У Європі українські біженці живуть у родинах місцевих мешканців, тоді як у Росії на них чекають фільтраційні табори, допити, а часом катування, і потім — Сибір або Далекий Схід. Західні ЗМІ пишуть про те, як рятуються українці від війни за кордоном.
У березні Поль Шпігель, директор Центру здоров’я людини при Університеті Джона Гопкінса та координатор Всесвітньої організації охорони здоров’я у справах українських біженців, вирушив у півторамісячне відрядження до міст Чехії, Польщі, Румунії та Словаччини, де нині живуть чимало вимушених переселенців з України. По поверненні до США він поспілкувався з журналістами NPR — Національного громадського радіо США, і поділився своїми спостереженнями щодо того, як приймають українців у Європі.
За словами Шпігеля, європейські держави «надзвичайно гостинно» зустрічають українців, проявляють «щедрість та відкритість». Більшість із них селять не у таборах для біженців, а безкоштовно прилаштовують до місцевих родин або готелів чи гуртожитків. Уряди приймаючих країн дозволяють вимушеним переселенцям з України легально працювати та забезпечують їх тим самим обсягом медичних сервісів,
що й місцеве населення.
Втім, є певні приводи для занепокоєння, зауважує дослідник: збройний конфлікт продовжується, і з часом у населення приймаючих країн накопичується втома від прийому біженців. «На початку війни ми не знали, скільки вона триватиме, — зауважує Шпігель. — Більшість людей розраховували прийняти біженців на кілька тижнів, але не на місяці чи рік із лишком. Через певний час щедрість може піти на спад».
Аби цьому запобігти, уряди європейських країн, на його думку, мають запроваджувати програми підтримки не лише для біженців, але й для вразливих категорій власного населення. «Якщо громадяни [які потребують допомоги] відчувають, що біженці отримують більше, ніж вони, це може посилювати напругу, перетворюючи щедрість на обурення, — підкреслює Шпігель. — Ми маємо мінімізувати цей ризик».
Тим часом, українці, які були вимушені виїхати із зон бойових дій до Росії, стикаються з іншими проблемами. У спілкуванні з журналістами американської газети The Washington Post вони розповідають про фільтраційні табори, жорстокі допити, обшуки та затримання.
За даними Міністерства оборони РФ,
всього від початку війни до Росії виїхали понад 1 млн українців. Частина з них не мали іншого вибору — як то примусово евакуйовані на схід мешканці Маріуполя, ще частина — особливо жителі тимчасово окупованих територій Донбасу — зробили це добровільно. За свідченнями самих біженців, а також волонтерів та українських і американських чиновників, майже усі вимушено переміщені особи пройшли «фільтраційні табори» із допитами та обшуками. Тих із них, кого запідозрили у симпатіях до українських військових, було затримано, вони зазнали катувань.
Деяким українцям вдалося виїхати з Росії на територію третіх держав, утім багато з них були переміщені до тимчасових поселень біженців вглиб Росії, і так вони «опинилися у пастці в країні, що поставилася до них із ненавистю та зруйнувала їхні помешкання», пише видання.
26-річний житель Маріуполя Богдан разом із дружиною та семирічною донькою залишив Маріуполь у середині березня і зрештою потрапив до центру біженців у занедбаному радянському санаторії в Ялті. За його словами, окупанти розпитували у нього про позиції українських військових у Маріуполі та питали,
за кого він — за Росію чи за Україну. «Я сказав: «Ви цікаві люди. На моїй батьківщині війна, російські солдати напали, і мій будинок було зруйновано. А ви хочете, щоб я виголошував проросійські заяви?», — згадує українець.
Завдяки допомозі іноземних волонтерських організацій Богдан із родиною виїхав із Криму і наразі живе у Стокгольмі. Іншу частину їхньої групи біженців вивезли до якогось занехаяного санаторію в 1 тис. км від кордону вглиб країни, розповідає він.
Ще один маріуполець 19-річний студент Олександр Шевчук, зізнається, що пройшов через декілька раундів допитів, під час яких російські військові та працівники ФСБ намагалися зʼясувати, чи не брав він участі у бойових діях. Вони прискіпливо оглядали його, вишукуючи татуювання, а також мозолі та синці, що могли б свідчити про носіння зброї, розпитували про довге волосся та бороду, що розглядають як потенційну ознаку українського націоналізму.
У всіх, хто потрапляв до фільтраційного табору, окупанти оглядали телефони та планшети, а у деяких забирали сім-карти, пояснюючи, ніби їх можуть використати для наведення українські військові,
згадує Шевчук. Якщо хтось раптом промовляв слово «війна», окупанти відразу ставали агресивними. «Як ви думаєте, чому це війна? Війна проти кого? — згадує їхню реакцію маріуполець. — Ви знаєте, що не варто говорити це слово».
