На дванадцятий день конфлікту за Нагірний Карабах у повітрі запахло шансами на мир. Прес-секретар президента Франції Макрона повідомив, що перемир'я між Азербайджаном та Вірменією буде досягнуто впродовж найближчих діб. Такі висновки в Парижі було зроблено після телефонних переговорів французького президента: вчорашніх, з прем'єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном, та сьогоднішніх, з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим.
При тому сьогодні вже немає сумнівів у тому, де саме відбуватимуться переговори про встановлення миру. Відповідно до пропозиції президента Росії переговори глав МЗС Вірменії і Азербайджану Зограба Мнацаканяна і Джейхуна Байрамова відповідно відбудуться в Москві. За посередництва міністра закордонних справ Сергія Лаврова.
З одного боку, це виглядає ніби як і логічно. Оскільки Росія, яка впродовж десятиліть виступала гарантом безпеки Вірменії – і на основі двосторонніх домовленостей, і в рамках Організації договору про колективну безпеку – з точки зору Єревану, мала би охолодити наступальний порив Азербайджану та Туреччини. Але складається враження,
що все буде трохи не так. Оскільки мета сьогоднішніх переговорів, з точки зору Володимира Путіна – "припинення бойових дій, що ведуться в зоні нагірно-карабаського конфлікту, з гуманітарних міркувань з метою обміну тілами загиблих і полоненими".
"Гуманітарний обмін загиблими", зрозуміло, не передбачає якоїсь політичної частини, пов'язаної з врегулюванням конфлікту. Звичайно, вона з'явиться пізніше, коли замовкнуть гармати. Але формулювати і захищати засади встановлення миру Вірменії доведеться самостійно. Оскільки, як заявив Путін в інтерв'ю телеканалу "Росія", "Вірменія є членом ОДКБ, у нас перед Вірменією є певні зобов'язання в рамках цього договору. Але бойові дії, що, на превеликий наш жаль, тривають досі, вони ведуться не на території Вірменії. Що ж стосується виконання Росією своїх договірних зобов'язань в рамках цього договору, то ми завжди виконували, виконуємо і будемо виконувати свої зобов'язання". Простіше кажучи, реагувати в Москві почнуть тільки в тому випадку, коли азербайджанські танки зайдуть на питомо вірменську територію. Можливо почнуть.
Аналогічною, до речі, була позиція іще одного сусіда Вірменії, Ірану. Де, попри невелику любов до Туреччини і друзів Туреччини, помічник духовного лідера Ісламської республіки з питань зовнішньої політики Алі Велаяті заявив: "Вірменія повинна повернути Азербайджану територію Нагірного Карабаху". Свою роль, напевно, зіграв той факт, що близько чверті громадян Ірану – етнічні азербайджанці.
Зважаючи на те, що США в силу зрозумілих причин фактично самоусунулись від цього конфлікту, а решта арбітрів у цій суперечці може здебільшого висловлювати стурбованість, а не реально впливати на геополітичну ситуацію – на Вірменію чекають непрості переговори. Азербайджану однозначно вдасться закріпитись на територіях, повернутих під контроль впродовж дванадцяти днів боїв. Цілком ймовірно, що Єреван буде змушений віддати і частину територій, які дотепер вдавалося обороняти, задля досягнення мирної угоди. Демонстрація військової сили Азербайджаном, вочевидь, до певної міри зрушить 30-літні безрезультатні переговори про статус Нагірного Карабаху.
Не виключено, що вірменам – всім, а не тільки військовим – доведеться покинути населені пункти з числа тих, які будуть повернуті під контроль Азербайджану. Подібні непрості компроміси, ймовірно, коштуватимуть посади Пашиняну, якого недолюблюють в Москві. І для того, щоби позбутися його, не виключено, там і обмежили свою політичну активність у конфлікті фактично на російському кордоні.
Але всі ці вкрай непрості і не надто приємні процеси, вочевидь, кращі, ніж відкрита війна, яка щоденно забирає по сотні життів на землі Карабаху.
