Вадим Москаленко, командир бригадної артилерійської групи, бригада під назвою “Червона Калина” Національної гвардії України, став гостем студії “Ми-Україна”. Він розповів про війну та про те, що відбувається на фронтах.
Вадим Москаленко, майор, командир бригадної артилерійської групи. З перших днів повномасштабного вторгнення захищав столицю, вибиваючи ворога з Київщини. Майор Москаленко взяв на себе командування підрозділу мобілізованих. Тільки на київському напрямку під керівництвом Вадима Москаленка вдалося знищити близько 100 одиниць живої техніки, а з нею і живої сили ворога. Нагороджений Орденом “За мужність” III ступеня.
Вадим Москаленко про знищення близько 100 одиниць живої техніки окупантів на Київщині– Вітаю вас.
Доброго дня.
– 100 одиниць живої техніки – це якась шалена цифра. Скільки це в підрозділах? Який це підрозділ?
Підрозділ, це грубо кажучи, близько двох батальйонів. Ну, дивлячись, яку техніку рахувати. Якщо чисто броньовану – це можна говорити навіть про цілий полк.
– 100 штук. Чи не намагались порахувати, скільки це в грошах? Яких збитків ви завдали російській армії?
Ні,
чесно, особисто я не намагався рахувати. Ну, тому що моя робота – дати роботу тим, хто це буде рахувати, розумієте. І навіть не було часу цим займатися. Ну, не рахував я особисто, скільки це буде грошей.
– А, на вашу думку, що важливіше… Бо військові, знаєте, всі відповідають по-різному. Що важливіше, знищити живу силу противника чи знищити техніку, щоб не було на чому воювати?
Тут таке цікаве питання. Воно важливо як знищити техніку противника, так само важливо знищити живу силу противника. Тут вже, як показує статистика, якщо знищений підрозділ на 30%, підрозділ рахується вже не боєздатним. Тобто у підрозділа вже морально-психологічний стан незадовільний, коли він розуміє, що в нього 30% втрат. Так же само знищити техніку – й особовому складу вже не буде на чому пересуватися, на чому вести бойові дії. Так що тут питання таке, риторичне.
– Повертаючись до оцих 100 одиниць знищеної техніки. Як переважно її знищували? З чого? Яка це артилерійська система?
Ну, в основному на київському напрямку ми працювали з озброєння 2С1 “Гвоздика”. Це самохідна артилерійська установка.
В принципі, якщо бачили зараз по новинах, якщо брати трасу від Бучі до Макарова, от вся техніка, яка була на цій дорозі, це все, що знищив наш підрозділ. Тому що я відповідав за цю ділянку місцевості. Ну і повністю ще навколишні села. Копилів, там, Бузова, і вже в напрямку Білорусі повністю ми витісняли російських солдат, повністю з нашої території. Артилерія, грубо кажучи, вирішує хід бою. Тому що є такий вислів “Піт артилерії береже кров піхоти”. Це дійсно 100% так.
Як працює українська артилерія– Ну артилерію ж називають “Богами війни” взагалі. Тут без зайвого сорому можна про це казати. Яка специфіка вашої роботи і як українська артилерія відрізняється від російської? Зараз те, що ви бачите в полях?
Ювелірністю наша артилерія відрізняється, це 100%. Це основне, що очевидно. Тому що, на жаль, на превеликий жаль, у нас зараз на озброєнні не вистачає боєприпасів на наші 2С1 установки, на наші 2С3. Це 122, 152 калібр. Нам просто не вистачає цих боєприпасів і, на жаль, на кожну гармату в нас дуже мало боєприпасів. Ми розуміємо, що наші хлопці знаходяться на передку і нам потрібно зберегти їхнє життя і здоров’я.
Тому кожна ціль максимально вираховується, максимально продумується і з максимальною точністю вона знищується. І ці хлопці, які знаходяться на передку, вона це самі бачать, вони знають, що за їхніми спинами є ми, і це їм допомагає теж бути більш впевненими в собі, знаючи, що ми їх завжди прикриємо і ми їм завжди допоможемо.
