Російська пропагандистська влада намагається демонструвати поглиблення енергетичної співпраці з Китаєм як доказ зростання власного впливу на світову економіку. Однак за цією риторикою може стояти протилежний процес — посилення залежності самої Росії від китайського ринку.
Російська сторона заявляє, що за сім місяців поточного року експорт нафти до Китаю зріс на 25%, а Росія зберігає за собою перше місце серед постачальників. Окремо Москва прогнозує, що до 2030 року на Китай припадатиме понад 60% російського газового експорту. Також у РФ говорять про перспективи будівництва нового газопроводу до КНР — «Сили Байкалу», яку фактично позиціонують як наступний етап розвитку проєкту «Сила Сибіру — 2».
Про це пишуть російські пропагандистські ЗМІ, передає «Комерсант Український»
Водночас самі по собі ці цифри ще не доводять, що Китай опинився в енергетичній залежності від Росії. Навпаки, якщо дивитися не лише на абсолютні обсяги, а на структуру торгівлі та можливість заміщення постачальників, картина виглядає інакше.
Нафта: Китай купує більше не через «дружбу»Експерт з геоекономіки та торгівлі
Олег Саркіц в екслюзивному коментрі для «Комерсант Український» звертає увагу на ключову деталь: зростання поставок російської нафти не варто автоматично трактувати як посилення російського впливу. За його оцінкою, за сім місяців Китай імпортував 283,3 млн тонн сирої нафти. Таким чином, російська частка становила близько 23,4%.
Це значний показник. Але він потребує контексту.
Загальний нафтовий імпорт Китаю за цей період скоротився на 13,2%. На ситуацію вплинули проблеми з поставками з Близького Сходу та перебої в районі Ормузької протоки. Відповідно, частина додаткового російського імпорту могла бути пов’язана не зі стратегічним переходом Китаю під контроль Москви, а з необхідністю компенсувати дефіцит з інших напрямків. Саркіц пояснює це просто: Китай купує російську нафту насамперед через економічну доцільність.
«Китай купує її тому, що зараз це зручно, відносно безпечно та дешевше», — зазначає експерт.
Для Пекіна російська нафта справді має низку переваг. Йдеться про можливість отримувати сировину зі знижкою, використовувати сухопутні трубопроводи, уникати частини морських ризиків,
а також про зручне географічне розташування далекосхідних родовищ щодо китайських нафтопереробних підприємств.
Але з цього не випливає, що Китай не може знайти альтернативу.
Пекін має диверсифікований список постачальників — від країн Близького Сходу до Бразилії, Анголи, Канади та інших експортерів. Китай також має власний видобуток і значні стратегічні резерви.
Для КНР втрата частини російської нафти означала б дорожчі закупівлі та необхідність перебудови логістики. Для Росії втрата китайського ринку означала б значно серйознішу проблему — пошук покупця для величезних обсягів сировини, особливо після втрати більшої частини європейського ринку. Саме ця асиметрія і є головним аргументом проти російської версії про «залежність Китаю».
Москва втратила Європу, і стала значно сильніше залежати від АзіїСправжній розворот російської енергетичної політики на Схід почався ще після окупації Криму. У травні 2014 року «Газпром» та китайська CNPC підписали 30-річний контракт на постачання газу. Тоді угода оцінювалася приблизно у $400 млрд. Переговори тривали роками, але Москва зрештою погодилася на умови Пекіна в момент,
коли вже відчувала перший серйозний тиск західних санкцій.
У 2019 році почалися поставки газу через «Силу Сибіру».
Після повномасштабного вторгнення в Україну роль Китаю для російської економіки стала ще більшою. Причина проста: Москва втратила значну частину західних ринків, тоді як Пекін залишився одним із головних покупців російських ресурсів і водночас перетворився на ключове джерело китайської техніки, автомобілів, електроніки, промислового обладнання та інших товарів.
За наведеними у матеріалі даними, товарообіг між РФ і КНР зріс із $146,9 млрд у 2021 році до $240,1 млрд у 2023-му та $244,8 млрд у 2024 році. У 2025 році він скоротився до $228,1 млрд, каже Саркіц.
На перший погляд, це демонструє величезний масштаб двосторонньої торгівлі. Але для Китаю це не критична частина зовнішньої торгівлі. Для Росії ж значення Пекіна набагато більше. Саме тому одна й та сама цифра може мати абсолютно різне економічне значення для двох сторін.
«Росія перетворюється на сировинний придаток Китаю»Олег Саркіц вважає, що нинішню модель відносин правильніше описувати не як залежність Китаю від Росії,
а як поступове посилення залежності РФ від китайського ринку.
«Це не Китай потрапляє в енергетичну залежність від Росії. Це Росія поступово перетворюється на сировинний придаток Китаю», — зазначає експерт.
За оцінками експертів, Китай та Індія разом купують близько 80% усієї експортної нафти РФ. При цьому російські поставки до Європи, які до війни були одним із ключових напрямків, різко скоротилися. Таким чином, Росія фактично замінила широкий пул покупців двома основними ринками.
