Давайте розбиратися разом
США запроваджують митні збори щодо практично всіх держав світу. При цьому під найбільший удар потрапляють держави, що розвиваються, і… давні політичні партнери Вашингтона: ЄС, Японія, Південна Корея і навіть Тайвань Але в списку немає, наприклад, Російської Федерації (хоча базові 10%, ймовірно, введуть). Нелогічно? Аж ніяк. Суть не в питаннях світової торгівлі, а в логіці багатополярного світу і формуванню власної зони впливу. Давайте розбиратися разом.
Базова ситуація або повторення написаного.
Для початку тезисно повторю рамки, в яких сьогодні діє американська зовнішня політика:
1. Ключовим суперником на геополітичному полі США сприймають КНР І тільки КНР. При цьому обидві держави станом на сьогодні взаємозалежні - вони є ключовими торговельними партнерами, і є сфери, де американська економіка не обійдеться без китайських поставок, є напрямки, де китайським виробникам буде неможливо розвиватися без імпорту зі США.
2. Йде трансформація світової економіки. Де, з одного боку, різко зростає значущість володіння знаннями, технологіями, а з іншого — є потреба у створенні нової виробничої бази (на новому технологічному рівні).
У рамках цього процесу держави світу розпадаються на 3 групи: ядро (володіють технологіями і виробничою базою), напівпериферія (культура виробництва на чужих технологіях), периферія — все інше. Причому для периферії варіантів розвитку не залишається — навіть варіант продажу «дешевої робочої сили» перестає бути механізмом економічного ривка.
Трампу потрібні «слухняні» Америки3. Перераховані вище процеси ведуть до трансформації світової політичної системи. Точніше, її деконструкції. І тут є кілька варіантів поведінки. Для геополітичних лідерів (або претендентів на лідерство) вибір складається з двох опцій. Або намагатися акумулювати ресурси, оптимізувати витрати, не звертаючи уваги на обмеження старої системи. А, найчастіше, цілеспрямовано руйнуючи їх. Або, навпаки, максимально довго використовувати можливості старої системи для свого посилення, не створюючи при цьому зайвих точок напруженості у відносинах з іншими державами. Китай поки що обирає другу модель поведінки. А ось США давно обрали першу (згадайте — вихід з Афганістану, зміна механізмів науково-технічного співробітництва навіть із найближчими союзниками,
стимулювання створення регіональних коаліцій замість своєї присутності). Просто за Трампа вибір став очевидним і публічним.
При цьому обидва претенденти на світове лідерство (або майбутні полюси світу) активно формують (або намагаються сформувати) свою зону впливу, не вступаючи поки що в пряму конфронтацію один з одним. Принаймні, військову. Знову нелогічна теза? Аж ніяк — давайте з погляду перелічених трьох вступних оцінимо тарифні війни Трампа.
Логіка тарифних війн
Перше, що впадає в око при оцінці тарифів, — дві категорії країн, щодо яких мита не такі великі. Це економічно слабкі держави (периферія, якій у Вашингтоні відводять роль сировинної бази), а також країни Південної Америки. Останнє важливо, оскільки США намагаються на новому витку відродити доктрину «Америка для американців» або доктрину Монро. Тобто, посилення своїх позицій «в обох Америках» поєднану з певного роду політичним ізоляціонізмом щодо решти світу. У цю логіку, до речі, вкладається попередній тиск на Мексику і Канаду (які не згадані в новому списку). Перша — потенційний регіональний лідер,
який може створити конкуренцію США в розширенні впливу на Латинську Америку. Друга — загроза політиці ізоляціонізму і конкурент у перегонах за технологіями. Трампу потрібні «слухняні» Америки.
Читайте також:
Павло Клімкін
Трамп ударив про Європі тарифами. Для нас це — один із найгірших сценаріїв
Друге — досить високі тарифи щодо держав, які прийнято вважати партнерами США. Насамперед, це країни ЄС. І тут логічно — для Сполучених Штатів украй невигідне перетворення Європейського Союзу на ще один геополітичний полюс. Складальний цех, технологічно зав’язаний на США — заради Бога. Конкурент у політиці та технологіях — категорично ні. Європі відводиться роль «напівпериферії». Нові мита покликані стимулювати перенесення низки європейських виробництв (насамперед технологічних) у США, водночас залишаючи державам ЄС витрати з підтримки регіональної стабільності. До цієї ж групи держав можна віднести Японію, Південну Корею, Швейцарію, Малайзію, Індонезію, Індію. Підхід аналогічний — спроба перетягнути технологічні виробництва «в обмін» за «парасольку безпеки»,
що йде.
Мита щодо Тайваню можна назвати, швидше, стимулом до евакуації технологічних виробництв на територію США (як це робить TPMC). Вашингтон, природно, продовжує говорити про захист острова. Але, з огляду на те, що серед місцевої спільноти немає консенсусу в питаннях незалежності і є впливові партії, які виступають за возз'єднання з КНР, єдиний механізм «захисту від Китаю» — окупація. Це не підходить, значить треба стимулювати процес перенесення технологій і виробництв на свою територію.
Третє - держави, які залишаються ключовими партнерами США для забезпечення присутності в ключових регіонах. Це Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль. А також можливі партнери Вашингтона.
Мита щодо КНР йдуть «окремою графою». З одного боку, це початок торгової війни між країнами. З іншого — запрошення Сі до діалогу на умовах Трампа. І я не здивуюся, якщо після американсько-китайського саміту, значна їх частина може бути переглянута.
Росія, «вісь зла» і потенційні партнери — дивовижна щедрість Трампа.
Почати варто з низьких мит для Туреччини, Єгипту, ОАЕ та низки інших держав В умовах оптимізації своєї присутності в низці регіонів,
Вашингтону потрібні «противаги» -- держави, здатні стримувати посилення інших. Туреччина і Єгипет — це Близький схід. Точніше, Туреччина — це ще й Чорноморський регіон, Центральна Азія (противага РФ і КНР). ОАЕ — країни Перської затоки. Ну і питання в необхідності існування території обміну технологіями, якою Емірати де-факто вже є.
Росія та Іран — дещо інша логіка Вашингтон не сприймає Москву як потенційного претендента на світове лідерство. Та й у Кремлі це розуміють. Натомість Росія важлива для США як партнер з контролю за Арктикою, джерело ресурсів і партнер зі стримування одночасно КНР та ЄС. Іран — приблизно той самий функціонал щодо КНР і Туреччини в Центральній Азії. Але лише в разі укладення нової «ядерної угоди». До речі, у процес переговорів як посередник активно хоче увійти Москва.
Текст опубліковано з дозволу автора
Оригінал
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
