NV вперше під час повномасштабної війни назвав 100 людей культури, тих, хто створює код нації. Саме культура нині — це поле, на якому точиться боротьба за сенси, пам’ять, мову та майбутнє. І ті, хто продукує культуру, вже будують Україну завтрашню. Яку роль у збереженні культурного ДНК українців грає бізнес? Як підтримати українських митців у лихоліття? Чи запроваджуються нові цікаві проєкти на межі підприємництва і творчості?
Про це під час Великого вечора з NV говорили генеральна директорка компанії Big Wines Наталія Бурлаченко та заступник голови правління Ощадбанку Антон Тютюн
Модерував дискусію керівник проєкту NV Віталій Сич
Гендиректорка Big Wines Бурлаченко — про порятунок українського виноробства, винну дипломатію та Івана Марчука на етикетціВіталій Сич: Наталіє, ваш чоловік — аргентинський винороб. У вашої родини є виноробні в Аргентині, в Тоскані, в Іспанії, в Україні. Як ви опинилися з ним в Україні і як він на це реагує, чи не боїться?
Наталія Бурлаченко: То давня історія. Мій чоловік Рікардо Нуньєс ще з 1998 року в Україні, спочатку мав бізнес,
що не був пов’язаний із виноробством. Ми з ним познайомилися тут. Згодом так трапилось, що ми вирішили імпортувати вина з Аргентини, з Італії, Іспанії сюди. Починаючи з 2016−2017 років думали, як розпочати цей бізнес в Україні. Ми вважали, що часу в нас багато, міркували, яку стратегію обрати.
Але 2022 року питання, як рухатися далі, було вирішене саме собою. Коли в березні того року я опинилася в Іспанії, то не знаходила собі місця. Я була ментально, всіма моїми клітинами в Україні, і мені хотілося робити щось більше. До нас почали надходити новини, що виноробні на Київщині розбомблені, запаси вина або викрадені, або знищені. Миколаївщина, Херсонщина, виноробні регіони, перебувають у жахливому стані. Відома виноробня Трубецького знищена, швидше за все — повністю. Вино вкрадене, я бачила фотографії, коли ємності з вином були прострілені внизу.
Лоза, вино — це частина культурного коду кожної нації, яка може вирощувати на своїй землі виноград. Коли ми їздимо десь за кордон, нам завжди пропонують випити келих вина, побачити виноградники, виноробні. Це те, чим хваляться в кожній країні.
Ми вирішили, що треба підтримати нашими знаннями, матеріальними засобами тих виноробів, які зараз страждають. Перераховували кошти, проводили дегустації за кордоном, збори для того, аби дати можливість людям хоча би оговтатись, відремонтувати щось, накрити дахи своїх виноробень, щоби не втратити їх повністю. Тому що налагодження виноробного процесу — це багато років.
Віталій Сич: Серед етикеток на ваших українських винах є репродукції робіт Івана Марчука. Знаю, що ви возили ці вина на виставку до Китаю і розповідали там про творчість Марчука, така собі винна дипломатія. Як китайці на це реагували?
Наталія Бурлаченко: У Китаї є виноробна провінція Нінся, одна з провідних у цій країні. Нас запросили з чоловіком, його досвід виноробства на трьох континентах дуже високо цінується у світі. Китайці переймають усе, що бачать. Коли вони дізнались, як він керує цим бізнесом, які закладає смисли в те, що робить, захотіли з ним поспілкуватись, познайомитися ближче. Тим більше, історія його співпраці з Китаєм сягає 15−20 років.
Читайте також:
Культура нової України. Калитко, Любка і Ворожбит — про місію митців під час війни
Китайці були вражені, коли в концепт їхньої виставки Вино, теруар і культура просто ідеально лягли українське вино та український художник Марчук. Це одна із флагманських персон України, один із геніїв сучасності, його розуміють на всіх континентах. Ми розповідали його життєву історію, показували його картини і наголошували, що у кожну пляшку вина ми заклали українську ідентичність. Ми виробляємо вина з автохтонних сортів України й використовуємо на етикетці репродукції картин Марчука, намагаємося зробити акцент на кожній деталі, аби передати унікальність.
Нас прийняли тепло, слухали, аплодували. Я скористалася можливістю нагадати про війну. Хвилювалась, як відреагують, бо в Китаї часом неоднозначне сприйняття інформації з нашого боку. Але я все-таки пояснила, в яких умовах наші винороби створюють це вино. Вони зрозуміли. Ми дуже багато слів підтримки чули в кулуарах після моєї презентації.
Віталій Сич: Наскільки складно робити вина в Україні і чи є в нас для того умови? Чому італійські вина все ще кращі, ніж українські. Чи мені здається?
Наталія Бурлаченко: Українські вина розвиваються зараз дуже стрімко.
Раніше ми орієнтувались на ринок наших сусідів, які зараз є нашими ворогами. Після повномасштабного вторгнення українським виноробам довелось дуже швидко перелаштовуватись, відходити від об'ємного виробництва і переходити на якісніше виробництво.
