Напередодні зустрічі президента США Джо Байдена з російським колегою Володимиром Путіним ставки можуть видатися не такими вже й високими. Двосторонні відносини перебувають на найнижчому рівні з часів закінчення холодної війни, а Америка більше стурбована Китаєм, ніж Росією, тому важко собі уявити, щоб відносини двох країн зіпсувалися ще більше. Однак історик Сергій Плохій із Гарвардського університету нагадує нам у своїй новій книзі Ядерне безумство: Нова історія Карибської кризи, що через один неправильний крок старі супротивники можуть опинитися на межі катастрофи.
Більше того, трансляція саме цієї ідеї й була головною метою Плохія при написанні книги. У передмові він пояснює, що сьогодні ми живемо в «другу ядерну еру», яку вирізняє таке саме «балансування на межі ядерної війни», яке спостерігали в 1950-х і на початку 1960-х років. Різниця, однак, у тому, що зараз ми ставимося до цієї загрози зі значно меншою серйозністю, ніж у 1962 році. Як зазначає Плохій, «сьогодні з’явилися світові лідери, готові більш безцеремонно розпоряджатися ядерною зброєю й оцінювати перспективи ядерної війни»,
ніж це робили президент США Джон Кеннеді й радянський лідер Микита Хрущов.
Щоб розбудити нас від спокійної байдужості, Плохій не просто переказує історію кубинської ракетної кризи — він її переписує. Згідно з домінувальними в історичній науці поглядами світ зміг запобігти ядерній війні завдяки ретельним розрахункам прекрасного президента США, який, спираючись на найближчих радників, «зумів зробити правильні припущення та правильні висновки про наміри й потенціал СРСР». Але, як пояснює Плохій, реальність була зовсім іншою.
Сигнал для сучасного читача очевиднийВарто визнати, що, будучи нащадком Хрущова, я особисто зацікавлена в оскарженні версії, що фактично перетворює Кеннеді на святого. Більш того, я сама кілька раз аналізувала Карибську кризу (і низку інших конфронтацій між Хрущовим і Кеннеді), тому вітаю будь-які спроби поглянути на неї по-новому. Особливо, якщо цю спробу робить така людина, як Плохій, чия попередня книга Чорнобиль: Історія трагедії належить до переліку найкращих із коли-небудь написаних на цю тему, наближаючись за своїм рівнем до шедевру Нобелівського лауреата Світлани Алексієвич
Чорнобильська молитва.
На жаль, версія Плохія не позбавлена власних слабкостей. Почнемо з того, що він переоцінює новизну свого аргументу, що в обмін на виведення радянських ракет із Куби Кеннеді погодився вивести з Туреччини американські ракети Юпітер, озброєні ядерними боєголовками. Так, це правда, і цей факт не було оприлюднено в 1962 році для того, щоб захистити репутацію Кеннеді (Хрущов не був дріб'язковою людиною). Але вже кілька десятиліть ця інформація всім широко відома.
Більше проблем виникає зі «знову розсекреченими архівами КДБ», на які Плохій посилається для підтвердження своєї розповіді. Вони не є настільки переконливим, як йому, напевно, хотілося б уважати. Справа в тому, що це архіви з України. А які «особливі» кремлівські досьє стали б зберігати в одній із радянських республік, а не в Москві?
Андрій Зубов
Сьогодні все закінчиться. В яку гру зіграє Путін
«Розповідь очевидця» про «лавину суперечливих наказів» Хрущова, на яку посилається Плохій, теж заслуговує не просто на певну частку скептицизму. Цей очевидець — румунський комуністичний лідер Георге Георгіу-Деж,
переконаний сталініст, який уважав, що Хрущов заманив його до Москви в жовтні 1962 року з метою вбити й використовувати цю смерть для маніпулювання китайцями, змусивши їх підтримати кубинський режим Фіделя Кастро.
Цього було достатньо, щоб багато інших істориків вирішили не долучати до свох робіт заяви Георгіу-Дежа. Наприклад, що Хрущов «зазнавав нападів шаленства», називав Кеннеді «мільйонером-повією», «погрожував скинути ядерну бомбу на Білий дім і голосно лаявся щоразу, коли хтось вимовляв слова Америка або американці». Серед цих істориків Олександр Фурсенко й Тімоті Нафталі, чия книга 1998 року Пекельна гра: Хрущов, Кастро й Кеннеді, 1958−1964 містить безліч інших свідчень очевидців, причому всі вони базовані на архівах КДБ. Майкл Бешлосс (Кризові роки: Кеннеді та Хрущов, 1960−1963) і Майкл Доббс (Одна хвилина до півночі: Кеннеді, Хрущов і Кастро на порозі ядерної війни) теж залишили за кадром розповіді Георгіу-Дежа.
Водночас Плохій явно недооцінює нерозсудливість катастрофічного вторгнення Кеннеді в бухту Кочінос у 1961 році. Він вважає, що, поки Хрущов не почав розміщувати ракети на Кубі,
цей острів не був пріоритетним для Кеннеді, хоча і розташований усього лише за 145 км від Кі-Веста (штат Флорида). У реальності Хрущов приділяв так багато уваги Кубі саме тому, що Америка намагалася з усіх сил змістити уряд Кастро. І тому, хоча Плохій і заявляє, що намагається оскаржити американську історичну тенденційність, він не демонструє рівне ставлення до обох сторін.
Петро Олещук
Дипломатична гра. Що насправді заважає Україні отримати ПДЧ
Утім, хоча виклад Плохія не є ідеальним, він спирається на якісну дослідницьку роботу й містить масу деталей. Він майстерно описує широке коло персонажів, що допомагає прояснити складні ситуації, про які він пише. Усе це дає читачеві реальне відчуття екстремальної напруженості (й екзистенційного страху), яке охопило світ у жовтні 1962 року.
Зрештою Плохій показує, що «у ситуації взаємної недовіри, помилкових припущень і неправдивої інформації» Карибська криза вибухнула насамперед тому, що США й СРСР «просто неправильно розуміли один одного». Сигнал для сучасного читача очевидний: хоча Путін і Байден заявляють, що прагнуть до «стабільних і передбачуваних» двосторонніх відносин, решті світу слід з обережністю оцінювати їхню здатність реально встановити такі відносини.
має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Оригінал
Copyright: Project Syndicate, 2021
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ
