роботу. Як зазвичай, коли сидиш і нічого не робиш, саме тоді страждання стають найсильнішими. Треба щось робити: займатися своїм господарством, вирішувати свої справи. Це дуже добре відволікає і приземляє. А своїм колегам хочу побажати всього доброго. У мене дуже багато колег, і я особисто вважаю, що після стількох років служби в цій організації це одне з головних свят країни. Ми всі когось втрачали, всі до чогось прагнемо. Тому бажаю просто добре й гарно робити свою роботу та тримати стрій.
