Поезія приходить у тиші, коли душа наодинці з собою. Вона розцвічує і оновлює, вона відкриває дивовижні горизонти… Вірші бердичівлянки Валентини Козачук дихають життям, звучать щебетом птахів та співом дощу… Її поетичний світ сповнений «фарб і чудес», тут сонце п’є росу, вітер заплітає проміння в коси берез, листочки сплять, обійнявшись, а зірки пишуть послання на небі…
«Без любові не живе душа…» (Валентина Козачук)
Вона народилась у селищі Гришківцях, де живуть прості і душевні люди, де блищать павутинки в росяних луках, розсипаються трелями солов’ї, медвяно пахнуть липи, і манять до себе грибні стежки… З дитинства чутлива до краси душа Валентини вбирала музику дощу, чарівництво світанків і дивовижні миті заходів сонця, радіючи акварельним фарбам природи… Навчаючись у молодших класах, написала перший вірш про ялинку – наївний та щирий. У минулому Валентина Козачук – учитель початкових класів. Чому обрала цю професію? Відповідає відверто: «Люблю дітей». У школі складала численні сценарії зі своїми поетичними начерками.
З роками прийшло гостре бажання творити,
ніби щось розпирало зсередини, настільки сильним було прагнення говорити віршами. Теми, слова і ритми підказувала природа…
Природа – справжній храм краси
Жінку з поетичним серцем хвилюють музика дощу, голоси вітру, кольори будь-якої пори дня та року. І завжди, коли приходить улюблена «пані осінь», то обіймає світлим смутком, тихо наспівує свої мотиви, ятрить душу багрянцем і сусальним золотом:
Вже осінь... Люба господиня! В клопотах зранку цілу днину. Ти золота не шкодувала: Поля й дерева малювала – Розлила світлі акварелі, змішавши фарби на тарелі…
Поетеса звертається до багатоликої Осені – подруги, вправної господарки, світлокосої дівчини чи то втомленої жінки. У її віршах «синіє небо, мов квітка», умите сонце «цілує листячко в долоні», «осені осанну» співають «птахи останні», зима «крутить білії вже перевесла», «весна-пустунка» сміється, «наче дівча», а літо ходить «навшпиньки, свої дива виносить з скриньки…» Послухайте, як поетеса змішує різні кольори життя, створюючи казковий світ, як співають рядки і звучать гімном природі: «На озера прозорому паркеті – дерева в танці,
наче в злеті!» чи «А у траві суниць коралі червоно-білі хтось розкидав…»
Її вірші прості та невигадливі, але дивовижно образні, вони йдуть від серця до серця:
А у полі було так сонячно, Бо цвіли сонячні соняхи. А вони на сонце дивилися, Танцювали...зграйками вилися. Шурхотіли вони листочками, Називали чомусь мене «дочкою». І кругом, як кришталь все дзвеніло. Я взяла: піднялась й полетіла! І летіла тоді я лелекою: Над полями, ярами, смереками – лопотіли білії крила. У хустинку зорі ловила…
Вічні істини Омара Хайяма, що передають бачення сенсу життя, стали улюбленими афоризмами: «Але хоча б мить – радісним будь!», і своїми віршами Валентина Козачук стверджує: «Святкую кожний радісний день!» Ласкавий вечір торкається її плеча, і приходять «бузкові сни», «місяць з неба руку подає», а дощик-альтруїст грає ноктюрни. Вона зустрічає день, милуючись грою сонця, хмарами у «рожевих сорочках», слухаючи розмову птахів, вдихаючи аромат свіжої м’яти: «Кожен ранок – справжнє свято! Я в душі це збережу!» Природа у поезіях Валентини Козачук – жива, одухотворена, вона мислить і відчуває,
пейзажі та описи настільки багатогранні й несподівані, що малюють в уяві картини, ніби побачені самим читачем: «небосхил візерунком ніжним вишитий», «кульбабки напинають жовті парасолі», «роздулись щоки в гарбузів», «капуста прала на дощі широкі фартухи…». І дуже часто її союзник – дощ, щедрий, добрий та казковий: він «малює … смужки, вмочує пензлі в калюжі», «стукає у вікно брязкальцем», він – і «невтомний трудівник», і «музика невгамовний», і «сам – творець».
Валентина Козачук любить поезію Олександра Пушкіна, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Сергія Єсеніна, Бориса Пастернака і Ліни Костенко. Вірші «королеви української поезії» часто надихають талановиту мешканку Гришківців на художні переклади.
У звичайному житті вона– скромна жінка з променистими очима та чарівною посмішкою. Чоловік Володимир – на всі руки майстер, добре вміє і любить столярувати! Колись сама Валентина захоплювалася лижним та велоспортом і легкою атлетикою, нині, як випаде вільна хвилинка, із задоволенням вишиває, в’яже чи грає в шахи. Вже працюють двоє дорослих дітей – дочка Людмила та син Дмитро.
