Держава і народ - занадто абстрактні поняття, щоб присвячувати їм підручники історії і робити з цієї історії політичні висновки, вважає оксфордський професор Андрій Зорін.
Андрій Леонідович Зорін - історик і філолог, доктор філологічних наук, професор Російського державного гуманітарного університету та Оксфордського університету (Велика Британія).
Контроль над минулим - це контроль над сьогоденням і майбутнім. Саме тому нинішній політичний поворот в Росії супроводжується розмовами про єдиний підручник історії: його завдання - виправдати і легітимізувати даний поворот. Далі можна муміфікувати літературу або вводити єдиний підручник математики, але все-таки з усіх предметів для нас найважливішим є історія.
В центрі історичного наративу завжди стоять натуралізовані абстракції - держава, народ, рідше - цивілізація. В національній державі між державою і народом часто ставиться знак рівності.
Навіть якщо підручників багато, і в рамках демократичного суспільства в них по-різному інтерпретуються події, переоцінювати їх плюральность не варто. Адже події вони описують одні й ті ж.
Цій ідеї всього близько двохсот років, але вона встигла стати загальноприйнятою. Пов'язано це з кризою релігійних уявлень про життя. Релігія давала людині зрозумілу версію безсмертя, а тепер люди вважають, що можуть обезсмертити себе через державу, яка збереже всі твої зусилля.
З цим розумінням історії пов'язана найважливіша метафора «шляху Росії» . Ми нескінченно чуємо: чи має Росія йти по особливому шляху? Коли Росія звернула з правильного шляху? Подібну метафору ви не зустрінете у французькій літературі і майже не зустрінете в англійській. Але «шляхів Німеччини» ще більше, ніж «шляхів Росії»!
На відміну від дороги, шлях передбачає мету руху. У 1836 році Петро Якович Чаадаєв у «Філософському листі» поскаржився, що замість католицизму ми прийняли православ'я і цим відірвали себе від Європи, ухилилася від стовпової дороги цивілізації. Інший текст, що закріплює ідею шляху - «Мертві душі» Гоголя (1842): «Русь, куди ж несешся ти, дай відповідь? Не дає відповіді ».
Цікаво, що головним спонсором роздумів про шляхи сьогодні є корпорація «Російські залізниці» та її голова Володимир Якунін.
Вона нескінченно продукує інтелектуальну або квазіінтелектуальну продукцію, присвячену цим самим шляхах.
Є така ж цікава і така ж безнадійна ідея історичного циклу . Ось зараз реформи, потім репресії, застій, потім знову реформи ... Ми крутимося по нескінченному колу. І варто нам вирватися з нього, як тут же настане щастя, і ми підемо стовповою дорогою цивілізації.
Альтернатива
У перебудову виникла ідея «всієї правди» : більшовики нескінченно переписували історію, брехали народові, а от зараз, нарешті, ми відкриємо архіви, і кайдани тяжкі впадуть, і істина прорветься ...
У 1987 році, коли кров лилася вже щосили в республіках Радянського Союзу, в магазинах закінчувалася їжа, а економіка вступила у фазу незворотного розпаду, в Москві проходили демонстрації з вимогою безлімітного підписки на праці істориків Ключевського і Соловйова.
Питання, хто буде читати ці багатотомники, і що історія татарської навали може сказати людині, у якої вдома їсти нічого, - нікого не хвилювало.
Інша схожа популярна ідея: ми розповімо правду про Сталіна, і репресії не повторяться. Однак ніяке знання не може бути запорукою рішуче ні від чого!
У другій половині XX століття виник ще один цікавий проект підриву монополії держави на історію. Умовно назвемо його «пам'ять» : люди через спогади зберігають і документують правду. Історію пишуть переможці. Проект пам'яті - це проект додання голосу убитим, жертвам історії.
З цим проектом при всьому його глибокому гуманізмі - теж пов'язана проблема. Пам'ять піддається музеєфікації, а це монополія держави. Пам'ять можна розгорнути в тому напрямку, який вигідно державі. Пам'ять можна розгорнути в тому напрямку, який вигідно державі. Музеї пам'яті в колишніх радянських республіках - це музеї комунізму та фαшизму. Самовіктимізація - це дуже зручна позиція для урядів цих країн.
Нарешті, пам'ять про жертви часто виявляється невіддільна від ідеї реваншу і помсти. Історія стає масованим і монументальним інститутом виробництва ненависті. Всі люди, що закликають вбивати, апелюють до історії.
Висновки
З історичного факту не повинні слідувати ніякі практичні та політичні висновки. Питання законності чи незаконності передачі Криму Україні взагалі не має значення - це було давно! Так само, як і питання захоплення Криму у Османської імперії наприкінці XVIII століття.
Історія допомагає нам зрозуміти, що ми не неповторні. Мені цікаво читати не про державу і народ, війни і закони, а про людей - як вони жили в тому чи іншому історичному контакті, про їх життя і чи схоже воно на моє, чи чому не схоже. Це і є альтернативна історія.
mr7.ru