Економічна і зовнішня політика президента США Джо Байдена, можливо, і є різким розривом з політикою його попередника Дональда Трампа, проте у відносинах з Китаєм Байден в основному продовжує жорстку лінію Трампа. Наприклад, він відмовляється скасувати проведене Трампом підвищення мита на китайські експортні товари та попереджає про можливість нових штрафних заходів у зовнішній торгівлі.
Причина цього у загальному посиленні ставлення США до Китаю. Нещодавно журнал «Foreign Affairs» поставив провідним американським експертам запитання: а чи не стала американська «зовнішня політика надто ворожа щодо Китаю»? Майже половина респондентів (32 із 68) заявили, що не згодні (або зовсім не згодні) з цим твердженням, що дозволяє зробити висновок про бажання ще більше посилити позицію США у відносинах з Китаєм.
Для економістів, схильних дивитися на світ як гру з позитивною сумою, такий підхід є загадкою. Держави світу можуть покращити власне становище та становище інших країн, співпрацюючи та уникаючи конфліктів.
Найбільш очевидним прикладом застосування цього принципу є доходи,
які отримують від зовнішньої торгівлі (це ази для професійних економістів). Як правило, будь-якій країні вигідно відкривати свій внутрішній ринок для інших країн. Але та сама ідея поширюється також і на політичну сферу, де можуть виникнути суперечності між внутрішніми та глобальними інтересами. Так, країни можуть проводити політику за принципом «розори свого сусіда», наприклад, обмежуючи доступ до внутрішнього ринку заради покращення умов торгівлі, або задарма споживати глобальні суспільні блага, наприклад, декарбонізацією, що проводиться іншими. Але чи не буде краще, якби вони утримувалися від подібних дій для того, щоб становище всіх колективно покращало?
Світу не вистачає того, хто стежив би за дотриманням правилНавпаки, геополітичні стратеги схильні дивитися світ як гру з нульової сумою. Національні держави конкурують за владу, тобто здатність підкоряти інших своїй волі і без перешкод переслідувати власні інтереси, а влада неминуче порівняльна. Якщо в однієї країни більше влади, тоді країна-конкурент має неминуче менше. Подібний світ завжди є конфліктним,
і в ньому великі держави (наприклад, США) та держави, що перебувають на підйомі (наприклад, Китай), конкурують за регіональне та глобальне домінування.
У недавній статті Джон Міршаймер із університету Чикаго рішуче висловив цю думку. Міршаймер був серед тих опитаних «Foreign Affairs» експертів, які були абсолютно не згодні з ідеєю, ніби американська політика стала, можливо, занадто ворожою щодо Китаю. «У всіх великих держав, і не важливо, демократичні вони чи ні, — пише він у цій статті, — практично немає іншого вибору, окрім як конкурувати за владу, і, по суті, це гра з нульовою сумою». Висновки для американо-китайських відносин сумні: Китай неминуче хотітиме розширення своєї влади, а в Америки немає іншого вибору, як намагатися його стримувати. Подібний підхід до проблеми кидає серйозний виклик економістам та решті, хто вірить у реальність стабільного, мирного і в основному готового до співпраці світу, де США та Китай можуть разом процвітати.
