Усе ніби яскраво, йде як по маслу, при цьому лише одиниці розуміють, що насправді відбувається. Наше суспільство здебільшого перебуває в ейфорії й дивиться на важливий історичний процес здобуття основоположного документа Української православної церкви як на мелодраму, у якій панують міфи та ілюзії. Продукують їх і численні псевдоексперти з релігійної проблематики, яких останніми місяцями розплодилося, мов тарганів. Вони не здатні перехреститися, ніколи не були в храмі, але розкажуть вам точно, що буде з томосом.
Чомусь усе сприймається надзвичайно спрощено. Ось, наприклад, версія: є в Москві поганий Патріарх Кірілл, що служить Путіну, від якого конче необхідно відійти, а в Стамбулі на Фанарі сидить, навпаки, добрий дідусь — Патріарх Варфоломій, що надзвичайно любить українців і готовий усе зробити для них, навіть, як святий Миколай, витягти з торби чудернацький томос. Але див у цьому жорстокому світі не буває. Тим паче у світі релігійної політики. Насправді в наведеній історії якщо і є якась правда, то лише те, що очільник Московського патріархату Кірілл (Ґундяєв)
реально є ідеологом і реалізатором путінської неоімперської концепції, що зветься «русский мир», а також те, що РФ використовує Українську православну церкву Московського патріархату під час війни з нами як п’яту колону. Решта — байки.
Президентові коштувало чимало сил, щоб особисто вести це питання, тримати на контролі й тримати курс виключно на автокефалію (про що він не раз наголошував публічно). З огляду на те що ми вже опинилися перед вирішенням доленосного церковного питання, очевидно, задіювалися всі важелі та впливи, відбувалися численні перемовини у Вашингтоні, Нью-Йорку, Анкарі, Стамбулі та Києві.
Ми вже справді стоїмо на порозі Собору. Є велика ймовірність того, що незабаром отримаємо томос про автокефалію. Попри те що часу обмаль, перед об’єднавчим Собором слід ще вирішити принаймні три важливих питання. По-перше, дати остаточно чітко зрозуміти Вселенському Патріархові, що українці вже не дикуни, яких їхні пращури хрестили в Дніпрі далекого 988 року, і що ми погодимося лише на справжній статус автокефальної церкви, тобто повністю незалежної. Її статут має ухвалюватися в Києві й виключно українськими архієреями.
По-друге, варто вирішити питання зі статусом Патріарха Філарета. Не можна так просто «відправити на пенсію» людину, яка найбільше прислужилася ідеї, утворила всю православну ієрархію та структуру України, збудувала потужний Київський патріархат, що дає нам можливість узагалі серйозно говорити про будь-які автокефальні перспективи. І по-третє, необхідно визначитися з тим, хто з архієреїв УПЦ Московського патріархату приєднається до об’єднаної церкви, адже це надасть проекту всеохопності та більшої перспективи. Нещодавній демарш керівництва УПЦ МП, коли воно не пустило владик на зустріч із президентом України, не лише продемонстрував, що очільники цієї конфесії демонстративно відокремлюють себе від України та її інтересів, а й обурив суспільство. Найімовірніше, це матиме зворотний ефект: на Собор таки прийде більше архієреїв, аніж на зустріч. Здається, що багато відповідей на запитання ми отримаємо вже незабаром. Днями має відбутися Священний синод, а потім архієрейський Собор УПЦ КП, де священноначальство найбільшої, за всіма соціологічними опитуваннями, української православної конфесії обговорить усі проблеми, зважить усі пропозиції Вселенського Патріарха та знайде компроміси.