Чому українське вино видається менш якісним, ніж італійське? Це сприйняття, мабуть, походить із нашого попереднього досвіду. Тому що зараз те, що продається на полицях супермаркету, ціною 150+, — це вже гарні вина. Це вина, в яких закладено теруар, сорт і те, чим можна пишатись.
Читайте також:
«Війна прискорила наші плани». Виноробка про долю Кліко в сучасних умовах та якісні вина України Заступник голови правління Ощадбанку Тютюн — про вартість українського живопису через 100 років, банки як інвестори в мистецтво та вічну цитату ЧерчилляВіталій Сич: Антоне, ви як банк підтримували за останні роки дуже багато культурних проєктів. Мистецтво під час війни в музеї Ханенків, На сторожі Святої Софії, Марія малює — про 100 невідомих робіт Марії Примаченко. Сьогодні — проєкт Код нації. Здавалось би, є першочергові потреби в роки війни, а ви таку увагу приділяєте культурі, чому?
Антон Тютюн: Наш слоган:
«Мій банк — моя країна». Ми останніми виходили з Криму, залишили там активів більше, ніж на мільярд гривень, зараз судимося з країною-агресором. Коли ЗСУ деокуповували наші території, ми заходили першими. Пам’ятаю Херсонщину, тиждень тільки минув після деокупації, ще не пускали цивільних, а ми вже на Старлінках, без води, без стільникового зв’язку, без нічого запускали відділення. На ранок — 500 людей у черзі, тому що вони дев’ять місяців не бачили української гривні, не мали змоги взагалі спілкуватися нашою мовою, тільки російська ковбаса була на полицях.
Ми працюємо там, де ніхто не працює, на всіх прифронтових територіях. У Харкові 60 відділень, на Донеччині — більше 30. Люди просто герої, виходять щоденно, щоб наші громадяни мали змогу отримати послуги. Ми кредитуємо оборонну галузь тощо. Ми зараз на другому місці за прибутками і платимо 50% податку, ще й дивіденди. Це правильно під час війни.
Згадується відома цитата Вінстона Черчилля. Під час Другої світової війни міністр фінансів прийшов до нього із планом: а давайте поріжемо витрати на культуру та мистецтво,
бо на армію не вистачає. Логічне запитання, так? Черчилль сказав: «А за що ми тоді воюємо?»
Ще 10 років тому у нас з’явилась преміальна картка, на ній майорів удалині кінь Анатолія Криволапа. Тоді це не було так модно, не було зрозуміло. Те, що ми робили за ці роки, — просто нескінченна історія, і я дуже пишаюсь цим. Чому ми це робимо? А якщо замислитись: що буде через 100 років? Нині час, коли наші митці працюють у найбільш емоційному стані, і ті картини, які вони пишуть, те, що вся наша мистецька спільнота робить саме зараз, буде через 100 років коштувати… Навіть не знаю скільки, думаю, що буде космічна вартість.
Найбільші банки світу — це величезні інвестори в мистецтво. У німецького Deutsche Bank навіть є свій артпростір у Берліні, це один із найбільших власників картин у світі. Вони інвестують у придбання, роблять артхаби і беруть собі на баланс твори мистецтва, підтримуючи таким чином національну культуру. Citibank, Bank of America кредитують під заставу картин, допомагають місцевим митцям, щоб ті продукували цю спадщину.
Читайте також:
Антон Тютюн
Безбар'єрність — не спецпроєкт, а нова реальність
У нашому преміум-центрі ми постійно робимо культурні івенти, запрошуємо видатних митців, проводимо дискусії, просуваємо серед наших клієнтів тему мистецтва. Зараз у наших відділеннях по всій країні у преміальних зонах ми розмістили артпринти відомих українських митців, чиї твори є саме на тій території. І це дуже класно, коли місцева громада знайомиться з творами земляків, це прекрасно, це красиво. До речі, з продажу цих картин роялті йде самому художникові, таким чином ми підтримуємо митців, яким дуже важко під час війни. Я думаю, що для такого банку як Ощадбанк саме час робити такі речі, це усвідомлений вибір.
Що робить країна-агресор, коли заходить на українську територію? Вони забирають усі твори мистецтва. Так було в Донецьку, в Маріуполі… З Херсонського художнього музею під час окупації 14 тисяч творів мистецтва вони фурами просто вивезли. Вони присвоюють собі митців, згадаємо Малевича, Рєпіна, Айвазовського. Це показує, наскільки важливе значення має культура. Зараз робота держави — це війна, тому я думаю, що кожен свідомий бізнес, кожен свідомий громадянин має підтримувати українську культуру. Ми так робимо, тому що розуміємо, що це дійсно код нації.
Віталій Сич: Я бачу зараз ренесанс української культури та сплеск інтересу з боку бізнесу до неї. Як ви вважаєте, наскільки стійкий і довготривалий цей тренд? Чи не згасне цей інтерес із часом?
Антон Тютюн: Я тут жорсткий оптиміст. Упевнений, що цей тренд надовго.
Під час війни наша країна об'єдналася навколо спільних цінностей, такого ніколи не було. Вишиванка є в кожній родині, в кожному домі. Я дуже хочу, щоб і картини українських митців, талановитих молодих сучасних художників, також були в наших квартирах. Не просто вірю, а знаю: так і буде.
