Бійці «Азову», які боронять Маріуполь розповіли, що з ними вже ніхто не зв’язується понад два тижні.
Про це заступник командира полку, капітан Святослав Паламар («Калина») заявив у відеозверненні.
Повний текст звернення.
«Багато хто сьогодні говорить про оборону Маріуполя. Про те, що ми б’ємося з переважаючими силами противника, що ми стримуємо велику орду. Не пускаємо росіян далі, і так затримуємо всю російську армію. Всі радіють, бо орда не йде далі.
Але ви задумувалися про те, як тут перебувати, як битися в таких умовах, що відчувають захисники Маріуполя?
Це, знаєте, коли тобі пишуть смс «як в тебе справи, друже?», а ти п’ять хвилин тому поклав у чорний мішок побратима, якого знав 7 років. Це коли вчорашній взводник, якому 22 роки, командує батальйоном, та командує краще і ефективніше за полкана, який все своє життя отримував зарплату від держави. Він просить за одного, другого, третього солдата і завжди скромно забуває про себе. Забуває про те, щоб його нагородити.
Це коли відділення «азовців» штурмує роту елітного спецназу…Це коли побратим, маючи важке поранення, втікає з госпіталю, бо обіцяв своїм друзям допомогти боротися на передньому краю. Це коли наші хірурги у важких нелюдських умовах проводять надскладні операції, ампутації. Коли дівчина біжить під «Градами» та спасає життя людей. Це коли 19-річний молодий хлопчинка скромно розказує про те, як йому вдалося знищити 20 одиниць ворожої техніки. Це коли колишній офіцер відділу кадрів бере в руки гранатомет і біжить знищувати ворожі танки. Коли наші дівчатка роблять з того, що є суп, а він тобі в рот не лізе, бо за декілька кварталів з голоду помирає дитина, і ти не можеш їй допомогти… Це коли поранений у бою офіцер кричить: «Слава Україні!» і підриває себе на гранаті, щоби не здатися в полон. Це коли водій з двома каністрами бензину біжить під артилерійським вогнем, тому що йому треба заправити евакуаційний автомобіль. Це коли наш військовий бере воду, ризикує життям і дає її полоненому російському армійцю. Він ще не знає, що плита його прибила. Того полоненого, від артснаряду, який скинула російська мразь. Це коли хлопцям сняться крики тих дітей, людей, які згоріли живцем. Коли друзі приховують очі, не знають, що тобі сказати, бо їм соромно сказати, що їм страшно сюди приїхати тобі на допомогу.
Це політики, які постійно розказують, що «ми їх підтримуємо, ми постійно на зв’язку», але вже більш як два тижні ніхто не підіймає слухавку та ніхто ні з ким не спілкується.
Це пам’ятати про нас, пам’ятати вічно про Маріуполь, розказувати про це, але… це місто-мученик. Це місто-борець. І ми не в минулому, ми в теперішньому, розумієте. Це коли ти читаєш про себе зі скорботою, а ти ще є. Ти ще живеш надією і ти розумієш, що до тебе повинні прийти. І особливо ті люди, які вірні присязі, які знають, що росію можна перемогти. І ти воюєш заради тих українців, побратимів, які вже віддали своє життя у боротьбі за Україну. І ми, захисники Маріуполя, хочемо побажати народу України триматися. Триматися в біді, не забувати про боротьбу, боротися і перемагати. Маріуполь — це Україна. І поки ми тут є, Маріуполь продовжує бути українським».
Слідкуйте за найоперативнішими оновленнями у Twitter Громадського радіо
Також підписуйтеся на наш Telegram-канал Новини від Громадського радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
