Щоб вшанувати пам'ять жертв геноциду, 27 січня щорічно відзначається Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. У цей день в Україні відбуваються скорботні заходи, в тому числі виставки, освітні програми та меморіальні служби.
27 січня 1945 року війська Першого Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті — Аушвіц-Біркенау. Під час Другої світової війни шість мільйонів євреїв стали жертвами нацистської політики, що передбачала знищення народів і груп, які нацисти вважали загрозою або неповноцінними. Близько 1,5 мільйона з них були з території сучасної України.
"Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…" — таке формулювання містить резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 2005 року, якою запроваджено памʼятну дату.
За час існування цього концтабору в ньому загинуло, за різними оцінками, від 1,5 до 2,2 мільйона людей.
За загальними оцінками, жертвами масового знищення євреїв під час Другої світової війни, разом з 4,5 мільйона дорослих, стали 1,5 мільйона дітей.
Ініціаторами ухвалення документа виступили Ізраїль, Канада, Австралія, Росія і США а їх співавторами — ще понад 90 держав.
Оголосивши 27 січня Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту, Генеральна Асамблея ООН закликала держави-члени розробити просвітницькі програми, щоби наступні покоління зберегли пам'ять про цю трагедію з метою запобігання в майбутньому актам геноциду та охороняти, як пам'ятки історії, місця, де відбувалися масові вбивства євреїв.
Уперше Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту відзначили в усьому світі у 2006 року. Проте деякі країни відзначали цей день і раніше.
Голокост у розрізі російсько-української війниОстанній рік війни Росії проти України виразно засвідчив, що пасивна памʼять про злочини геноциду не є запобіжником від їхнього повторення. Необхідний мінімум — активне осмислення та діалог, щоб сприяти постійній свідомості у принаймні значної частини суспільства того, як діють механізми соціальної агресії.
А ще — уважність з боку міжнародних інституцій до системних порушень прав людини авторитарними режимами, щоб не бути засліпленими й заскоченими зненацька тим, що людиноненависницька ідеологія загорнулася в нову, неочевидну, обгортку.
І звісно — неможливо запобігати повторенню геноцидів у майбутньому без рішучого і справедливого засудження та покарання організаторів і виконавців подібних злочинів сьогодні. І без власне готовності діяти на випередження. Міжнародний день памʼяті жертв Голокосту — нагода ще раз замислитися над цим.
За минулий рік ключові місця памʼяті про Голокост в Україні стали обʼєктами нападу з боку рαшизму.
Бабин Яр Символ Голокосту від куль у Східній Європі. 1 березня 2022 року, через вісім десятиліть після масових розстрілів, скоєних нацистами в цьому урочищі, а потім спалення ними тіл, щоб замести сліди своїх злочинів, — світ знову побачив обгорілі тіла загиблих у Бабиному Яру. Цього разу — внаслідок російської ракетної атаки.
Дробицький Яр у Харкові. Це — відоме місце масових розстрілів цивільного, насамперед єврейського, населення нацистами під час Другої світової війни.
За різними оцінками, тут поховано від 14 до 20 тисяч жертв нацизму. У 2002 році на місці трагедії відкрили меморіал. А у 2022-му в центральний монумент меморіалу — менору влучили російські снаряди.
Люди, які пережили Голокост чи нацистські табори смерті після повномасштабного нападу Росії на Україну стали жертвами рαшизму.
Ванда Об'єдкова була однією з тих людей, які вижили в окупованому гітлерівцями Маріуполі. Її мати була єврейкою. Ванда Семенівна вижила тільки тому, що переховувалася від нацистів у міських підвалах. У цих же міських маріупольських підвалах обірвалося через 80 років її життя, 4 квітня 2022 року, коли вулиці й будинки міста перетворювали в пустку російська артилерія й авіація.
Борис Романченко був в'язнем одного з найбільших концтаборів нацистської Німеччини — Бухенвальду. Крім того, його утримували в таборах Пенемюнде, Дора та Берген-Бельзен. Він опікувався збереженням пам'яті про нацистські злочини, був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора. Свої знання про жахітття Другої світової війни Борис Тимофійович передавав майбутнім поколінням. Його життя обірвалося не в нацистській в'язниці чи за колючим дротом, а у власній харківській квартирі, в яку 18 березня 2022 року влучили смертоносною зброєю росіяни. Борису Романченку було 96 років.
Підписуйтеся на нас в Telegram

щоб дізнаватися важливі та цікаві новини першими