В самій Росії з українськими біженцями поводяться по-різному, пише The Washington Post. Комусь вдається залишити країну без необхідних документів, комусь ні; дехто може знайти гідне тимчасове житло, а іншим доводиться жити під охороною в таборах. Тим часом, західні чиновники висловлюють занепокоєння щодо примусового переміщення українців до Росії. Москва ж подібні закиди відкидає, заявляючи про допомогу вимушено переміщеним українцям.
Втім, не всі біженці розуміють, що для них означають обіцянки про допомогу й зокрема про тимчасове житло у східних регіонах Росії. «Деякі маріупольці говорять, що вже зголосилися поїхати в Хабаровський край [на Далекий Схід Росії, куди потяг з Москви йде шість днів]», — розповідає Данил Махніцький, голова московської волонтерської організації «Суспільство. Майбутнє», яка допомагає біженцям. За його словами,
дехто з них не розуміє, на що погоджується.
Крім того, існує проблема з документами. Якщо українці хочуть отримати тимчасове житло або допомогу від російського уряду — а часто це просто необхідно через неможливість обміняти українську готівку на російські рублі - їм доводиться віддавати свої паспорти. І повернути їх може бути непросто.
В одному з тимчасових притулків для біженців у Росії оселився і Шевчук з родиною. Втім, вже за тиждень їм пощастило виїхати на автобусі до Грузії. Українець зізнається, що залишатися в країні, де більшість підтримують війну, з рекламних щитів повсюди виглядає літера Z, і неможливо відкрито висловити свою думку, було гнітюче. «У нас було мирне життя. Вони його у мене забрали і залишили ні з чим, — говорить Шевчук. — Ні з сього, ні з того вони говорять тобі, що тебе врятували. Врятували від чого? Я ніколи не бачив ані фαшиcτів, ані нацистів».
Таким як Шевчук — українським біженцям, які опинилися у Росії або на окупованих нею територіях та хочуть виїхати за кордон, допомагають підпільні волонтерські мережі, пише інформаційне агентство Reuters Вони дають поради щодо маршрутів переміщення,
допомагають грошима та забезпечують транспорт. Чимало подібних організацій очолюють громадяни Росії - деякі знаходяться за межами батьківщини, інші залишаються вдома, ховаючись від влади та силовиків.
Їхня діяльність повʼязана із ризиком. Хоча російські закони напряму не забороняють допомагати українським біженцям, відповідальність встановлена для тих, хто відкрито виступає проти війни в Україні. За словами двох волонтерів, одна росіянка, яка допомогла десяткам українців виїхати з Росії через кордон з Естонією, припинила це робити після виклику на допит. У відділку поліції її протримали декілька годин без доступу до адвоката.
20-річна Марія Бєлкіна — уродженка Росії, яка проживає в Грузії та керує групою «Волонтери Тбілісі», що, за її словами, вже допомогла близько 300 українцям виїхати з Росії. Вона зізнається, що любить країну, в якій народилася та виросла, проте їй сумно бачити, якою та стала тепер. «Ми всі відчуваємо це постійне почуття провини, — зізнається Бєлкіна. — Багато людей із Росії пишуть нам із питанням: «Чим я можу допомогти?»
Журналісти Reuters поспілкувалися із представниками ще трьох волонтерських організацій,
які повідомили, що від початку війни сприяли виїзду із Росії понад тисячі українських біженців — переважно вихідців із Маріуполя. Всього, за даними Організації Об'єднаних Націй, від початку повномасштабного вторгнення понад 13 млн українців залишили батьківщину або були переміщені всередині країни. Із них близько 740 тис. виїхали до Росії.
Співзасновниця волонтерської ініціативи «Допомогаємо виїхати» Натуріко Міміношвілі з грузинського Тбілісі розповіла Reuters, що її організація допомагає українським біженцям у пошуку тимчасового житла, надає інформацію про маршрути, бронює для них квитки на потяги та автобуси, а також консультує щодо їхніх прав. Керують організацією росіяни та російськомовні громадяни, які проживають за кордоном, а в самій Росії вона співпрацює приблизно із сотнею волонтерів, які поселяють українців у своїх домівках до моменту евакуації за кордон.
За словами Міміношвілі, у практиці Допомогаємо виїхати були випадки, коли російські чиновники тиснули на людей, аби ті їхали до певних регіонів проти своєї волі, або говорили їм про заборону залишати офіційно надане житло.
Один з українців, яким допомогла ця організація, — маріуполець Богдан Гончаров із родиною. У середині березня вони через окупований Бердянськ потрапили до Криму, звідки українець звʼязався із волонтеркою Допомогаємо виїхати. Та порадила йому дістатися Ростова, звідки маріупольців автобусом вивезли до кордону із Естонією. Там росіяни допитали Гончарова, аби перевірити, чи не повʼязаний він із українською службою безпеки або правоохоронними органами, після чого родина опинилася на території ЄС — через три тижні після того, як залишила рідне місто. Ті ж декілька десятків земляків Гончарова, які залишилися у Криму, були, за його словами, невдовзі переправлені на півострів Таймир на крайній півночі Росії.
«Це диво, що ми вибралися, — говорить маріуполець. — Все завдяки волонтерам».