– Я тут недавно читала статистику, що росіяни, принаймні влітку, могли собі дозволити за день випустити, якась шалена цифра, 60 тисяч снарядів. У нас, ясна річ, про такі цифри не йдеться. У нас одна спроба – одне влучення? Чи якось інакше?
Ну не одна. Вже, грубо кажучи, на третій снаряд потрібно попасти в ціль. І далі йде вже на знищення. В росіян тактика зовсім не така – в них просто фатальне знищення.
Тактика росіян – рівняти усе з землею– Тобто вони сіють по полях? Оці фотографії зораних полів.
Вони засівають, територію рівняють з землею. Вони просто рівняють все з землею. Вони не дивляться там… В них немає такого точно коригування вогню, як в нас. Вони просто максимум беруть плотністю вогню нашу артилерію. І це основна така проблема. Вони просто не жаліють боєприпаси і лупашать,
засипають повністю все своїми снарядами. А наша задача – точність. Як показує практика, точність набагато краще, ніж масивність. Тому що втрати ворога набагато, набагато більші, ніж наші. Воно дійсно так і є. Я думаю, дасть Бог, закінчиться війна, буде вже ця статистика і тоді вже всі побачать, які втрати ворога. На жаль, наші втрати теж суттєві.
– Про це потрібно пам’ятати і зважати на це… Розкажіть, наскільки точна та зброя, якою ви воюєте, САУ “Гвоздика”? Ну і поганий той солдат, який не хоче стати генералом. На яку ви хотіли би пересісти САУ чи не САУ?
Ну, хотів би працювати на польских “Крабах”. Вони набагато кращі, набагато модернізованіші за наші 2С1 “Гвоздика”. В принципі, якщо толковий екіпаж, хороший командр, то будь-яка зброя, вона буде точною. Так само наша “Гвоздика”. Хоч вона там 1976, 1972 роки випуску, різні є “Гвоздики”. Але якщо екіпаж правильно, злагоджено працює, добре вивірена установка, вона завжди попадає в ціль. Це просто трішки більше займає часу, ніж з польських “Крабів”. Польский “Краб” сам виїжджає, сам наводиться на ціль і влучає куди потрібно.
Тобто набагато краще, набагато мобільніше, набагато ефективніше…
– І менше екіпажу треба?
І менше екіпажу потрібно.
Перші бої повномасштабної війни– Війна для вас почалася не 24 лютого. Коли вона для вас почалася? Воли ви вперше сіли на “Гвоздику” і поїхали? І тоді влучили чи ні?
З самого початку війна для мене почалася ще в 2015 році. Я тобі був командиром взводу управління в мінометній батареї. В нашому ж полку, в мінометній батареї. І після того проходив службу вже чисто на артилерійських посадах, перенавчався, їздив на різні навчання, вчився, щоб удосконалюватися трішки. І вже у 2019 році у нас в частині появилася вже така батарея 2С1 “Гвоздики”, повністю формувалася з нуля, не буду говорити вже куди поїхали, забрали ці установки, і я повністю вже сам, ну там ще був один інструктор, який мені допомагав, брали книжки, вчилися вже самостійно.
– То ви самоучка?
Грубо кажучи самоучка. І вже так пішло, далі вже почав вчити особовий склад і почали працювати. І так же само в перші дні війни.
Про 24 лютого– Я знаю, що ви були штабним офіцером у перші дні війни? Принаймні 24 лютого. Розкажіть, що сталося 24 лютого. Хто до вас прийшов у підрозділ, що це були за люди?
24 лютого я був на посаді начальник штабу артилерії частини.
Тобто я мав організовувати план бою, займатися більше в штабі такими, грубо кажучи, штабними справами. Але так склалася ситуація, що масивність ворога, кількість ворога, вона набагато переважала в нас на київському напрямку, і нам потрібно було більше озброєння. Сталося так, що у нас у частині з’явилося дві батареї і я отримав одну батарею, тому що більш такими системами, в принципі, ніхто не міг керувати. І всіх мобілізованих я забрав на себе. Контрактна служба вже вміла стріляти з циз самоходок, вже працювала на них, вони відразу в перші ж дні почали виконувати бойові завдання. А я в той час, в принципі під обстрілами, в кущах, як склалася ситуація, працював з мобілізованими, вчив їх.