Зять Андрій служить у зоні АТО, її серце болить болем інших матерів, чиї діти захищають східні рубежі країни:
Я чую: ось хтось стогне в полі,
В донецькім полі, на роздоллі.
То мати чайкою літає
І сина вбитого шукає…
У Валентини Вікторівни є найцінніший скарб – четверо улюблених онуків: найкрасивіші й найталановитіші! Восьмирічна школярка Сашенька пробує писати вірші, у пошуках рим – 4-класник Іллюша. Присвятивши Бердичеву проникливі рядки, поетеса тепло зізнається:
Мій Бердичів, старенький друже,
Я люблю це містечко дуже,
Пролетіли тут юності роки,
Тут зустріла кохання глибоке,
Тут ми вперше потиснули руки,
Народилися діти, онуки…
Скільки любові та трепетної ніжності у рядках:
Вийду я вранці з піснею,
Піду вмиватися росами
І під старою вишнею
Стану ногами босими.
Квіти мліють на сонці,
Вітру віддавши пахощі.
Я назбираю донечці
Сонячних зайчиків пригорщі.
А які у неї світлі та зворушливі вірші для дітей про «славне, добре Трулялейство» чи «Казка про півнів» або ж «Страждання кота»!
У жінки давня дружба з працівниками міської бібліотеки та її філій. Сюди нерідко приходить на зустрічі з шанувальниками поезії.
Запрошують її і до навчальних закладів міста. Завідуюча бібліотекою-філією № 5 Олена Даніліна говорить, що поруч із нами живуть цікаві, творчі, талановиті люди, яких ми навіть не помічаємо: «Навесні, у березні, у нас проходив вечір «Поезія – криниця невичерпна». Ми запросили Валентину Козачук. Слухали її лірику і пісні Ольги Богомолець на вірші Ліни Костенко. Потім завітали до міського територіального центру. Відгуки були дуже добрі, люди питали, де можна прочитати поезії Валентини Козачук. Її «Пані Осінь» просто зачаровує». Зазирнувши на сайт stihi.ru, можна знайти понад 90 віршів Гришківецької поетеси. Давня читачка бібліотеки-філії № 5 Антоніна Денисова називає Валентину Козачук «скромною обдарованістю»: «Це людина, яка йде Бердичевом і пише про все, що бачить навколо. Її душа, наче камертон, вловлює найтонші рухи та настрої життя. Лише вслухайтеся:
Вечірня зимова тиша підкралася сірим котом. А тіні-злякані миші ховаються ген під мостом».
Працівник бібліотеки Анжела Вербицька розповідає, що до Валентини Козачук Муза приходить несподівано, і вірші народжуються всюди:
«І вранці, коли працює на городі, і ввечері, коли «сонце в ореолі»… Одного разу заблукала в лісі, поки шукала дорогу, написала вірш і, співаючи його, знайшла шлях додому: «Приміряла я райдуг намисто, потім вмилась росою чисто…»
«Все славили Творця, я теж співала пісню...»
Валентину Козачук надихають неповторний світ природи та краса людських почуттів – усі чудові миті життя, і вона «душею злітає до небес». Співає на кліросі Свято-Миколаївського собору м. Бердичева, допомагає влаштовувати екскурсії святими місцями України, пише духовні вірші, проповідуючи християнські цінності. Вони показують її багатий внутрішній світ, допомагають відкрити нові глибокі межі віри і благочестя. Для поетеси кожне православне свято несе велике внутрішнє наповнення, і вона оспівує Вознесіння Господнє:
Адже Господь вознісся до Отця І сів по праву його руку, Бо нероздільна слава ця Отця і Сина і Святого Духа!
і славить Всевишнього в день Святої Трійці:
О! Як чудово дзвонять дзвони! Весь храм у зелені і квітах! Тож поспішіть у Церкви лоно, Вона нам – Мати, ми – Христові діти.
Для неї дитинство – це світ чистоти, щирості та радості, у «Розмові з новонародженим онуком» звертається до маленького янгола «в біленькій льолі і шапочці»:
Я знаю, що коли ти плачеш, – Тоді ти молиш за нас Бога, Бо ми таки стали незрячі, Й до Бога в нас довга дорога…
«Вірші Валентини Вікторівни – мелодійні, мальовничі, кожний має свій колір, – відгукується завідуюча бібліотекою ПТУ № 4 Алла Усач. – І превалюють світлі сонячні фарби, котрі налаштовують на позитив. Її поезія надихає і допомагає жити з надією, вірою та любов’ю…»
Відкриваєш тоненьку збірку Валентини Козачук «Поетичні етюди» і отримуєш частинку краси, тепла і добра, душевності, мудрості та людяності.
