Документальний фільм Містер Ніхто проти Путіна режисера Девіда Боренштейна про вчителя з російської глибинки отримав Оскар Найкращий документальний повнометражний фільм. Розповідаємо, що це за фільм і що про нього писали західні оглядачі.
Стрічка Містер Ніхто проти Путіна розповідає про російського вчителя Павла Таланкіна, який на камеру фільмував зміни у російській шкільній освіті після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Події розгортаються в містечку Карабаш, що за 90 кілометрів від Челябінська.
«Російський вчитель таємно документує перетворення своєї маленької школи в містечку на центр вербування військових під час вторгнення в Україну, розкриваючи етичні дилеми, з якими стикаються освітяни на тлі пропаганди та мілітаризації», — йдеться в описі.
Таланкін таємно передав відзняті матеріали данському американському режисеру Девіду Боренштейну, який написав сценарій. Російський вчитель вказаний як співрежисер та оператор.
Тепер відзнята і зрежисована ними стрічка може отримати премію Оскар за Найкращий документальний фільм.
Премʼєра Містер Ніхто проти Путіна відбулася 25 січня 2025 року на фестивалі незалежного кіно Санденс,
де він отримав спеціальний приз журі. Далі фільм здобув перемогу на чеському кінофестивалі про права людини Один світ, на Docville у Бельгії, на кінофестивалі в Енн-Арбор тощо.
https://www.youtube.com/watch?v=dcUeDa8FK_8
Західні кінокритики зазвичай нахвалюють фільм за його «сміливість». Зокрема Леслі Фельперін з The Hollywood Reporter пише, що ця «інтимна хроніка стала символом російського інакомислення» у номінації Найкращий документальний фільм на премії Оскар.
Фельперін називає фільм «невеликим, але зворушливим актом опору». При цьому авторка визнає, що він «скромніший і мʼякший» за стрічку ще однієї «хорошої росіянки» Юлії Локтєвої Мої небажані друзі: Частина I — Останні ефіри в Москві яка пройшла до шортлиста, але не потрапила в номінацію. У чому саме проявляться «мʼякість» Містера Ніхто проти Путіна Леслі Фельперін вирішила не акцентувати. Можливо, йшлося про реакцію героїв фільму на російське повномасштабне вторгнення в Україну.
«Є зворушливість спостерігати, як місцеві підлітки стають старшими на наших очах, відпочиваючи в кабінеті Паші протягом багатьох років,
насолоджуючись трохи вільнодумством у кімнаті, прикрашеній фотографіями Емми Вотсон у ролі Герміони Ґрейнджер, дещо сатиричними коміксами та російськими прапорами без типової червоної смуги, що символізує антивоєнні настрої», — йдеться в рецензії.
Далі кінокритикиня згадує дівчинку Машу, яка зазвичай не висловлюється про путінський режим, але у фільмі видно, «як її душа потроху згасає, коли її брата відправляють на фронт».
«Менші діти в костюмах, що навмисно нагадують піонерів радянської епохи, повторюють зловісну націоналістичну нісенітницю, яку їм втовкмачують такі педагоги, як учитель історії Павло Абдулманов», — пише оглядачка The Hollywood Reporter.

The Guardian поставив фільму чотири зірки з пʼяти. У рецензії Павла Таланкіна називають «посланцем нового покоління, роз'їденого безжальною амбіцією Путіна».
«Таланкін має чуття до болючих, дрібних деталей — швидкий погляд улюбленої учениці, що суперечить її сталевій рівновазі щодо відправлення брата на службу; кадр із двома молодими чоловіками, близькими друзями, які щойно закінчили школу, напередодні відправлення одного з них на військову службу»,
— пише Адріан Гортон з The Guardian, додаючи, що західній аудиторії «рідко доступний неприкрашений, чесний, особистий портрет російського повсякденного життя, особливо після вторгнення».
Гортон додає, що під час перегляду фільму на Санденсі у неї виникло «небагато формальних зауважень», але вони «легко перекривалися захопленням і вдячністю».
У The New York Times дещо менше нахвалювали цей «акт опору» путінському режиму. Там пишуть, що у фільмі Містер Ніхто проти Путіна намагаються підвищити важливість самого Таланкіна, «огортаючи його зусилля покровом небезпеки, жаху чи страждань».
«Але ці спроби створити драму набагато менш переконливі, ніж жахливі необроблені кадри, які знімає Таланкін, як-от одна сцена, в якій молодих учнів навчають марширувати коридором, ніби готуючись до битви», — йдеться в рецензії.

Водночас Кейт Цуркан з Kyiv Independent зазначає, що стрічка порушує, але ніколи повністю не ставить питання: «яка відповідальність лежить на тих, хто приватно виступає проти війни, але продовжує жити як завжди?»
«Деякі громадяни Росії роблять свій невеликий внесок у підрив воєнних зусиль вдома, ризикуючи власною безпекою. Деякі росіяни навіть беруть до рук зброю за Україну, знаючи, що будь-яка надія на „прекрасну Росію майбутнього“ залежить від повної військової поразки Кремля. Однак більшість мешкає в проміжному просторі. Більшість людей не хочуть бути героями, не кажучи вже про мучеників», — йдеться в рецензії.
Авторка наголошує, що більшість не скоює активних злочинів проти України, але й не чинить активного опору російському режиму. Саме тому ця система продовжує існувати.
«Незручна правда документального фільму очевидна: авторитарний режим підтримується не лише ідеологами. Його підтримують мільйони людей, які підраховують, що ціна відмови вища, ніж ціна висловлення своєї позиції», — наголошує Кейт Цуркан.