Навчання мобілізованих– Тобто ви фактично вчили їх в бойових умовах?
Постійно в бойових умовах. Ми не ППД вчили, ми вже виїхали в Київську область і вже тут, на місці, вже під обстрілами росіян, я вже вчив мобілізованих, як правильно стріляти з цих самоходок. І буквально вже десь через тиждень ми перший раз виїхали на бойове завдання.
– Тобто від моменту, коли до вас прийшли мобілізовані до першого бою минув всього тиждень?
Так.
Всього тиждень і вже всі шість розрахунків вміли стріляти з 2С1 “Гвоздика”.
– І чим закінчився цей ваш перший бій?
Ну, перший бій був дуже у всіх на азарті. Всі максимально мотивовані, тому що ситуація боїв, яка була на Київщині, зовсім не така, як зараз на сході.
– В чому? В чому різниця?
На Київщині дуже сильно допомагало місцеве населення. Ми тільки виїжджали на вогневі, люди самі бігли до нас. Несуть їсти, несуть одяг, допомагають копати окопи. Просто на це от реально без сліз не можна було дивитися. І люди через це настільки були мотивовані, тобто мобілізовані солдати, контрактники так само, офіцери… Просто на це без сліз ну нереально було дивитися. І хлопці розуміли, що вони ну от воюють, вони захищають тих людей, які біля них, свої сім’ї, свої домівки. Ну, тобто, там уже мотивація була на максимальному рівні, як тільки можна. І тому всі бойові завдання наші проходили на високих рівнях. Хлопці не боялися і взагалі, можна сказати, не думали за своє життя.
Про росію та мобілізацію– В росії у вересні стартувала часткова мобілізація. Називаємо ми їх тут, жартуємо, чобітками, бо і непідготовлені, і погано обладнані, і погана амуніція у них, і біжать як гарматне м’ясо. А наші мобілізовані? От ви через тиждень вже прийняли перший бій. Які це були мобілізовані? Який вік? Ну, і власне, наскільки вони були мотивовані?
Наші мобілізовані були максимально мотивованими.
Вік був різний. Самий молодший, який був у мене в підрозділі, йому було 18 років, а самий старший – близько 60, десь 58-59 років, не пам’ятаю точно. Тобто вікова категорія зовсім різна. Але підрозділ був дуже злагоджений.
Мобілізовані всі були зацікавлені у своїй роботі, їм всім подобалося, що вони роблять. Я їх призначив кожного на свою посаду, що вони будуть виконувати. Хто міцніший, той пішов задяржаючим. Хто менший – сів на наводчика. Бо там у “Гвоздиці” не так багато місця, не кожен туди залізе в цю установку. І вони реально дуже всі були зацікавлені у своїй роботі, і дуже приємно було з ними працювати. Бо коли ти вчиш людину, а вона хоче цього навчитися, це набагато легше, ніж коли ти його маєш заставити це вивчити. Ну, дякувати Богу, по теперішній час всі мобілізовані, які приходять до нас, або просто добровольці, які приходять в частину, всі максимально мотивовані і всі реально хочуть вчитися та захищати нас державний суверенітет. Ось це саме головне.
Відносини з побратимами– Ось цей перший склад. Чи всі вони залишилися з вами? Чи тримаєте ви з ними зв’язок. Чи були втрати?
Ну,
на жаль, втрати були. Штатний командир батареї загинув, на жаль. Втрати були… Зв’язок я підтримую зі всіма обов’язково. Навіть було таке, що я пішов у відпустку за сімейними обставинами, але все одно поїхав до хлопців на схід, провідав їх, завіз там деякі речі, які їм були потрібні. Постійно тримаю зв’язок, вони до мене дзвонять. Ну, відносини, в принципі, залишилося дуже гарні.
