Сьогодні, 1 червня, сумчани прощалися з 25-річним Романом Атаманюком, чиє життя обірвалося увечері 28 травня під час мінометного обстрілу з боку терористів поблизу Донецького аеропорту.
Як уже повідомляв «День», Роман пішов на фронт добровольцем влітку минулого року. Спочатку воював у складі батальйону «Айдар», а потім у 93-й окремій механізованій бригаді. Днями мав повернутися додому на ротацію.
Провести в останню путь героя прийшли сотні сумчан: друзі Романа, представники місцевої влади і громадськості, його бойові побратими, товариші по Молодіжному Націоналістичному Конгресу, а також ті, хто, не знаючи його особисто, вшановував подвиг наших хлопців, які стали на захист України.
Панахида відбулася у Свято-Воскресенському соборі (УПЦ КП). Традиційно до відспівування православного воїна, котрий загинув, захищаючи Батьківщину, долучився священнослужитель місцевої римсько-католицької громади.
Після панахиди процесія рушила пішки до центрального кладовища, на якому знаходиться Алея Героїв міста Суми. Над процесією майорів жовто-блакитний Державний прапор України.
Вінки та квіти у руках тих, хто прийшов попрощатися з Романом, були у жовто-блакитних патріотичних тонах. Адже і Сам Роман Атаманюк був справжнім патріотом, активно займався громадською діяльністю.
На Алею Героїв труну з тілом героя внесли під вигуки «Герої не вмирають!». Але на очах людей, які сюди прийшли, були сльози.
Як стало відомо, у критичну мить під час обстрілу Роман Атаманюк прикрив своїм тілом бойового товариша: той отримав важкі поранення, але вижив. Роман загинув на місці. Ті, хто його знав, згадують про нього як про еталон чесності та порядності, надзвичайно відповідальну людину з «загостреним почуттям справедливості».
«Належить до тих людей, які не моргнувши оком накриють собою дзот, поведуть літак на таран, скочать у пекло, щоб врятувати товариша...» - так говорив про нього його друг Олександр Бойко. Тоді ми ще не знали, що Роман і справді прикрив собою товариша.
Ще один товариш Романа Андрій Рибалко пригадує останню зустріч з ним: «Раз по раз зривався весняний дощик. Для незнайомої людини ніщо не вказувало, що цей хлопець лише на кілька днів приїхав у мирні Суми із пекла війни.
Акуратний цивільний одяг, вибрита борода і ні тіні геройства. Ми розпитували його про війну, а він відповідав, як завжди коротко, обдумуючи кожне слово. Зараз складно відтворити увесь діалог, пригадується лише зміст. Зокрема:
- Як ти думаєш, може обнести той Донбас стіною? Навіщо нам 5 мільйонів такого населення?
- У нашій роті одна третя хлопців з Донбасу. Так, вони розмовляють російською мовою, але для мене вони більші українці, ніж ті, хто співає "лента-за-лентою" десь під дубом після п'ятої чарки…»
Прощання з воїном пройшло без гучних промов, у скорботній тиші. Потім на честь загиблого пролунав трикратний залп із бойової зброї від його бойових побратимів та Державний Гімн України. Вічна пам'ять!
Алла Акіменко, Суми.
Фото з сайту «Данкор Онлайн».