Це послаблює переговорну позицію Москви. Коли продавець має багато покупців, він може маневрувати ціною та умовами. Коли покупців мало, найбільший із них отримує додатковий важіль. У випадку Китаю цей важіль підсилюється ще й тим, що Пекін може одночасно бути покупцем російської сировини та постачальником критично важливих для РФ товарів.
Політолог Володимир Фесенко також не вважає, що зростання закупівель російської нафти свідчить про кардинальну зміну характеру відносин між Москвою та Пекіном. За його словами, стратегічне партнерство між Росією та Китаєм існує давно, а нинішнє збільшення закупівель значною мірою пов’язане з проблемами поставок із Перської затоки.
Тобто Китай, за цією логікою, не стільки «переходить» на російську нафту, скільки тимчасово компенсує нею проблеми з іншими постачальниками. Водночас Фесенко звертає увагу на іншу тенденцію — надмірну залежність самої Росії від Китаю.
«Для Росії залежність уже надмірна», — вважає експерт.
За його оцінкою, повністю розірвати ці зв’язки Москва не зможе, оскільки переорієнтація російської економіки в інший бік вимагала б значного часу та ресурсів.
Керуючий партнер Національної антикризової групи Тарас Загородній оцінює ситуацію ще жорсткіше. На його думку, відносини Москви та Пекіна дедалі менше нагадують партнерство рівних держав.
«Ніяких партнерських відносин там немає. Там класичні колоніальні відносини», — вважає Загородній.
Експерт пояснює це структурою торгівлі: Росія продає Китаю сировину, часто зі знижкою, натомість купуючи готову продукцію та технологічні товари. Особливо важливою є технологічна складова. Після запровадження західних санкцій російський бізнес значною мірою переорієнтував імпорт на китайських виробників. Таким чином, Пекін отримує одночасно доступ до дешевої сировини та величезного ринку збуту для власної продукції.
Чи можна розірвати «китайські обійми»?Повністю — навряд чи.
Принаймні в короткостроковій перспективі. Росія вже настільки інтегрувалася з Китаєм у сфері торгівлі, логістики, фінансів та імпорту технологій, що швидкий розрив створив би для самої РФ серйозні економічні проблеми. Але це не означає, що китайсько-російські економічні зв’язки неможливо послабити.
Навпаки, досвід останніх років показує, що китайські компанії реагують на співвідношення прибутку та ризиків. Показовим є період, коли після американських санкцій китайські державні нафтові компанії скорочували або призупиняли частину закупівель російської нафти. Згодом, коли змінилася ситуація на світовому нафтовому ринку та санкційні ризики, закупівлі почали відновлюватися.
Це важливий сигнал: Пекін не діє з Москвою виключно з політичної солідарності. Китайські компанії насамперед рахують гроші та ризики.
Що може послабити залежність Росії від КитаюОдним із ключових інструментів залишаються вторинні санкції. Якщо співпраця з Росією створює для китайських банків, корпорацій або трейдерів ризик втрати доступу до американського та європейського ринків,
економічна привабливість російської сировини зменшується.
Другий фактор — ціна.
Навіть якщо Китай продовжує купувати російську нафту, збільшення дисконту означає зменшення доходів Москви. Для Кремля важливий не лише фізичний обсяг експорту, а й те, скільки грошей цей експорт приносить бюджету.
Третій напрямок — боротьба з інфраструктурою обходу санкцій: тіньовим флотом, компаніями-прокладками, перевалочними операціями, страховиками та фінансовими посередниками.
Четвертий — недопущення масштабного довгострокового закріплення Росії на китайському газовому ринку без альтернатив. Саме тому проєкти на кшталт «Сили Байкалу» мають для Москви стратегічне значення: вони здатні надовго прив’язати значні обсяги російського газу до одного покупця.
Водночас санкційна політика повинна враховувати світовий баланс попиту та пропозиції. Якщо скорочення російського експорту призводить до різкого дефіциту та стрибка цін, китайським та індійським покупцям стає економічно вигідніше обходити обмеження. Тому тиск на Росію працює найкраще тоді, коли паралельно забезпечуються альтернативні поставки нафти та газу.
Російська пропагандистська картина цих відносин зрозуміла, пояснює Саркіц: Москва нібито стала настільки важливим енергетичним партнером Китаю, що Пекін уже не може без неї обійтися. Економічні дані дозволяють поставити цю тезу під сумнів.
Китай дійсно отримує від Росії дешеву нафту, газ, вугілля та іншу сировину. Для Пекіна це вигідно. Росія також залишається важливим партнером у забезпеченні сухопутних енергетичних маршрутів і зменшенні залежності від окремих морських шляхів.
Але Китай має альтернативи.
Росія після втрати значної частини європейського ринку — значно менше.
Саме тому сьогоднішні «енергетичні обійми» Москва може використовувати як доказ власної геополітичної ваги. Проте з економічної точки зору вони можуть свідчити передусім про інше: Росія дедалі сильніше залежить від одного з найбільших покупців своєї сировини та одного з головних постачальників товарів і технологій.
І якщо Москва втратить Китай як покупця, їй буде складно швидко знайти еквівалентний ринок збуту. Якщо ж Китай втратить російську нафту, газ чи вугілля, йому доведеться платити більше та перебудовувати логістику, але альтернативні постачальники у Пекіна є.