Як би це погано не звучало, але війна ще не закінчується, ми всі бачимо. Тож, я думаю, що ми зі своїми хлопцями зустрінемося ще не один раз.
Чому Україні так потрібна західна зброя– Гаряча ситуація біля Бахмута. Генштаб підтвердив відхід наших військ із Солерада. Що кажуть ті хлопці, з якими ви воювали й які зараз залишаються на сході?
Ситуація дуже, дуже гаряча. Я думаю всі бачать по новинах. Але хлопці всі заряджені. Я ще не чув ні від одного, з ким я там спілкувався, що вони кажуть, все, я не можу чи тому подібне. Ще не було такого. Всі хлопці дуже заряджені, кажуть, що ситуація дуже складна, всім дуже тяжко. Але всі готові боронити нашу землю до останнього.
– Ви, артилерія, маєте бути трішки на відстані від лінії зіткнення. Чи стикалися ви з росіянами, з ворогом близько, віч-на-віч?
Стикался й неодноразово.
Тому що наші установки не завжди можуть вистрілити на ту відстань, на яку можуть вистрілити реально.
– На скільки стріляє “Гвоздика”?
“Гвоздика” стріляє на 15 200, але якщо постійно стріляти нею на таку дальність, то вже десь 100 вистріл не полетить на 15 200. Тобто ми максимально ближче під’їжджаємо.
– Тобто треба підбиратися?
Потрібно. Потрібно постійно підбиратися… А от в росіян, в основному, на озброєнні стоять 2С3. Вони стріляють на 18 км. Тобто ми стріляємо по них і розуміємо, що до нас прилетить відповідь. Але ми до них дістати не можемо. Тобто ми чисто знищуємо живу силу противника і знищуємо їхню техніку, щоб вони не підійшли до наших військ. На жаль, ситуація така. Тому потрібне західне озброєння, щоб ми могли працювати зовсім інакше. Є різниця, що ми будемо стріляти з “Краба”, реактивні снаряди, ними можна стріляти на 40 км. Тобто ти стрельнув на 40 км й ти не боїшся, що зараз тобі прилетить у відповідь. І можна працювати далі, і максимально ефективніше знищувати противника. На жаль ситуація зараз така, що у нас є “Гвоздики”.
У чому різниця між Україною та росією у цій війні
– Повертаючись до цього контакту з ворогом. Був близький контакт, що ви зрозуміли про ворога в цей момент?
Вони не жаліють своїх людей. Взагалі не жаліють. В нас зараз і з самого початку війни основний пріоритет це був особовий склад. Не так ми переживали за те озброєння, за залізо. Основне це було життя і здоров’я нашого особового складу. А в росіян зовсім не так. Брали хлопців в полон, вони.. Ну просто подивишся на їхнє екіпірування, ну ви самі це бачили. І коли були холода, вони хто в чому.. Руки були поморожені, пальці чорні.
Ну от отака ситуація в них. Вони від морозу просто ідуть на нас, навіть не розуміючи, що це вже наші позиції. Ну різні ситуації бувають. Про це можна говорити дуже-дуже довго. Просто не хочеться, якщо чесно. Вже хочеться пошвидше миру, щоб закінчилася війна, вже поїхати до сім’ї, додому, до батьків. Я вже не пам’ятаю, коли батьків бачив, розумієте. Ось така ситуація.
За які заслуги Вадим Москаленко отримав Орден “За мужність” III ступеня– В візитівці йшлося про те, що у вас є Орден “За мужність” III ступеня. Завжди мені цікаво, чи військових нагороджують за якусь конкретну справу, за якийсь контактний бій чи операцію, чи це якась сума досягнень? От у вашому випадку, ви знаєте, за що вас нагородили?
Ну як,
я сам орден собі не даю, я сам не подаю себе на цю нагороду. Це вище командування робить. Ми ж під час бойових дій спілкуємося багато з ким з вищого командування, і вони ж розуміють, хто яку роботу робить за весь час війни. Значить воно так вирішилося, що я заслужив таку нагороду. Звичайно ж, ці ордена, вищі нагороди, даються і військовослужбовцям за якесь конкретне…
– То може це за 100 одиниць?
