До початку Другої світової війни у Тернополі проживали трохи більше 40 тисяч осіб, з яких 14 тисяч були євреями. У період 1941-1943 рр. у місті облаштували гетто для єврейського населення.
За два роки усі мешканці гетто були знищені, тобто кожен третій тернополянин загинув від рук німецьких фαшиcτів. Йдеться на сайті Міщанське братство Тернопіль
“Ви пильнуйте мою хату, а я буду пильнувати вашу”
З часу тих кривавих подій минуло уже більше 70 років, однак у Тернополі ще знайдеться кілька людей, які пам’ятають ті страхіття.
– Події, що мали місце 20 чи 30 років тому забуваються, – каже тернополянка, учасниця “Міщанського братства” Марія Войтович. – А те, що було у дитинстві – не забувається ніколи. Я досі чітко пам’ятаю усі ті страхітливі події військового часу, коли німці вбивали моїх друзів, знайомих, сусідів.
Коли почалася війна, Марії Войтович, дівоче прізвище Мисула, було лише 8 років. Вона разом з батьками жила на вулиці Медовій.
У 1941 році незадовго після окупації міста німці почали облаштовувати у Тернополі гетто для євреїв. Гетто знаходилися у кварталі, який обмежувався сучасними вулицями Шептицького,
Медова, Танцорова, Паращука. Скажімо, там де зараз площа Героїв Євромайдану чи там де на Танцорова адмінбудівля водоканалу, в роки війни було гетто.
Як розповідає Марія Войтович, на місці де зараз поворот з вулиці Шептицького на Медову стояла брама – в’їзд у гетто.
– Будинок в якому ми жили, потрапляв під територію гетто, – ділиться спогадами Марія Войтович. – Нам наказали виселитися з нього і підшукати собі інше житло. Батьки хотіли бути поближче до свого дому, тому ми поселилися на вулиці Широкій, тепер це вулиця Шептицького, у будинку єврея Цимблера. А цей єврей поселився у нашій хаті, яка потрапила під територію гетто. Коли ми переселялися Цимблер говорив: “Пане Мисуло, ви пильнуйте мою хату, а я буду пильнувати вашу”. Як тепер пам’ятаю ці слова.
Марія Войтович розповідає, що з вікна їхньої нової хати були видно в’їздну браму в гетто, тож вони постійно бачили що там відбувається.
– Кожних три-чотири місяці німці проводили каральні акції, – каже тернополянка. – Йшли зверху так як від сучасного універмагу. На місці універмагу був костел, а трохи нижче – німецька комендатура.
Тож їхні вояки йшли звідти вниз по вулиці у напрямку Широкої до гетто. При цьому співали, а рукави у них були закачані по лікті. У гетто виловлювали людей і вели по вулиці Широкій, далі по мосту через Серет і до Петриківського лісу. Там євреїв і розстрілювали.
Жінка розповідає, що вирватися з колони, яку вели на розстріл, було неможливо. Німці були озброєні автоматами і окрім цього мали ще з собою собак.
– Але євреї розуміли неминучість своєї загибелі, їм втрачати було нічого, – розповідає пані Марія. – Тому деякі з них виривалися з колони і починали втікати. Однак німці відразу їх розстрілювали. Після кожної такої акції узбіччя дороги, якою вели євреїв з гетто, була вкрита трупами тих, хто намагався втекти.
“Земля була червона від крові”
Тітка Марії Войтович якось після чергової такої акції запропонувала їй піти до Петриківського лісу і подивитися що там відбувається.
– Не знаю навіщо вона це зробила, може сама боялася іти, – розповідає пані Марія. – Біля Петриківського лісу ми побачили жахливу картину – земля, вся червона від крові, іще рухалася. Ймовірно, розстріляні люди яких закопали у ямах,
іще були живими. Ми з тіткою злякалися і швиденько звідти втекли.
Тернополянка розповідає, що одного разу теж ледь не потрапила під каральну акцію фαшиcτів.
– З території гетто євреям не можна було виходити, і не можна було туди заходити українцям чи полякам, – пригадує пані Марія. – Біля брами завжди чергували німець і поліцай. Але дитину у гетто вони могли пропустити. Тому я часто ходила на цю територію. Батьки готували сумку з продуктами, я йшла у гетто і передавала її євреям. А коли вже туди прийшла, то й залишалася ще трішки погратися зі своїми друзями-ровесниками. Адже до війни ми всі жили разом на одній вулиці і ніяких конфліктів чи протиріч не було ні у нас, ні у наших батьків. Отож, якось я була на території гетто. Німець, який чергував при брамі, помітив мене і відразу почав кричати та гнатися за мною. Я перелякалася, почала втікати. Та німець наздогнав мене, приволік до брами і просто викинув з території гетто. Хвилин через п’ять я побачила як зверху від комендатури ідуть німецькі солдати. Починалася чергова їхня акція. З жахом собі думаю, що якби той німець мене не викинув,
я теж могла б потрапити під розстрільну акцію. Виходить, він врятував мені життя. Хоча в переважній більшості своїй німецькі солдати були жорстокими і безжальними.
Як згадує жінка, після розстрільних акцій німці поверталися у місто через вулицю Широку і при цьому співали собі пісень, як ні в чому не бувало. А позаду них їхала машина, на якій везли одяг та інші речі розстріляних людей.
Марія Войтович розповідає, що у липні 1943 року німці остаточно знищили усіх мешканців тернопільського гетто.
Загинув і єврей Цимблер, який обіцяв пильнувати їхню хату.
– Після знищення гетто нам дозволили повернутися додому, – пригадує тернополянка. – Пам’ятаю, коли ми прийшли до своєї хати, то вся вона була в норах. І на подвір’ї, і у хаті під підлогою були повиривані нори, щось на зразок наших бандерівських криївок. Це такі нори євреї копали для того, щоб врятуватися. Але, на жаль, їм це не допомогло. У Тернополі загинули всі євреї. За винятком тільки братів Зелінгерів і тих людей, які з ними ховалися у підземних ходах.