Може бути і за 100 одиниць. Я не знаю, чесно не знаю. Хоча я думаю, що свою роботу виконую на належному рівні і стараюся далі тільки покращувати себе у цьому напрямку. А так, що я ще можу сказати. Не вмію я себе хвалити. Так вирішило командування.
– Ну, бачите, військові сором’язливі, не можуть вони себе хвалити, і розказати, і похвалитися, за що таки їх нагородили.
Ну десь так.
– Генералом хотіли би стати?
Звичайно хотів би. Я не збираюся зараз звільнятися з армії. Я, в принципі, до цього йшов, на це вчився з самого початку. Я ще вчився у військовому ліцеї, ще перед тим, як піти на курсанта, вчився у військовому ліцеї. Відбув там чотири роки. Потім вчився на офіцера чотири роки.
В принципі я присвятив цьому своє життя, тож зараз буде безглуздно кидати все це. Мені, в принципі, моя справа подобається.
Про ставлення до росіян– На вас не вплинуло те, що ви, наприклад, побачили після звільнення Київщини?
Ну, в принципі, весь особовий склад, який там був, в нас… В нас в основному частина сформувалася вже з тих військовослужбовців, які вже в нас служили в частині й потім пішли в запас. І як показала практика, вони всі вже вели бойові дії з 2014 року, вже вони підготовлені до цього. Звичайно, картина, яка була в нас тут в Бучі, Житомирська траса, вона реально дуже жахлива. Ну на психіку спочатку було дуже тяжко. Не так тяжко дивитися на “руского” солдата, який валяється там, я просто дивитися на цивільних людей, це було максимально тяжко дивитися на це.
– Це вплинуло на бажання іти далі, перемагати?
Так, вплинуло і максимально вплинуло. Вплинуло на кожного я думаю, хто там був і хто це бачив. Воно тільки це роздраконило, так сказати, роздратовує тебе і максимально хочеться чим більше цих паскуд задушити. Ну я скажу по собі особисто, скільки я буду жити,
я готовий, я навіть не можу висловитися…
– Ворога, давайте скажемо ворога.
Давайте ворога, щоб було все гарно… Оцього ворога, я його просто задушу своїми руками, знаючи, що він безпосередньо приймав в цьому участь, у знищенні наших цивільних людей. Не буду говорити там за російських жінок, дітей. Ну, в принципі, я російських ненавиджу, просто ненавиджу.
Я кажу свою думку так, як воно є. І я думаю основна маса нашого населення, може тільки ті люди, які втекли за кордон, які цього не бачили, які цього не відчули на собі, або які вже були за кордоном на початок вторгнення росії в нашу країну, які просто цього не бачили, цього не відчули і вони ще може цього не розуміють, думають, та там точно є нормальні. Може там і є нормальні, ну відсотків 99 там просто… Це не люди. Їх людьми назвати важко.
Як може закінчитися ця війна– Тобто варіанту для примирення ви не бачите? Тільки військова перемога?
Тільки військова перемога. Іншого шляху я не бачу.
– Дякую Вадиме за таке бойове налаштування. Ви даруєте віру в те, що наші військові, і ті військові, які в Збройних силах, і ті військові, які в Національній гвардії, будуть іти та перемагати, а ми будемо робити все, щоб вам допомогти.
Вадим Москаленко, майор бригадної артилерійської групи “Червона Калина”, це така нова назва в Національній гвардії України, був у нас у студії.
– Вадиме, дякую вам дуже, за те що прийшли і за те, що знайшли час у вашій службі. Дякую, що були з нами і до зустрічі.
Дякую і вам. Слава Україні.
– Героям слава.
Нагадаємо, раніше солдат Національної гвардії України із бригади “Буревій” Андрій Самарський у студії “Ми-Україна” розповів про людей, які тут і зараз захищають нашу країну підтримку військових та свої плани після перемоги у війні.
Запис Піт артилерії береже кров піхоти: Вадим Москаленко з бригади “Червона калина” розповів про війну та оборону Київщини спершу з'явиться на Ми Україна.
